Пускайте нас на війну, оскільки не можна, щоб люди не відчували, що відбувається ця війна, – Анна Калюжна

Із журналісткою BIHUS.Info Анною Калюжною говоримо про роботу на фронті, документування злочинів росіян, про “червоні зони”, про тактовність під час інтерв’ю з постраждалими від війни.

Ви працюєте в команді BIHUS.Info – це проєкт журналістських розслідувань. А зараз ви стали воєнною кореспонденткою. У який момент ви змінили напрям роботи?

Я думаю, колеги зі мною погодяться, що починаючи з повномасштабного вторгнення редакція теж дещо змінила, а точніше, розширила свій напрям діяльності. Перші пів року не було як таких розслідувань: ми займалися пошуком російських злочинців, які вторглися на територію нашої держави, а також “розбирали” російську пропаганду. Пів року ми займалися тільки цим. І не лише наша редакція. Мені здається, й інші антикорупційні незалежні організації – “Схеми”, “Слідство.Інфо” зробили те саме, що й ми. Але влітку, коли ЗСУ звільнили більшу частину країни, а в Києві почалися перші вияви політики, редакція продовжила фіксувати злочини росіян, проте частково повернулась і до антикорупції. Мої колеги зараз роблять багато розслідувань.

Як так сталося зі мною? Коли я їздила і фіксувала злочини, я розуміла, що я дуже-дуже хочу це робити. Але це виснажує і нашого глядача, і загалом людей, які дивляться матеріали про ці жахливі злочини. Водночас мені дуже хотілося знімати репортажі про військових, бо спілкування з ними, навпаки, надає сил. Мене ніхто туди не відряджав, це була моя власна ініціатива, яку підтримали в редакції. Тому що досить ліберальне ставлення до того, чим журналіст може займатися, якщо це має суспільний інтерес. Коли ми побачили, що наш глядач нормально сприймає від нас таку інформацію, бо для нас дійсно це досить незвичний кут, ми продовжили робити репортажі з військовими. Також я знімаю репортажі безпосередньо з фронту, показую, як наші стримують росіян.

Ви раніше працювали на фронті? BIHUS.Info – це ж не перше ваше місце роботи.

Як журналістка не працювала, але це лише тому, що в медіа, де я працювала раніше, були люди, які туди їздили, а їм були потрібні парламентські журналісти. Я займалася цим. У 2014–2015 роках я їздила на фронт як волонтерка і займалася цим, але коли на фронті був спад активізації бойових дій, я сфокусувалася на парламентській журналістиці. Воєнкоркою я не була. Хоча намагалася стати. Але давайте так: якби я наполягла, то я могла б ще на одному з попередніх місць роботи їздити. Це були приблизно 2017–2018 роки. Втім, там була позиція одного з редакторів: хай їздять хлопці. І тоді їздили хлопці.

Ви були у всіх областях, які зазнали російської окупації, чи сфокусувалися на якихось окремих?

Я не була лише на Сумщині з тих областей, де були російські війська. Чому так сталося? Тому що стрімкий контрнаступ ЗСУ. Я висвітлювала злочини на лівобережній частині, а на правобережжі, де Буча, Ірпінь, Бородянка, були дуже гучні історії, і мені не хотілося по десятому колу говорити про те, про що люди й так уже знають. Я знімала про те, що було в Броварському районі, на Чернігівщині. Але я не встигла поїхати на Сумщину, бо почались активні дії на Харківщині: ЗСУ почали звільняти. Ми плануємо поїхати на Сумщину і там зняти кілька історій, тому що там теж була окупація, але насправді ми навіть до кінця не уявляємо, що там відбувалося, бо всі якось реально пропустили Сумщину.

У журналістів, які їздять на фронт, до деокупованих населених пунктів, часто питають, що було найстрашніше, а я б хотіла спитати про інше: що для вас було наймоторошнішим з того, що ви побачили на звільнених територіях?

Ця війна з Росією – суцільне пекло. Особливо коли це стосується взаємодії з беззахисними людьми – полоненими або цивільними, у яких немає зброї і які не можуть їм протистояти. Дуже багато жахливих історій. Ми приїхали на стик Чернігівщини та Київщини – село Старий Биків. Там на очах у родини та сусіда розстріляли їхніх родичів: сина, чоловіка. Їхала колона танків. Тероборонівці вистрелили в хід цієї колони. Людей затягнули в БМП, які супроводжували ці танки, а потім відвели й розстріляли за розваленою лазнею. Мене на той момент це шокувало і жахнуло.

Потім ми там же натрапили на хлопця, який був у полоні в селі Богданівка на Київщині. Він утік з полону окупантів, але в його присутності вони до смерті забили людину. Попередньо поліцейського. Наскільки я пам'ятаю, прокурори говорили, що підтвердилося, що це поліцейський.

До речі, коли ще не було ідіотських правил (впровадження зонування для журналістів. – Ред.), ми їздили до деокупованих сіл і потім передавали прокуратурі свідків, яких вони чи то не встигли знайти, чи то пропустили.

Сталося так, що влітку (2022-го. – Ред.) ми поїхали на Харківщину. Там звільнили перші села і виявили, що окупанти розстріляли автівку, але мати в Харкові дізналася про це і пішла забирати рештки свого сина. Багато кілометрів несла на собі. Не побоялася – пішла в окупацію, ходила повз їхні блокпости, але не хотіла, щоб син лишався в машині. Це був цивільний волонтер. Його розстріляли окупанти. Вона дізналася, бо вижив пасажир з машини й розповів про це.

Я, звісно, не могла поїхати до Маріуполя, але, коли я почала збирати матеріал, ми побачили, що немає цілісної картини того, що ж таке оця страшна російська фільтрація – процедура, яку вони суто для маріупольців вигадали. Без неї не можна було виїхати з міста. Я поїхала до Запоріжжя, де були люди, які проходили цю “фільтрацію” ще тоді, влітку. Найстрашніші хвилі, звісно, були ще у квітні. Перші місяці, коли люди намагалися виїхати з Маріуполя, а влітку вони все ще випускали через цю процедуру. Я зустріла там людей, які пройшли її більш-менш нормально, але вони вивели мене на інших людей. Ось жахлива історія. Чоловік та дружина хотіли разом покінчити з життям. Таке рішення вони ухвалили від безвиході, коли їм сказали, що в них забирають їхню дитину до дитбудинку, який росіяни облаштували біля фільтраційного табору і збирали там дітей, а батьків відправляли до в'язниці. Казали: “Ти вже виховала одну нацистку, тому заберемо дитину”. Вони вирахували, що в тих дівчина навчається в Києві в навколовійськовому навчальному закладі. Цей чоловік був не в Україні, коли я з ним спілкувалася. Він говорив анонімно, бо в нього залишилися родичі в Маріуполі і йому погрожували окупанти.

Потім я потрапила до Ізюма. Це теж, звісно, жах. Скрізь, куди я потрапляла, я думала: “Жах, жахливіше вже не буде”. А потім я потрапляла в нове місце. Ми були в Ізюмі під час ексгумації. Там запах, який, на жаль, ніколи не забувається… Мій оператор каже: “Я не можу відчувати запах хвойного лісу”. Тому що там був хвойний ліс, і він у нього весь час асоціюється з ексгумацією.

Потім ми поїхали до Херсона. Там катівня була просто біля багатоповерхівок, і люди щодня чули крики. Вони про це розповідали, і це теж не вкладалося в голові. Що довша була окупація, як ми зрозуміли потім, то більше жаху вони (окупанти. – Ред.) встигли скоїти.

Після того, що ви розповіли, логічно вас спитати про ваш психоемоційний стан, ваших колег. Чи ви звертаєтеся по допомогу до психотерапевтів, психологів? Як тримаєте баланс?

Наші менеджери неодноразово пропонували, така змога є. Я не звертаюся, бо, для мене антистрес – спілкування з нашими військовими. І хоча ситуація на фронті зараз дуже складна, але, коли ти спілкуєшся з людьми, які насправді в набагато гірших умовах, ніж ти, вони водночас розуміють, що мають продовжувати свою роботу. Я не вважаю, що я маю право на ретрит, коли є люди, які не мають на нього права. Тобто я не в найжахливіших умовах. Найкращий ретрит – вигнання цієї погані з нашої землі й подальше покарання цих злочинців. Це те, що може мені принести нормальність стану.

Аню, хочу поговорити про обмеження доступу до окремих ділянок фронту або окремих населених пунктів. Ситуація постійно змінюється: послаблюється / посилюється залежно від планів ЗСУ. Але загалом, що б ви могли з цього приводу сказати?

Журналісти були незадоволені тим, як організували висвітлення контрнаступів. Тільки той, що був на Київщині, бо тоді не було кількох тисяч органів – людей, які забороняють журналістам виконувати роботу. Тоді журналісти поїхали, і дуже легко було висвітлювати контрнаступ. Далі почалися “правила”: ви не поїдете на Харківщину. Але добре: на Харківщині хоча б за тиждень усе сталося, і ми потім “ломанулися” туди всі, хтось якимись правдами / неправдами заїхав, позаписував бригади. Тому що було: “Ось, не можна зараз писати”. Спочатку було не можна писати, бо ще триває операція, а потім вони в таку місцину потрапили, що ми просто фізично не могли туди заїхати. Була велика ймовірність того, що ми могли б не доїхати до позицій, а потім назад цілими й неушкодженими. А ЗСУ дуже сильно переймаються безпекою журналістів. Зайвий раз на війну нас не пускають. А єдине, що ми хочемо попросити, – пускайте нас на війну, тому що ми усвідомлюємо ризики, і просто не можна, щоб люди не відчували, що відбувається ця війна. 

У нас була велика проблема через запровадження “червоних зон”, але зараз ця проблема розв'язується.

Із 2014 року в Україні провели для медійників багато тренінгів з конфліктно-чутливої журналістики – як спілкуватися з постраждалими від війни, з переселенцями. Якщо ви були на таких тренінгах, чи стали вам у пригоді здобуті знання?

Можу сказати, що якщо з тактичної медицини чи з мінімальної військової підготовки я проходила тренінги, то я не чула про тренінг, де навчають, як спілкуватися з постраждалими від війни. У мене до цього часу не виникало проблем з цим, бо, якщо бути людиною, люди реально відчувають, що тобі не байдуже. Коли ти з людиною поговорив, ти не можеш розвернутись і піти. Мене цьому не вчили, але це якось по-людськи – потім трохи поговорити з людиною про щось інше, а не про те, про що ви говорили на записі, щоб вивести людину з цього стану.