Попри заборону їздити ми їздили й висвітлювали ці історії – Іван Антипенко про затоплення Херсонщини

Із фрилансером Радіо Свобода, автором "Ґрунт" Іваном Антипенком говоримо про роботу на звільненій Херсонщині, про обмеження в роботі журналістів під час війни та про дослідження ієрархії окупаційної влади. Перед повномасштабним вторгненням Росії Іван мав перерву в роботі журналіста та незабаром після 24 лютого повернувся в професію.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви жили в Херсоні чи в якомусь іншому місті?

Ще у 2021 році я жив трохи на заході України – в Івано-Франківській області. Хоча сам з Херсона. На момент початку війни я їздив туди-сюди. Коли почалася війна, то я знову ж таки виїхав на захід. 24 лютого.

З міркувань безпеки через професійну діяльність?

Так, з міркувань безпеки. Я спочатку думав, що я залишуся і працюватиму там як кореспондент. Але побачив, що дуже швидко російські військові просуваються до Херсона. Якщо об 11-й годині вони були в Каховці з Криму. Дуже швидко вони просувалися. Я посидів ще кілька годин, над цим подумав. Не хотів дуже виїжджати, не хотів покидати місто, але ці додаткові фактори, про які я сказав, – просування і розуміння того, що не буде конкретної дати, коли мені скажуть, що ось сьогодні ти ще можеш виїхати, а завтра – вже ні. Тобто я вирішив, що, поки є можливість, поки немає блокпостів, поки місто не закрите, краще виїхати. То я деякі речі першої необхідності зібрав. Із тривожної валізки в мене була тільки готівка, яку я ніколи не ношу. Особливо великими сумами. 

24 лютого на Антонівському мосту вже були бої. Фактично це територія Херсонської громади, тобто Херсона. 

Ви виїхали до Івано-Франківська. Скільки ви там жили? 

Спочатку я виїхав у Вінницьку область до друзів. Потім переїхав до Івано-Франківської області. Я не працював на той момент у медіа. Для того щоб кудись їздити, треба було домовитися, для кого я працюватиму, отримати посвідчення. І отримати акредитацію. У мене спочатку був шоковий стан кілька тижнів. Я не знав, що робити, куди їхати. Зрозумів, що хочу на південь – працювати там. Основна робота відійшла на другий план. Я зробив собі посвідчення, домовився з виданням "Новинарня", головним редактором Дмитром Лиховієм. Він відгукнувся на моє прохання, що я хочу для них щось писати.

Як фрилансер, як позаштатний кореспондент працював. І так само з перших днів війни почав допомагати виданню "Ґрунт". Це молода амбітна прогресивна команда, якій я теж надзвичайно вдячний, яка не дала поїхати моєму даху. Намагалися фактчекінг проводити щодо новин, наскільки це було можливо в перші тижні.

І, власне, для них я писав перші свої матеріали вже як людина, яка, скажімо так, повернулася в журналістику і почала писати щось.

Починаючи з травня разом із волонтерами ми поїхали відвозити з Києва машину нашим друзям військовим. І в такий спосіб ми робили кілька разів невелику волонтерську місію. Я робив інтерв'ю з військовими, робив матеріали про загальну ситуацію, оперативні новини з Миколаєва, тому що хотів ближче бути до Херсона, ближче до півдня, ближче до дому. Так само їздили з волонтерами в Донецьку область. Теж везли машину знайомим військовим і потім з волонтерами їздили містами, куди вони підвозили військовим різну допомогу, яку вони надають на їхні запити. Ми були в Костянтинівці, Дружківці, у Бахмуті. Коли я приїжджав до Івано-Франківської області, то брав якісь там матеріали, теми, які не пов'язані безпосередньо з моїм перебуванням десь. Наприклад, ми робили для "Мосту" з колегою Сергієм Нікітенком аналітичні матеріали про те, як влаштована, наприклад, структура влади на окупованих територіях. Ну, зокрема, на Херсонщині. Хто там за що відповідає? Хто ці люди конкретно? Ми проаналізували, хто там є хто, наскільки там велика роль Росії, наскільки там велика роль колаборантів, що їм вдається, що не вдається. З перших днів тримаю руку на пульсі того, що відбувається в Херсоні та області. 

Хто ваша аудиторія цих матеріалів про окуповані території?

На той момент майже вся Херсонщина була окупована, майже вся територія області. І, звісно, ми намагалися привертати якомога більше уваги як люди, які мають контакти, знайомих, знають трошки специфіку регіону. Аудиторія максимально широка. Передусім це, звісно, люди, які жили там, на окупованій території. Тому що в перші місяці там був інформаційний вакуум, були постійні перебої зі зв'язком, були проблеми з доступом до українських сайтів. Люди могли заходити через VPN і то не завжди. Але ми знали точно, що нас там читають, що нас там обговорюють і поширюють. Є аудиторія регіональних медіа або тем таких, внутрішньорегіональних. Ми побачили велику цінність якісних локальних медіа, які в регіонах працювали. Побачили цінність журналістів, які знаються на специфіці регіону і можуть, вибачте, зв'язати два слова і без зайвого надриву і хайпу просто розповісти, пояснити простими словами, що відбувається. Аудиторія була і херсонська, і люди, які стежать за тим, що відбувалося.

Ви пам'ятаєте, як Херсон і області виходили на проукраїнські мітинги в березні 2022 року. Дуже багато людей захоплювали. Дуже багато людей вирішили, що область окупували, тому що вони (жителі області. – Ред.) ватніки, "рускоговорящі". Можливо, їх здали. Ми категорично не погоджувалися ні з терміном "здали", ні з тим, що хтось когось кинув, ні з тим, що там ватніки. Ми знали, що переважна більшість прогресивного активного громадянського суспільства, звичайних людей є людьми проукраїнськи налаштованими.

Я тоді дуже переживав, дуже боліло мені, що я не з людьми, не висвітлюю це. Потім, коли затримали мого колегу за те, що він висвітлював, я трохи для себе зрозумів, що я таки правильно зробив, що виїхав. А потім ви бачили, як люди зустрічали Збройні сили України. Це було на рівні ейфорії. Про це багато говорять і військових, і людей, які зараз працюють у Херсоні, – що такого ніде не було і навряд чи десь буде. Тому що інші великі міста або повністю зруйновані, або там довгий час триває окупація. 

Це я говорю до контексту про аудиторію, про те, що от ці люди хотіли розуміти, що відбувається. Тому що окупаційна влада, яка на той момент там перебувала, звісно, все робила під копірку, під штампи своєї інформаційної політики російської пропаганди. Тобто вони використовували різноманітні наративи, які вкладали людям у голову протягом місяців. І про пропаганду, про те, на чому вони спекулюють і чому це неправда або маніпуляція, ми також робили низку матеріалів з колегами. 

Робили матеріали про референдум. Що це значить для херсонців, які там живуть? Для нас усіх, які живуть не на окупованій частині території? Наскільки це вплине на подальший перебіг боротьби за Херсон? Наскільки це взагалі має значення чи не має?

У потужному інформаційному потоці й у робочих процесах іноді не встигаєш навіть відстежити, скільки всього ми намагалися встигнути зробити. Ми моніторили от ці наративи. Просто потім "підсвічували", як росіяни брешуть, чому вони брешуть. На конкретних невеликих прикладах.

Хотіла спитати про погрози. Тому що ви назвали низку тем, на які ви робили матеріали. Я думаю, вони комусь дошкуляли, і серед тих колаборантів, про кого ви писали, є і ваші знайомі. Чи отримували ви персонально погрозу просто тому, що працюєте на українські медіа, а можливо, після якогось конкретного матеріалу? 

Так, щоб прямо хтось переслідував мене в інтернеті, наприклад, або щось таке прямо писали, я зараз не можу пригадати. Мабуть, якщо воно було, то воно повз мене прийшло. Можливо, щось хтось писав у коментарях, але я не можу відстежувати коментарі на всіх платформах, для яких я роблю репортажі. Наприклад, з Херсона для Радіо Свобода матеріали набирають 200–400 тисяч переглядів, і там я. Все може бути. Можливо, хтось мене впізнав.

У мене є рідні на лівому березі. Там точно бачили мої матеріали. Тому, можливо, хтось там якийсь зуб має. Погроз не було, але ті, хто займається інформаційною політикою на тому боці, очевидно, що мають. Я думаю, що вони там знають, що є ось такі журналісти Херсонщини, які говорять те-то і те-то, які працюють там-то і там.

Ви приїхали до Херсона в перші дні визволення чи трохи згодом?

Це були перші дні – 13 листопада. Офіційно звільнення відбулося 11 листопада, я вже 12-го їхав. Думали заскочити 12-го, але вирішили переночувати в Одесі з колегами. Знову ж таки поїхали обхідними шляхами, тому що пресу не пускали. Нікого не пускали. Ви знаєте оці історії про позбавлення акредитації. І ми знайшли шлях, як туди потрапити з волонтерами. Потім всі це так само там робили. Хто з військовими, хто з волонтерами. Ми і з тими, і з тими намагалися. Їхали з одними, проводили інші.

У нас місцева реєстрація в частини тих людей. Це, можливо, трішки спростило, але нікого не пускали. Просто нікого не пускали. От ми приїхали 13 листопада, на площу поїхали, щодо деяких вулиць почали працювати, скажімо так, у темпі просто божевільному. Цілий день я ходив містом, збирав історії, записував людей, фотографував місто, робив репортажі. Трошки менше було текстових репортажів, більше це все був візуальний контент – фото та відео. Тексти потім теж були там деякі. Знову ж таки для ВВС, для "Ґрунту". Потім для Радіо Свобода більше почав робити відео. Фото віддавав до фотоагенцій EPA, Reuters.

У такому насиченому форматі працювали два тижні. І десь 27 листопада вирішили виїхати: трошки перевести подих. Це було дуже екстремально в тому сенсі, що в Херсоні не було світла, води та опалення. Я пішов жити до друга, який жив теж у друзів зі своєю родиною. У них був механічний газовий котел, який не потребує електрики для запалювання. У тому будинку було тепло, але світла не було.

До мене зверталися знайомі, друзі, щоб допомогти мені як журналісту, як другу, як колезі. Хтось грошей скидав, аптечки надсилали. Ось завдяки підтримці й великій увазі до Херсона і до роботи всіх колег, які там працювали, ми змогли робити те, що я, зокрема, робив навіть без електрики. Так, там не було всіх благ цивілізації, але хтось дав екофло. На той момент це взагалі було щось дуже коштовне, і це хотіли всі. Хтось дав мені там старлінк. Згодом уже мобільний зв'язок потихеньку почав пробиватися. Через мобільний інтернет передавали інформацію. А ось екофло нам допоміг ввімкнути світло. 17 чи 18 листопада загоряється в тебе світло вдома, і всі думають: це там хтось серйозний живе, якщо загорілося в хаті світло. Одним словом, у ці перші дні була просто ейфорія. Я вже не кажу про людей, які на вулицях ходили загорнуті в прапори. Все це було неймовірно – люди на площі тебе зустрічають, обіймають. Ти радий їх бачити. Плачеш, але маєш записувати їхні історії, тому що вони от зараз свіжі, і ти знаєш, що вони щойно-щойно звільнились. Ти не можеш зрозуміти їхні емоції, тому ти про все питаєш. Бо в мене інші емоції. Я приїхав з вільної частини, але повернувся додому. Були деякі моменти, коли я вже думав, що, можливо, ніколи туди не повернусь.

Іване, нещодавно вам теж довелося працювати за непростих умов, тому що ви робили матеріали про підтоплення Херсонщини після підриву греблі Каховської гідроелектростанції. Розкажіть про ці особливості роботи. Вам теж довелося з людьми спілкуватись і, можливо, навіть певною мірою долучатися до допомоги цим людям. І от тут би хотілось і про роботу, і про цензуру, тому що знаю про недопуск журналістів до певних місць.

Почну з останнього. Є така проблема, але намагаємося кожен у свій спосіб якось вирішувати. Можливо, в моєму випадку трішки рятуєте місцева реєстрація. Я приїхав 6 червня до Херсона. Їхав туди в планову поїздку, кілька тем опрацювати, з людьми поговорити. У потягу на Одесу зранку мені почали телефонувати всі: "Ти де? Що з тобою? Як ти там узагалі? Що там відбувається в Херсоні?" Я спочатку не міг зрозуміти, про що вони, але прочитав новини й, звісно, зрозумів. Коли приїхали, почали їздити містом, максимально стежити за тим, де вода, як, куди прибуває, що відбувається. Говорити з людьми. Почали стежити за евакуацією з острова на Корабельній площі. На той момент ми ще ходили там ногами. Було багато запитів на інформацію від різних медіа. Тексти робилися до 3-ї ночі, а також фото і відео. У такому темпі ми працювали перші чотири дні. Тобто ми прокидалися і їхали до міста або їздили до населених пунктів поряд – Садове, Білозерка, Федорівка. Попри те що фактично туди не можна їздити. Це якщо офіційно говорити. Але ми їздили й висвітлювали ці історії. У перші дні я побачив неймовірне єднання та згуртованість людей. Передусім це екстрені служби: ДСНС, медики, поліція, нацгвардійці, військові – всі, хто мав певний ресурс, всі, хто на службі. Вони максимально долучились і, поки доїжджали бригади їхніх колег з інших областей, наші робили просто надміру своїх можливостей, показуючи наскільки вони віддані своїй справі, наскільки це героїчні люди. Я ними дійсно захоплююсь, коли знімаю їхню роботу.

Також побачив згуртованість серед звичайних людей, серед волонтерів, які кинули всі сили на те, щоб знайти ресурси, човни. Наприклад, якісь ще засоби для допомоги, речі першої потреби для людей, яких вивозили із затоплених будинків. Для того щоб урятувати цих людей, тварин, цінне майно (необов'язково це про гроші – хтось вивозив фотографії, домашні дрібнички). Ось це єднання перед бідою. Водночас я побачив, як люди дуже фатально ставилися до цього. Тобто казали: "Вода – це таке, знаєте, прийде-піде. Головне, що ми окупацію пережили". Вони часто в різних населених пунктах мені саме про це говорили.

Коли вода відійшла, почали знову їздити – фіксувати вже наслідки підтоплення. Ми побачили, наскільки масштабна ця катастрофа для громад, яких, здавалося б, не мало зачепити. Зачепило дуже багатьох. Тисячі людей залишилися без домівок, їм просто нема де жити. Деякі будинки зруйновані повністю. Ми приїхали до Білозерки. Там родина сидить на подвір'ї. Дивляться, як їхній будинок трактором вигортають. Просто збирають усе, що колись було будинком, у ківш і вивертають у вантажівку й вивозять. Хлопчик маленький сидить із сусідом на тракторі й дивиться, як його будинок вигортають у цю машину. Він каже: от жалко мені фотографії.  

Потім, коли перебираєш ці кадри, коли ти пишеш про це, непросто переживати, бо відсторонитися від цього всього неможливо. І ну як ти від цього відсторонишся, якщо це фактично відбувається в тебе вдома.

Як окупація вплинула на інфопростір Херсонської області і як довго триватиме процес відновлення?

Мабуть, почну з того, що ця війна, на жаль, виявила багато речей, зокрема ситуацію в медіа, медіасередовищі. Регіональні видання, які займалися справді журналістикою, які були віддані своїй роботі, які працюють, намагались або працювали за стандартами, вони й залишилися працювати. А ті медіа, які були проєктами певних людей під певні завдання, – вони зникли. Їх просто не існує або їх ніхто не читає, і вони нікому не цікаві, тому що там нуль оригінального контенту і немає людей, які б його створювали. Залишилися якісні видання: "Суспільне Херсон" – люди, які працювали в окупації, підпільно повідомляли деякі новини. Також є люди, які виїхали до Одеси, намагалися стежити за Херсонщиною, шукати історії там. "Мост" той же. Дуже зросла аудиторія, тому що колеги намагалися максимально приділяти увагу регіону і фактично бути одним з головних рупорів достовірної інформації про Херсон. Це видання "Вгору". Воно має довгу історію і якісно працювало раніше, тримають марку. Я думаю, що так спільними зусиллями ми задовольняли потреби тієї частини населення, яка хотіла знайти щось про Херсон, яка хотіла знайти щось про область, про окупацію і яка зараз цікавиться ситуацією і на звільненій частині області, і на лівому березі. Тобто, звісно, з лівого берега деякі відомості потребують перевірки, а деякі неможливо перевірити. Звичайно, хотілося б якомога більше якісної інформації про нас, але так само є багато тем і областей, які потерпають або від окупації, або від війни, є прифронтовими регіонами. Журналістів на всіх, може, не вистачить, але завдяки нашим медійникам, які продовжують їздити до небезпечних районів, які спілкуються з людьми, ми цю всю інформацію бачимо, знаходимо. І, зокрема, завдяки всеукраїнським медіа, які приділяють увагу регіональній тематиці. Дуже багато медіа пишуть і про Херсон, і про область. 

Я не можу якось судити про телемарафон чи щось таке. Взагалі не дуже хочу про нього говорити. Ну є собі він і є, але це теж, мабуть, комусь потрібно. Не можу якось дати оцінку.

Це, скажімо так, офіційна позиція влади…. 

Було б гірше, якби її не було, скажімо так. Можливо, не в такому обсязі, можливо не в такому форматі. Перший місяць я теж дивився таке, але дуже швидко від цього відійшов. Потім тільки періодично. Зараз узагалі не дивлюся, тому що є досить джерел, які кажуть набагато більше, і якби картинка трошки реальніша, ніж це.