Не було страху, але було якесь заціпеніння – Сергій Горбатенко про початок повномасштабної війни

Позаштатний кореспондент Радіо Свобода Сергій Горбатенко нині працює переважно в Донецькій області: показує роботу українських військових та життя цивільних під російськими обстрілами. Сергій родом з Бахмута. Тож розмову починаємо з мого питання саме про це місто.

– Бахмут одне з тих міст, до якого прикута увага. Яка нині там ситуація?

– Так, у той затишний п’ятиповерховий будиночок в одному з районів Бахмута, де я народився, де став на ноги, де пройшло моє дитинство, прилетіли дві ракети з російського літака. Крайній під'їзд був вщент зруйнований, а той під'їзд, де я жив, – там завалилися п'ятий і четвертий поверхи на третій поверх. Нещодавно я дізнався, що рятувальники дістали з-під завалів одну людину. Вона там загинула. Дуже боляче, важко. Все, що я бачив, коли був щасливий. Тепер там усе зруйновано. 

– Ви давно працюєте на фронті?

– У журналістиці я працював до 2014 року. І фактично продовжую працювати.

– Судячи з ваших відео, у вас багато знайомих військових. Напередодні 24 лютого, або ж тоді, коли з'явилась інформація, що росіяни вивозять жінок та дітей з окупованих територій і не випускають чоловіків, – як ви та ваші знайомі військові до цього поставилися? Наскільки це стало серйозним дзвіночком для вас?

– І до цих дзвіночків був величезний масив інформації, були публікації, повідомлення розвідок наших країн-партнерів про те, що скупчуються війська. І було очевидно, що ці війська нікуди не подінуться, бо росіяни постійно виставляли нам якісь ультиматуми, потім говорили, що ніхто до них не дослухається, що перемовини марні. І військові говорили про те, що така величезна кількість військ, з такою логістикою… Були вже ознаки, що в районі Дебальцевого розгортали військові шпиталі й усе свідчило про те, що буде війна. Це вже було очевидно. Цікаво, що напередодні вторгнення, 23 лютого, я якраз побував на передовій під Донецьком, у селищі Піски. І хлопці говорили, що, так, ідуть рухи, обстріли, але вони готові захищати людей максимально і готові максимально стояти, щоб мирне населення мало змогу евакуюватись із зони бойових дій.

Я мав залишатись і мав показувати воєнні злочини росіян

– Якщо говорити не про військових і не про журналістів, які все одно більше мають інформації і перебувають у постійному в якійсь конкретній темі, а брати, до прикладу, місцевих жителів, ваших сусідів, наскільки серйозно люди сприйняли заяву Путіна 21 лютого?

– Мені важко сказати. Думаю, переважна більшість не очікувала такого. Думали, що, як завжди, десь хтось когось полякає, залякає і якось усе вирішиться інакше. За моїми спостереженнями, для багатьох принаймні моїх знайомих це була несподіванка. Вранці 24 лютого люди мені телефонували з Оскількського водосховища: вони поїхали на рибалку, і в лісі їх застала звістка про те, що почалася війна. Навіть таке було.

– Це Харківська область?

– Це водосховище, там є межа – воно і в Харківській області, і в Донецькій. Але саме цей випадок був у Харківській області, а їхали вони туди зі Слов’янська.

– Що ви робили або про що подумали саме 21 лютого, коли ще, у принципі, був час зібрати речі, заправити машину? Тобто залишалися лічені дні до того, щоб ухвалити якесь рішення.

– Якщо чесно, я навіть не замислювався над тим, що треба якісь особливі ухвалювати рішення, особливо готуватися. У мене з 2014 року був наплічник з пакетом документів. А для мене який вигляд мала ситуація? У 2014-му, приблизно в середині червня, коли Слов’янськ був окупований російськими військами, моя родина була змушена звідти виїхати, бо в центрі міста міни вже влітали у квартири. А дитинка була маленька, треба було її рятувати. Зараз ситуація була кардинально інша: Слов’янськ – це наше місто, і ми в ньому перебуваємо, а росіяни хочуть його забрати. Тож для мене не було жодних варіантів кудись виїжджати, евакуюватися, робити запас палива. Я мав залишатись і мав показувати воєнні злочини росіян. Для мене це було очевидно, і я навіть не замислювався над іншими діями.

– З якими темами ви працювали до 2014 року?

– Дуже різні теми. Це було місцеве телебачення. Приходили люди з різними скаргами, були якісь корупційні скандали, візити топпосадовців.

– Тобто звичайна поточка?

– Так. Не було якоїсь вузької спеціалізації – як усі.

– 2014 рік став для українських журналістів викликом: ми мали висвітлювати війну. Багато колег, хто всі ці роки розповідає про війну, замислюється над питаннями етичності, пройшов низку тренінгів, визнають, що всього цього не знали тоді, у 2014-му, робили помилки. Думаю, ви теж ставили собі питання щодо того, як показувати або розповідати, що повідомляти, а що ні, як балансувати. Для мене питання балансу у 2014 році було складним.

– Коли Слов’янськ був окупований, наша головна редакторка визначила такий формат, що ми подаємо події без коментарів, закадрового тексту: просто показуємо, як воно було. Давали слово різним людям. Потім до нас приходили в студію, і я записував одне чи два інтерв’ю з головним комуністом Слов’янська. Мета була така: сказати людям, що обстріли відбуваються чи не відбуваються, яка ситуація в місті. Ми намагалися принаймні не допустити якоїсь агітації, але в мене були свої мотиви з ними спілкуватися. Всі ми були добре знайомі, бо містечко маленьке. Я мав змогу з ними спілкуватися поза кадром та отримати від них якусь інформацію, а потім цю інформацію певним своїм друзям передавати. Якщо були якісь радикальні заяви, я зі свого боку намагався їх не давати, бо ми, хай там як, не можемо дивитися на це праворуч і ліворуч і давати слово різним громадянам України – це наша країна. Із 2014 року йде війна, і не можна давати слово людям, які проти нас, проти нашої країни.

Він мене побачив і почав бігти й кричати: “Провокатори! Провокатори!”

– Але ж у різних телеканалів, редакцій були різні ситуації, коли до них приходили озброєні люди, незаконні збройні формування. До нас приходили. Чи були у вас такі випадки? Знову ж таки згадуємо 2014 рік, коли ми не маємо досвіду, а потрібно вберегтися та передати інформацію.

– Коли 12 квітня захопили Слов'янськ, одразу попросив тих, хто був на роботі, хоча б забрати камери з офісу, бо я ж бачив, що дійсно озброєні люди приходили до редакцій, безчинствували. Тому я попросив: “Хлопці, давайте вивеземо камери, бо прийдуть і все потрощать”. Камери вивезли, потім повернули. І насправді до нас, до місцевої редакції С+, жодного разу не приходили озброєні люди. Чомусь. Я не знаю, чому так сталося, але вони не приходили. Я тоді був ведучим новин, мене знали багато людей у місті. Був один епізод. Я тоді ще працював з оператором. Це зараз я сам працюю. і ми тоді пішли з оператором на барикаду біля міського відділку поліції в Слов'янську. Це був один із центрів росіян. Не пам'ятаю, що я мав зробити, але ми підійшли до барикади, а вона величенька була. І я дивлюся, на верхівці цієї барикади стоїть чоловік – характерний типаж, худий, у нього не було волосся на голові, загострені вилиці. Він мене побачив і почав бігти й кричати: “Провокатори! Провокатори!” Я помітив, що до нас ідуть автоматники з георгіївськими стрічками. Я зрозумів, що зараз усе – буде капець. Але там були місцеві жінки, які готували росіянам їжу, і вони підбігли й сказали: “Ми його знаємо, не чіпайте. Це наші, це місцеві”. Я не знав, що робити насправді. Я стояв і думав, що конфліктувати не можна. Бігти не можна, бо застрелять. Тому я просто стояв і чекав, що буде далі. І якось із тієї ситуації ми вийшли. Але, якраз на мій день народження, 21 травня, нас нарешті звільнили з телеканалу, видали нам трудові книжки. І мені видали папірець, який я можу умовно назвати акредитацією від ватажка російських формувань Ігоря Стрєлкова. На цьому папірці було написано, що я маю змогу працювати в Слов'янську без дозволу знімати військові об'єкти. Я спитав: “Як? Що це? Звідки це взялося?” А мені кажуть: “Ми дали їм усі паспортні дані, щоб вони вас акредитували”. Це був справжній шок.

– Були випадки, коли довелося використовувати цей папірець?

– Ні, у жодному разі. Мені його дали того дня, коли всіх звільнили з телеканалу. І, навіть якби мені дали його раніше, було б гидко його використовувати, бо люди, які цей папірець підписували, ставили на ньому якусь свою псевдопечатку, вони вбивали людей у моєму місті. Володимира Рибака вбили. Вбили інших патріотів. Тож користуватися для роботи тим, що вони мені дали, я б не став у жодному разі. Це просто мерзенно.

– Ви зараз цікаву деталь згадали, бо в мене теж був такий випадок: я так само отримала цю так звану акредитацію, і я її не просила. Тобто постфактум керівництво телеканалу, де я працювала, її видало. Ви з колегами наскільки серйозно це сприйняли? Ви питали, як передали ваші дані?

– Я не пам'ятаю, кому ще таке давали, але за себе я спитав. А мені сказали, що передали паспортні дані, мене перевірили. Я кажу: “Як ви могли мої паспортні дані їм передати?” З іншого боку, всі знали, де я мешкаю в місті. Це не було проблемою для росіян. Але сам факт того, що без мого дозволу, відома мої дані туди передали для якоїсь акредитації, це було жахливо.

“Поприїжджали ці активісти. Цікаво, як вони всі бігтимуть, коли наші  сюди повернуться?”

– Сергію, після звільнення Слов'янська, у 2014 році, ви ж залишилися, ваші колеги залишилися в місті. Хтось виїхав, хтось залишився. І залишилися люди, яких ви бачили серед росіян, з георгіївськими стрічками. Як жити з цими людьми? Я не маю такого досвіду. Тож не сильно розумію, як можна дивитися в очі одне одному після цього всього.

– Мені теж цікаво. Мені цікава навіть відповідь на питання не як з ними жити, а як вони з нами живуть. Коли ми повернулися, мені телефонували з того телеканалу і сказали: “Приходь працювати”. Я кажу: “Як я можу тепер у вас працювати?” Вони: “А що таке?” А я кажу: “Вийшов на сайті каналу сюжет, який називався приблизно так: “Кількість карателів довкола Слов'янська збільшується” Як я після цього можу з вами працювати?” Я тоді якраз став журналістом Громадського телебачення Донбасу Олексія Мацуки. Дуже вдячний Олексію і Громадському телебаченню Донбасу, бо вони навчили мене працювати з камерою, відео, були тренінги. Все це збільшило мій професіоналізм. І коли я працював в Олексія Мацуки, якраз після звільнення Слов'янська, був сплеск громадських активностей, приїздило багато молоді з різних регіонів країни. І ось на одному з таких заходів до мене підійшов мій колишній колега, оператор, і він сказав мені приблизно таке: “Тут поприїжджали ці активісти. Цікаво, як вони всі бігтимуть, коли наші повернуться сюди?” Я знаю, що його донька та дружина ходили під захоплений відділ міліції і там підтримували росіян. Ось він повернувся, і я навіть не уявляю, як йому було гидко дивитися на величезну кількість українських прапорів, громадянські активності. Я не знаю, де він зараз, але та ситуація мене сильно вразила. Не пам'ятаю, що я йому відповів, але факт такий був. Ще пам'ятаю свого сусіда. У захопленому Слов'янську до 9 травня були різні заходи, зокрема й у парку культури. І я бачив, як цей сусід зі своєю дружиною танцював вальс перед ватажками росіян у Слов'янську. Потім я його зустрів і кажу: “Ну, і що?” А він: “Та нічого. Мене правоохоронці забирали, але я все порішав”.

– Тепер, після низки тренінгів, чи легше вам працювати в тому плані, що показуємо, а що ні, що доречно, а що недоречно? Зменшилося коло питань, на які ви не знали відповідей?

– Завжди починаючи з 2014 року я намагався працювати так у різних ситуаціях. Але моя внутрішня настанова незалежно від того, що казали на тренінгах, була одна: працювати так, щоб максимально убезпечити Збройні сили України – щоб кудись не прилетіло. І дійсно, тренінги, які організовувало Громадське телебачення, Радіо Свобода, дуже-дуже допомогли, коли розбирали моменти, коли різні прив’язування до місцевості можуть стати в пригоді ворожим артилеристам, а потім буде кепсько. І, власне, я відчував: якщо ти покажеш заради хайпу, переглядів, а потім хтось від того загине, то потім цей камінь ти носитимеш усе своє життя. І я не думаю, що цей камінь сприятиме твоєму спокою, твоїй совісті. Тому, так, тренінги посприяли, і зараз питань жодних не виникає, але в будь-якому разі, навіть коли я на 100% упевнений, що те, що я покажу, військовим не зашкодить, я все одно підходжу до військових і питаю, чи можна це показувати, чи ні.

– Можете згадати, хоча, впевнена, що ви пам'ятаєте, де ви були 24 лютого? Ви були у відрядження чи вдома?

– Якраз напередодні, 23 лютого, я був у Пісках. Була річниця створення мотопіхотного батальйону “Сармат”. Ми на передовій разом із журналісткою 5 каналу Ольгою Калиновською були. Там і познайомилися. Я приїхав додому, зробив сюжет. І тоді мені зателефонувала моя редакторка Таня Якубович з “Донбас.Реалій” і сказала: “Ми з усіма поговорили. Раптом що станеться, ти мені одразу дзвони, повідомляй”. Я кажу: “Добре”. Бо поїздка зі Слов’янська в Піски була складна, довга дорога. Тож я трохи виснажився. Зробив свою роботу і ліг спати. І я прокинувся… Ну, так буває, що прокидаєшся без будильника, бо я люблю ловити рибу, і для мене будильник не потрібний: організм сам на це реагує. Я прокинувся, взяв телефон, почав гортати стрічку новин і буквально за хвилину після того, як прокинувся, росіяни завдали ракетного удару по аеропорту в Краматорську. Так збіглося. Я прокинувся, і одразу був удар. Я одразу зателефонував своїй колишній дружині. Сказав, щоб відійшли від вікон. Вірніше, не так я сказав. Я сказав: “Прокидайтеся!” А вона спитала: “Що сталося?” Я кажу: “Все, почалася війна. Бери Юрчика, відходьте від вікон”. Потім я подзвонив редакторці Тані Якубович і кажу: “Я, мабуть, не перший тобі дзвоню”. А вона каже: “Перший. Ти перший мені подзвонив”. Ось, власне, 24 лютого мене якось організм відреагував. Не було страху, але було якесь заціпеніння. Важко було працювати. Чесно. Я був у різних гарячих точках. У мене немає відчуття страху, але організм якось дивно відреагував. Мені самому було дивно. Я майже нічого не міг робити. Я якось сидів або лежав, гортав стрічку. Але це було один день – 24 лютого, а далі все якось покотилося. Я навіть не пам'ятаю, що я робив 25-го, над якими темами я працював. І, власне, це склалося в один день, який досі триває. Тобто 24 лютого був окремий день, коли мій організм якось так відреагував, що я не міг нічого робити, а 25 лютого триває і досі. Тобто ти моніториш, їздиш, працюєш, монтуєш, намагаєшся зібрати гроші з ізюмської тероборони, якщо їм потрібна якась допомога. І цей день триває для мене не з 24, а з 25 лютого.