ГАРЯЧА ЛІНІЯ
на зв’язку 24 години
Залиште свої дані
і ми зв’яжемося з вами
дякуємо за звернення

Або ж зв’яжіться з нами:

info@imi.org.ua

050 447 70 63

Підтримати ІМІПодай скаргу

Навчально-тренувальне пекло: як одеські журналісти вчилися виживати на полі бою

01.09.2021, 15:00
Фото - Думська
Фото - Думська

“Гранатаааа!” – кричить хтось праворуч, і ми, як учили, відразу падаємо на землю. Поруч щось вибухає. Яскравий спалах, жар ударив в обличчя, а вуха заклало відразу.

“Нога, нога!” – відчайдушні крики зліва. Чуємо погано, думаємо ще гірше. В голові дзвенить, по ногах ніби хтось пройшовся. Крізь щільний дим нічого не видно, але валятися ніколи, потрібно йти на допомогу: якщо в людини поруч пробита стегнова артерія, рахунок іде на секунди...

Але ж ніщо не віщувало біди. Стояла липнева спека, перші ознаки осені вже наганяли тугу. І тут – повідомлення від редактора: “На початку серпня підете вдвох на тренінг з безпеки для журналістів. Буде важко. Хто виживе – напише репортаж. Згодні?” 

Тугу як рукою зняло. Напевно, потрібно було насторожитися, але юнацький максималізм, гормони й адреналін дарують прекрасне відчуття повної невразливості.

Починалося все з цілком нешкідливої лекції в комфортному конференц-залі – з блокнотами, проєктором та кава-брейками. У якийсь момент інструктор Ірина запропонувала підписати документ, де йшлося: “Я усвідомлюю всі ризики і в разі тілесних ушкоджень або смерті не матиму претензій до організаторів”. “Невже хтось із учасників після смерті мав претензії?” – промайнула зрадницька думка.

Першого дня нам розповіли, як правильно писати публікації і викладати факти. Ми обговорили, чи можна називати прізвища бійців і в яких випадках цього не варто робити. Приділили увагу неетичній лексиці: склали список нецензурних назв бійців української і російської армії і завчили їх напам'ять, щоб потім у жодному разі не використовувати.

На другий день інструктор Олексій розповідав про особливості роботи в гарячих точках. Ми вчилися розпізнавати міни-пастки й надавати першу допомогу, зупиняти штучну кров з навчальних накладних ран і затягувати турнікети в разі артеріальної кровотечі.

Але хто ж знав, що на третій день ми лежатимемо на землі, приголомшені, в диму, з подряпаними обличчями. В голові – гул, страх і паніка; навколо – вибухи, постріли й крики про допомогу.

Нас, звичайно, до цього готували – і морально, і теоретично. Ми навіть дізналися англійський акронім MARCHE (massive hemorrhage, airway, respirations, circulation, head injury / hypothermia, else), щоб запам'ятати порядок надання допомоги потерпілому: спочатку зупинити кровотечу, потім перевірити органи дихання і так далі. Але нам явно забули сказати головне: “А на третій день, дорогі, ми приготували для вас маленьке навчально-тренувальне пекло”.

Одна річ – накладати турнікет у спокійних обставинах і під наглядом інструктора. Але коли чуєш поруч крики: “Нога, нога!”, коли подряпана, приголомшена, мало не на дотик шукаєш, звідки кричать, знаходиш, нарешті, калюжу крові й підбираєшся до пораненого колеги поповзом, щоб наступний вибуховий пакет не прилетів у голову, – звичайно, це зовсім інша річ. Навіть якщо кров штучна, а рана в колеги умовна.

У нашій групі було 18 осіб. Одеські журналісти – маститі й маловідомі, досвідчені й зовсім молоді, з різних газет і телекомпаній – прийшли на тренінг Інституту масової інформації по базові навички виживання в екстремальних умовах. За три дні ми отримали не тільки садна, подряпини й синці, не тільки фонтан емоцій і кілотонни адреналіну. Ми навчилися не підіймати із землі дивних предметів, швидко падати на землю в разі крику “граната!”, пам'ятати, що за зачиненими дверима може чекати міна-пастка. І приходити на допомогу, незважаючи на біль, страх і дим.

Сподіваємося, що нам не доведеться застосовувати ці знання на полі бою або в прифронтовій смузі. Але життя є життя. Тепер ми знаємо, що бувають ситуації, коли рахунок іде на секунди. Розгубленість, паніка, відсутність навичок і невміння зорієнтуватися можуть відібрати цей час, а з ним і життя потерпілого.

Ще один важливий фактор – довіра і взаємодопомога. Коли з 18 осіб половина умовно поранених, коли на всіх є одні носилки, а навколо продовжують грюкати вибухи й літати небезпечні предмети, колеги все одно не кинуть. Кажуть, така ситуація була в нашому місті 2 травня 2014 року, коли журналісти різних видань витягали поранених колег із зони обстрілу на Грецькій площі.

Робота журналіста пов'язана з небезпекою. Закон дає нам право перебувати в районі стихійного лиха, катастроф, у місцях аварій і масових заворушень, бути присутніми в гарячих точках, щоб глядачі та читачі бачили ці події нашими очима. Тому журналісти повинні отримувати навички виживання і відпрацьовувати вміння надавати першу допомогу поряд з поліцейськими, рятувальниками або військовими.

Так, зараз наші навички неідеальні. Так, пов'язки й джгути можна накласти трохи краще. Так, наша “евакуація поранених” більше нагадувала кадри фільмів про містера Піткіна або Бенні Гілла. Але в будь-якому разі те, що ми дізналися і чого навчилися, – це краще, ніж нічого. Тим більше на журфаці цьому не вчать.

Звичайно, журналіст не повинен брати в руки зброю і не повинен втручатися в ситуацію, його завдання – висвітлювати події. Але зберегти себе і врятувати людину – справа честі для кожного.

Думська, автори Анастасія Діброва і Дарина Александрова, фото авторів, Інституту масової інформації і Юрія Дяченка

 

Сподобалася стаття? Допоможи нам бути ще крутішими!