ГАРЯЧА ЛІНІЯ
на зв’язку 24 години
Залиште свої дані
і ми зв’яжемося з вами
дякуємо за звернення

Або ж зв’яжіться з нами:

info@imi.org.ua

050 447 70 63

Підтримати ІМІПодай скаргу

"На ранніх етапах війни ми навіть не могли любити" – інтерв’ю з Іриною Земляною

15.09.2021, 13:04
Ірина на радіопередачі "Вінілосховище", радіостанція ReLife. Фото з архіву Ірини Земляної
Ірина на радіопередачі "Вінілосховище", радіостанція ReLife. Фото з архіву Ірини Земляної

Інтерв’ю з Іриною Земляною, експерткою з питань журналістської безпеки, яка проводить тренінги для українських журналістів та фіксерів, що працюють у зонах бойових дій.

До 2014 року Ірина працювала медіаексперткою в Інституті масової інформації. Після того як Євромайдан охопили акції протесту, журналісти почали звертатися до неї по поради. "Коли почалася війна, ніхто не був готовий до цього, включно з журналістами. Вони не мали бронежилетів і не знали, як їх вдягати. Один з журналістів прийшов і почав знімати бронежилет, що він позичив у нас, так, що міг би зламати собі шию і покалічитися. Я пояснила йому, як його зняти, а потім почали приходити інші журналісти й просити в мене поради". Вона не знала відповідей, тому почала читати про безпеку журналістів та проходити тренінги, щоб навчитися виживати у ворожому середовищі, і поступово стала визнаною експерткою з цього питання.

Вона написала для журналістів два посібники з питань безпеки. "Один з них ставить акценти на питаннях безпеки в зоні бойових дій: оцінюванні ризиків, плануванні, одязі, медичній підготовці та розкриває їх з усіма найдрібнішими нюансами. Наприклад, що краще піти до стоматолога, перш ніж їхати в зону бойових дій, що потрібно вдягати п'ять шарів одягу, коли холодно, і що краще мати олівець, ніж ручку, тому що ручка може перестати писати, коли навколо бруд та в холоді. У книжці також висвітлюється етика: як розмовляти з військовими та писати про сторони конфлікту: що ви не можете прямо цитувати сепаратистів, оскільки вони поза законом, та що ви можете показувати". Її друга  книжка присвячена темі безпеки журналістів у повсякденному журналістському житті, під час акцій протестів, виборів.

Як інструктор з питань безпеки, Ірина підготувала сотні українських журналістів та фіксерів. Інститут масової інформації (ІМІ), який фінансується завдяки неурядовим фундаціям і внескам громадян, пропонує свої тренінги на безкоштовній основі.

У чому полягає ваша робота як спеціаліста з безпеки журналістів в IMI?

Перша частина моєї роботи – це надання експертної оцінки та консультації журналістів щодо конкретної ситуації. Наприклад, коли почався COVID, нам потрібно було проаналізувати нову ситуацію. Я також пишу статті про безпеку для нашого вебсайту під назвою Jmama "Мама журналістів". І третя частина – це тренінги з безпеки. Ми розпочали це з 2014 року і працювали дійсно активно до 2016–2017 років. Ми підготували близько 250 журналістів, організували дводенні, триденні та п’ятиденні тренінги для журналістів.

Після найактивнішої частини війни ми зрозуміли, що повсякденна безпека важлива також. Біля Верховної Ради в Києві відбувся мітинг, де вибухнула граната і були поранені, тож ми почали більше говорити про безпеку в повсякденному житті. І коли навесні 2021 року на кордоні з Україною Росія почала стягувати війська, журналісти усвідомили, що вони давно не освіжали своїх навичок з питань безпеки. Тому ми знову взялися за це. Ми провели три тренінги й проведемо ще два. Також з’явилося ціле нове покоління журналістів, які не мають підготовки з техніки безпеки, але вже працюють журналістами.

Які теми ви розглядаєте під час навчання безпеки?

Триденне навчання починається з теорії, ми говоримо про оцінювання ризиків. Багато журналістів вважає, що це їм не потрібно і що розв'язуватимуть проблеми, коли вони виникнуть. Ми говоримо про те, як підготуватися, що взяти із собою та про етику. На другий день ми проводимо навчання домедичної допомоги в умовах бойових дій. І на третій день ми моделюємо все, що може статися в зоні бойових дій. Що робити, коли снайпер починає стріляти по тобі, коли йде обстріл, як пройти через блок-пости тощо.

Ми проводимо також стрес-тест, де ми імітуємо бомбардування, вибухи, дим, стрілянину з автомата Калашникова. Учасники повинні бути на землі, ховатись і чекати, поки все не скінчиться. Остаточний стрес-тест займає всього близько п'яти хвилин, але вони переживають це як дві години. Нещодавно в журналістки сталася панічна атака: вона почала плакати і їй здавалося, що вона не може дихати. Я була дійсно вражена, тому що вона мала великий досвід роботи в зоні бойових дій та Криму. Однак я сама пройшла дев’ять тренувань, але під час стрес-тесту, після імітаційного вибуху, коли в мене стала текти штучна кров на руці, я навіть не могла користуватися жгутом.

Тренінг з безпеки. Фото з архіву Ірини Земляної

Чим може допомогти стрес-тест?

Журналісти повинні розуміти, як вони реагуватимуть у таких ситуаціях. Якщо вони відчувають панічну атаку, знаючи, що це лише навчання і що ми використовуємо піротехнічні засоби або гранати, що імітують осколки (кукурудзяними зернами), ми просимо їх добре подумати, чи дійсно вони хочуть туди потрапити. Тому ми допомагаємо їм зрозуміти, як вони реагують і що вони можуть зробити. Іноді їм просто потрібно більше тренувань, іноді вони вирішують узагалі не їхати до зони бойових дій. У нас також були такі прецеденти. Деякі журналісти зрозуміли, що це не для них. Зрештою, близько 30 відсотків наших слухачів не потрапляють до зони бойових дій.

Раніше всі хотіли туди поїхати, а були й такі люди, яких ми називаємо "журналістами-туристами", які просто хотіли побачити війну. Тепер це радше спеціалізовані журналісти, ті, хто довго висвітлює війну. І фіксери.

Чи є Східна Україна специфічною з погляду ризиків, з якими ви можете зіткнутися там?

Це схоже на інші війни. Але коли ми почали працювати над безпекою, ми спробували використовувати міжнародні протоколи та протоколи безпеки. Наприклад, протокол ВВС каже, що, якщо ви їдете до зони бойових дій, вам потрібен експерт із питань безпеки, продюсер, оператор і журналіст. І потрібно мати броньований автомобіль. Але в Україні це лише один журналіст із фотоапаратом, і він чи вона їде до зони бойових дій на невеличкій машині. У 2014–2015 роках у них навіть не було бронежилетів, вони користувалися нашими. Тож це не те саме з погляду підтримки, що отримують журналісти.

У 2014–2015 роках було викрадено багато журналістів, тому що лінія фронту не була на одному місці. Але зараз вона стабільніша, тому викрадення вже не є типовим. Більш характерно отримати травму.

Ризики для психічного здоров'я збігаються з фінансовою незахищеністю

Після того як я розповіла Ірині про дослідницький проєкт "Fixers and Stringers" та про мій інтерес до емоцій у журналістській роботі, вона розповіла мені про тривожні й дедалі більші показники депресії та посттравматичний стресовий розлад серед українських журналістів-фрілансерів і фіксерів, які неодноразово їздять на передову або проводять "там" тривалий час.

Який масштаб ПТСР серед українських журналістів?

Ми провели опитування фрілансерів 2017 року про те, як вони себе почували, і повторили його у 2019 році. Ми мали список симптомів депресії та запитали, які симптоми можуть свідчити про депресію. У 2017 році 75% журналістів мали симптоми депресії, тоді як 2019 року їх було 97%. Ми також запитали, чи хочуть вони відвідати психолога. У 2017 році 59% журналістів-фрілансерів заявили, що хотіли б отримати психологічну допомогу через труднощі, пов’язані з їхньою професійною діяльністю, і ця кількість також зросла  2019 року.

Як ви пояснюєте цю зміну з огляду на те, що на ранніх етапах війни було більше жертв?

Я думаю, що журналісти були в центрі процесу, і вони не розуміли, що відбувається. По-друге, у 2015 чи 2017 роках ніхто не говорив про допомогу самому собі та психологічні проблеми. Після цього ми почали говорити про це та називати своїми іменами. Крім того, тоді вони тільки починали відчувати проблеми із засинанням, і це продовжувалося. Через три роки вони все ще відчували те саме, тому визнали це проблемою.

Деякі журналісти працювали на війні, а потім офіційно закрили тему і почали жити нормальним життям. І тепер, якщо щось нагадує їм минуле, це спричиняє симптоми ПТСР. Наприклад, після того, як у 2018 році в Херсоні вбили активістку (Катерину Гандзюк. – Ред.), у багатьох журналістів почали з’являтися симптоми. Крім того, коли колеги-журналісти потрапляють у біду, це запускає психологічні проблеми.

Опитування було зосереджене на фрілансерах. Чи відрізняється ситуація з журналістами та фіксерами?

Так. Штатні журналісти мають певний контроль над тим, як довго вони перебувають у зоні бойових дій. Але фрілансери самі організовують свій час. Тож деякі з них перебували в зоні бойових дій по пів року. І, коли я запитую чому, вони кажуть: о, я просто допомагав хлопчикам готувати їжу. Солдатам. І тоді їм дуже важко повернутися до реального життя.

Тобто вони залишаються там між редакційними завданнями?

Так, або вони просто знаходять завдання після завдання. Вони не роблять перерви. Це дуже важливо. Це та ж проблема для фіксерів. Крім того, йдеться не тільки про самоорганізацію. Йдеться про гроші. Коли вони не знають, коли матимуть наступне завдання, їм доводиться працювати. Тож це дуже складна ситуація через психологію та гроші.

А як щодо фізичної безпеки? Чи відрізняється це для штатних репортерів, фрілансерів та фіксерів?

Це не так уже й відрізняється, але якщо фіксер працює для бригади іноземних ЗМІ, а люди на передовій не люблять ЗМІ, фіксер може потрапити в біду. Це може трапитись і з місцевими журналістами. Але, звичайно, фіксерам потрібно більше ризикувати, тому що вони не можуть вирішити самі за себе. Вони хочуть туди поїхати? Ні, вони мусять.

Це також залежить від протоколів безпеки в різних ЗМІ. Але якщо іноземні ЗМІ приходять сюди на короткий проміжок часу, їм завжди потрібно бачити більше, заглиблюватись і більше ризикувати.

Тренінг з безпеки. Фото з архіву Ірини Земляної

"Я стала дуже цинічною"

Ви також навчаєтеся на тренінгу?

Я багато чому навчилась і багато чого зрозуміла. У мене також є власний досвід, можливо пов’язаний не з посттравматичним стресом, а з вигоранням. Наприклад, під час обстрілу правило – прикриватися людиною, яка вже отримала поранення, щоб урятувати собі життя. Або якщо під час обстрілу ви бачите важко травмовану людину, ви зовсім не надаєте допомоги. Усвідомити ці речі дійсно важко. У мене також були проблеми зі сном, і я часто плакала. Одного разу це просто минуло, і я стала дуже цинічною. Я також знаю всі історії журналістів, вони просто це розповідають. І я не можу сказати, що не хочу цього слухати. Я повинна це слухати й нічого не можу з цим зробити. Можливо, йдеться про вторинні травми.

Я знаю, що ти маєш на увазі. Як ви з цього вийшли?

Мені потрібно зрозуміти, що відбувається і чому. Я почала працювати з психотерапевтом. Тому що в деякому сенсі я не сприймала проблем своїх друзів, які не були пов’язані з війною, як проблеми. Тому я б сказала, що це не проблема, годі плакати. Але тепер для мене зрозуміло, чому я так думала, і я можу аналізувати й розуміти, що відбувається в моїй голові. І тепер я також можу зрозуміти, де починається моя робота, а де – особисте життя. Раніше кордон був розмитий. Але це також тому, що це відбувається в моїй країні. На ранніх етапах війни ми навіть не могли любити, тому що в нас була війна, і все це дуже серйозно. Але тепер, з часом, це все легше відокремити. До пандемії в мене було правило, що я не працюю вдома, але з початку пандемії його стало неможливо дотримуватися.

Інтерв'ю взяла Johana Kotisova для проєкту Fixers and Stringers 

Сподобалася стаття? Допоможи нам бути ще крутішими!