Інформаційний вплив Росії за кордоном зріс у декілька десятків разів після 24 лютого – Дмитро Золотухін

З виконавчим директором Інституту постінформаційного суспільства Дмитром Золотухіним говоримо про комунікації української влади із суспільством під час війни, про інформаційно-психологічні спецоперації ворога та боротьбу з ними з боку України, а також про самоцензуру та відповідальність медіа.

– У кого кращі комунікації під час великої війни: в України чи в Росії? Якими є основні слабкі й сильні сторони в комунікаціях обох країн?

– Коли ми кажемо “кращі”, що ми маємо на увазі? Як ми можемо виміряти, де краще, де – гірше? 

– Можна говорити й про подання інформації суспільству, медіа.

– Тобто є якісь активні показники, щоб ми могли заміряти стан суспільства, стан та кількість інформації, яка надходить від одного суб'єкта до іншого. Я особисто не вірю в те, що можна виміряти, як відбувається комунікація – краще чи гірше. Тим більше не вірю в те, що можна поміряти між Україною і Росією, хоча б тому, що власність на засоби донесення інформації є абсолютно різною, як і структура цієї власності. У Російській Федерації, яка не є демократичною країною, власність на засоби донесення інформації до споживачів здебільшого належить державним органам і державі загалом. Відповідно, держава здійснює в недемократичний спосіб неймовірно більші, ніж більш-менш логічні інвестиції і витрати бюджетних коштів платників податків на донесення цієї інформації. Тому, якщо ми порівнюватимемо, ми перебуваємо в нерівних умовах. Якщо ми говоритимемо про об'єктивні показники споживання інформації, яку хоче, до прикладу, комунікувати держава (ми ж кажемо про суб'єкти – хто краще комунікує: Україна чи Росія), тобто уряди, то який уряд краще комунікує: український чи російський? Якщо брати об'єктивні показники щодо споживачів інформації, то, звичайно, російський, тому що, відповідно до соцопитувань, підтримка Володимира Путіна перебуває на рівні більш ніж 80% серед населення, підтримка взагалі війни (як вони її називають, “СВО”) – на рівні більш ніж 60%. Це означає, що громадяни Росії отримують інформацію, що все нормально, що все йде як треба і так далі і тому подібне. Якщо ми говоритимемо про показники інвестування, ми такого не досягнемо ніколи, тому що в Україні, наприклад, діє закон про роздержавлення медіа. Українська держава не має права володіти й бути власником медіаактивів. Цей закон ухвалювався в контексті реформ українського медіапростору, взагалі демократичних реформ як зобов'язання, зокрема й перед Європейським Союзом. Була дуже велика програма. Я думаю, ставити питання про те, хто краще, є некоректним тому, що це два різних всесвіти. Це як спитати: що краще – бути птахом у небі чи рибою у воді? Важко про це дискутувати.

– Які основні сильні та слабкі сторони в комунікаціях Росії та України?

– З огляду на ту модель, про яку я щойно розповів, то українською слабкою стороною є те, що Україна – демократична держава. Навіть під час війни, коли є воєнний стан, кожна людина, яка вважає, що вона медіа, може написати все що завгодно, поширювати будь-яку інформацію. З іншого боку, перевагою України є також те, що Україна є демократичною державою. Є дуже гарна категорія, традиційна для західних держав. Кількість такого суспільства, кількість інформаційного простору є набагато потужнішою, ніж коли суспільство недемократичне. Наприклад, вразливість російської конструкції була нещодавно описана одним з ведучих російських пропагандистських каналів. Він сказав: якщо ти підтримуєш відступ російських військ з Херсона, то це означає, що ти вчиняєш злочин проти територіальної цілісності Російської Федерації. Бо Херсон був нібито проголошений російською територією. А якщо ти не підтримуєш відступу російських військ з Херсона, то це означає, що ти завдаєш шкоди репутації російської армії, що також є в Росії кримінально караним діянням. Тож, як би журналіст чи коментатор не сказав про відступ з Херсона, він однаково буде в РФ покараний. Принаймні формально, з погляду кримінального кодексу Російської Федерації. Тобто вони самі себе загнали в таку ситуацію, коли рано чи пізно ця конструкція обвалюватиметься всередину себе. Сподіваємося, це станеться скоріше. З іншого боку, такі процеси завжди супроводжуються великими обсягами крові. І смута в Росії може сильно вдарити по Україні, по європейських країнах, коли там почнеться різанина. Тож наші вразливості є нашими сильними сторонами й навпаки.

– Пане Дмитре, повертаючись до питання демократичності медіа, знаю колег, які після 24 лютого ввімкнули жорстку самоцензуру. На вашу думку, це позитивно для тієї ситуації, для тих обставин, у яких ми опинилися, чи ні?

– Це дуже цікава філософська дискусія, у якій я намагався активно брати участь у 2017 році, коли мене призначили заступником міністра інформаційної політики. Я вважаю, що такого явища, як самоцензура, просто не існує в природі. Поясню чому. Засади свободи слова, ключової демократичної свободи й права людини, полягають у тому, що ти не порушуєш законодавства, ти маєш право говорити все що завгодно. В Україні зараз відсутня воєнна цензура. Це означає, що кожен журналіст має право виконувати свою роботу і говорити будь-які речі, будь-що. Однак, з моєї точки зору, свобода слова не обов'язок. Ти не зобов'язаний говорити. Свобода слова – це право, яким ти можеш скористатися або ні. Точніше, не так: ти маєш таке саме право мовчати, як і право говорити. Журналіст, який здійснює своє право на свою свободу слова, може сам для себе вирішувати, чи хоче він про щось розповісти, чи не хоче. Коли ми називаємо право журналіста не розповідати про щось, зважаючи на свої внутрішні мотиви, самоцензурою, я вважаю, що це знущання з концепції свободи слова. Тому я вважаю, що таке явище, як самоцензура, придумане, так само як і дезінформація. Воно абсолютно синтетичне, воно є абсолютним симулякром для того, щоб продовжувати витрачати грантики, говорити на конференціях такі пишномовні слова. Я ж вважаю, що такого явища, як самоцензура, не існує, тому що кожен журналіст є носієм і є виконувачем невіддільного права людини на те, щоб сказати щось або не сказати.

– Як тоді назвати це відчуття, дії, якщо не самоцензурою. Хтось пише про те, про що інші не можуть, до прикладу, собі дозволити, бо вважають, що це може нашкодити національній безпеці.

– Це можна назвати відповідальністю, зобов’язанням перед суспільством. Тобто людина, яка відчуває свою відповідальність перед своєю спільнотою, наперед думає про наслідки своїх слів і може або говорити ці слова, або не говорити. Я вважаю, що відповідальні журналісти так себе і поводять: вони або про щось говорять, або про щось мовчать.

– Які найцікавіші або успішні ІПСО росіян ви можете виокремити й чому вони привернули вашу увагу? 

– Почнемо з того, що я проти використання терміну ІПСО (інформаційно-психологічна спецоперація) у медіа. Я вважаю, що це неправильно, тому що, описуючи це явище, ми говоримо здебільшого з людьми, які не розуміють його сутності. Це дуже вузькопрофесійний термін. Я ж не вчу журналістів, як писати лід і як писати новину, тому що я не знаю, як це робити, бо журналістика – це професія. І професіонали своєї справи точно знають, як писати лід і як писати новини. ІПСО – це категорія такої самої вузької професійної діяльності, яка називається “воєнна розвідка” або діяльність Сил спеціальних операцій. І я не розповідатиму цим людям також, що таке ІПСО, тому що вони знають це краще мене. Тож я вважаю, що на широкий загал спілкуватися про те, які є ІПСО, що воно таке, неправильно, тому що ми людей просто обманюємо. Ми їм розповідаємо про те, чого вони не розуміють. Якщо говорити про якісь зрозуміліші категорії, наприклад, рефлексивний контроль – це концепція, яка дуже довго існує в науці. Зокрема, закордонній науці. Наприклад, Володимир Лефевр – один з російських вчених, який емігрував до США, і ось таку концепцію він розробив. Тобто принаймні вона має науковий код. Я повторюю про один і той самий епізод за останній рік. Це масове поширення інформації про так звані мітки. Якщо пам'ятаєте, у березні 2022 року всі писали, що скрізь встановлюються мітки – на будинках, на дорогах щось малюється, щось робиться. До речі, потім закордонні колеги мені казали: “О, ти не розумієш там усе серйозно. Це там спеціально встановлюється, щоб за супутниками наводити ракету на якісь будинки”. Я вважаю, що це була дуже яскрава і дуже цікава спецоперація, бо очевидно, що ця інформація про мітки поширювалася навмисне і мала роль так званої офлайнової DDoS-атаки. Що таке DDoS-атака? Це коли кількість запитів є такою великою, що вона має на меті обвалити всю систему. Це означає, що люди починають говорити про мітки й усі починають звертатися до поліції, СБУ, щоб подивилися, що за мітка стоїть на їхньому будинку. Це завантажує державні органи цією фігнею, вибачте. Тобто ця операція спрямована на те, щоб створити навантаження на держоргани, навести паніку в суспільстві і з точки зору психологічного впливу, з точки зору застосування емоцій людей, виконання вона, на мій погляд, є дуже цікавою. На превеликий жаль, немає за останні два місяці жодних ресурсів для того, щоб вивчати такі речі. Але, якщо подивитися назад, можна подумати: “Ну які мітки? Причому тут мітки? Хто їх у такій кількості вміє встановлювати?”, мені здається, це цікаво.

– Інформаційний вплив Росії за кордоном зменшився після 24 лютого? Наскільки успішно Україна чинить опір російським ІПСО?

– Ні, він, навпаки, зріс у декілька десятків разів. Кількість коштів, яка витрачається за кордоном фактично в усьому світі, зараз є найвищою, напевно, за весь час війни з Україною, з 2014 року. Відроджено всіх сплячих агентів, відроджено всіх людей, які в той чи інший спосіб заробляли на поширенні якоїсь інформації, вигідної Кремлю, починаючи від спалення Корану у Швеції навпроти турецького посольства, коли поновилися конфлікти між Швецією та Туреччиною. А потім з'ясувалося, що запит на проведення цього мітингу подавала людина, яка тривалий час працювала на RT. І таких кейсів у всьому світі величезна кількість. Багато контенту публікується на сторінках у соцмережах “Россотрудничества” та “русских домов” за кордоном. Тобто зараз рівень російської пропаганди й рівень російської присутності в країнах Європи, Африці, Тихоокеанському, Азійському регіонах є найвищим за весь цей період. 

– Тобто можна сказати, що водночас із повномасштабним вторгненням в Україну Росія почала так зване інформаційне вторгнення до інших країн?

– Я б сказав, що не з повномасштабним вторгненням, а з поразкою повномасштабного вторгнення Росії в Україні. Тобто коли вони почали програвати, почали активізувати свою присутність там. Я вважаю, що план був такий: “Ми тут зараз тихенько все зробимо. Це дві години, всі вже готові”. Я вважаю, що інформація про дискусії в Німеччині, США була в розвідувальних органів Росії – Путін знав, що світ уже “поховав” Україну. Всі були спокійні. Путін думав, що зроблять усе тихо, люди покричать, але на це сильно не звертатимуть уваги. Коли ж це не вдалось і весь світ став на бік України, то цей маховик, власне, став дуже активізуватися, і росіяни спрямували всі можливі кошти на те, щоб завантажити свою геополітичну присутність у всьому світі.

– Наскільки успішно Україна чинить опір російським ІПСО або ж дезінформаційним кампаніям? 

– Треба дивитися на різні цільові аудиторії по-різному. Те, що стосується цільової аудиторії українців, які живуть у підконтрольних українському уряду регіонах, я вважаю, що досить успішно. Тому що є в нас єдиний марафон, який для цього призначений, є велика кількість контенту. Та й самі українці загалом зараз більшою мірою розрізняють біле та чорне. Одним словом, повномасштабне вторгнення і війна обнулили будь-які напівтони. Тепер ти або хочеш жити й ти за Україну, або ти проти України й, найімовірніше, помреш. Тому в української аудиторії я не думаю, що зараз є активні якісь широкомасштабні кампанії. Вони звузилися до точкових ІПСО або спеціальних інформаційних операцій. Є багато термінів, але не хотілося б у них заглиблюватися. 

Немає зараз російської пропаганди в Україні. Я вважаю, що є серйозні операції, які відрізняються тим, що в них є початок, кінець, результат і певна кількість заходів усередині цього процесу. І ось ці операції можуть бути, наприклад, спрямовані на погіршення спроможностей Міністерства оборони отримувати зброю із Заходу. Для цього потрібно знищити репутацію міністра, та й узагалі знищити репутацію людей, які затягують сюди військову техніку. 

Що стосується аудиторії західних країн, або Африки, або Тихоокеанського регіону – сказати дуже важко, тому що українська присутність там продовжує бути вкрай низькою. За всієї потужної роботи Дмитра Кулеби і його команди, яка є дуже професійною, масштаби й ресурси просто незіставні. Тому я вважаю, що ми поволі починаємо саме іноземній аудиторії в різних частинах світу не те щоб програвати, але ситуація стає вкрай важкою. Особливо зважаючи на поведінку, наприклад, Австрії, Угорщини, Туреччини, Німеччини. Там усе стає набагато гірше, ніж було.

– Наступне питання для мене дискусійне, і я для себе поки не знайшла на нього остаточної відповіді. Яку роль відіграють російські опозиційні медіа, як ви оцінюєте їхню важливість, якість і чи бачите їхню стратегічну перспективу?

– Це тема окремої дуже великої бесіди, тому що я хочу говорити про мету. Тобто в чому вона полягає. У квітні або вже в травні низка тих майданчиків – “Медуза”, “Важные истории” і ще декілька майданчиків – написали російською історії жертв тортур і зґвалтування російських військових у Бучі. Тобто там були журналісти й журналістки, які писали для цих видань, вони фізично були в Бучі, отримували цю інформацію і від себе написали ці страшні репортажі. Вони були різні, але вийшли в один і той самий час. І ось у мене риторичне питання. Я хочу, щоб про трагедію в Бучі від очевидців, людей, які там були, знали російськомовні читачі. Вони про неї або дізнаються від тих квазіопозиційних медіа, або не дізнаються зовсім. Отже, як би скептично я не ставився до цих команд – “Медуза”, “Дождь” або тому подібне, але вони цей контент поширюють. Це означає, що моя мета – щоб російськомовні споживачі якимось чином довідалися про ці трагедії. І вона, ця мета, виконується. Поки моя конкретна мета виконується, я можу дискутувати про те, які вони там недолугі, як вони частково підтримують російську дезінформацію, але ми для себе дуже чітко маємо визначати, за якими критеріями ми робимо оцінювання. Для мене критерій їхньої роботи – це донесення менш нейтрального контенту до російськомовних споживачів. Доки ця мета виконується, нехай працюють. Якщо ця мета не виконуватиметься, я їх також критикую. І є ж вічна проблема, яка тягнеться, – про “хороших русских”. Що ми хочемо? Треба для себе відповісти на це питання. Ми хочемо, щоб була альтернативна російськомовна позиція, яка доноситься через “Медузу”, “Дождь”, “Важные истории”, або ж ми хочемо, щоб там узагалі нічого не існувало.

– Чи має Україна надавати доступ цим російським “опозиційним” медіа для роботи на окупованій території або ж на лінії фронту?

– Йдеться про те, чого ми хочемо. Чого ми хочемо цим досягнути? Для чого ми це робимо? Це комунікаційне рішення українських органів державної влади – надавати їм можливість працювати чи не надавати. Відповідно, у державних органів влади має бути якась стратегія – чим вони мотивують це рішення. Я вважаю, що медійна робота зараз в Україні не є пріоритетною, якщо ми говоримо про те, що журналісти мають доносити правду. Тобто нам зараз не правда потрібна, нам потрібно вижити. А якщо ми говоримо про те, що світ повинен знати, які злочини вчиняє російська армія на території України, то це вже питання не про донесення правди – це вже питання інформаційної кампанії. А інформаційна кампанія – це процес, яким потрібно керувати. І в інформаційній кампанії мають бути якісь показники ефективності. Це означає, що, ухвалюючи рішення про допущення чи недопущення якихось журналістів (був скандал з Херсоном, якщо ви пам’ятаєте: кого туди допускали, а кого не допускали), потрібні правила, у яких написано: “Шановні журналісти! Ми поважаємо ваше право на професію, але в країні йде війна, і ви або робитимете те, що ми вам кажемо, або ви не робитимете нічого. Тому що це питання відповідальності й питання безпеки, а також питання виживання, зокрема в інформаційному просторі”. Але я б сказав, що про це треба відверто заявити. Наприклад, заявити у формі ухвалення закону про воєнну цензуру. Воєнна цензура в умовах воєнного стану має бути, але вона має бути чітко регламентована законом. Кожен журналіст перед публікацією матеріалу з “нуля” або з окупованих територій має віддавати свій матеріал цензору – військовому або іншому, як це відбувається в Ізраїлі багато десятиліть. Ця процедура має бути закріплена в законі.

– Чи не здається вам, що розпіарені й досить імперіалістичні “Дождь”, “Медуза” та інші “Гвозді” окупували ринок і не дають розвинутись альтернативним російським медіа? 

– Вважаю, що це виключно фінансово-управлінські рішення. Тобто ми ж чудово розуміємо, що медіа можуть бути створені тільки за кошт донорських фінансових вливань. Усі наявні російські медіа тримаються за кошт донорських внесків. Мільйони доларів чи євро. По-перше, вони ж не розкривають, скільки, наприклад, Європейський парламент, Європейський Союз витрачають на існування “Медузи”, “Дождя” та інших таких медіа. Хто їх фінансує? Звідки беруться ці мільйонні перегляди? З одного боку, може, і правильно, тому що це ускладнить російським спецслужбам спостереження за ними, а з іншого – якщо ти витрачаєш декілька мільйонів євро на телеканал “Дождь”, то навіщо тобі створювати конкуренцію для телеканалу “Дождь” і витрачати ті самі кошти європейських платників податків. Тож це також складне питання – чи можуть з'явитися, чи не можуть, бо йдеться про гроші. Будуть гроші – будуть якісь нові медіа. Зараз грошам нема де взятися, крім західних платників податків, а їм не вигідно, щоб велика кількість медіа конкурувала між собою.

– Наскільки доречним є ввімкнення представників української влади, військових, різних експертів в ефіри російських телеканалів. Навіть якщо вони називають себе опозиційними?

– Ще раз повертаємося до питання: що ми хочемо зробити? Якщо наша мета – донести до російського споживача якусь інформацію, це треба робити, що, наприклад, успішно робив Арестович. Нині він найцитованіший українець у російських медіа: у прокремлівських і в опозиційних. Відповідно, він своє завдання виконав на відмінно. Тому потрібно розуміти, яка в нас мета.

– Мені дивно після скандалу з “Дождем” бачити пана Подоляка в ефірі цього телеканалу.

– Чому дивно? Ми маємо стояти в білому пальто? Чи нам треба перемогти? Нам треба перемогти, а це означає, що ми маємо застосовувати всі можливі наявні інструменти для поширення свого наративу. Важливий не сам виступ Подоляка на тому каналі – важливий контекст, у якому він прозвучав. Тому що потрібно стежити не тільки за тим, що кажуть спікери, а й за тим, що кажуть ведучі, за тим, як вони “загортають” ці цитати та ці повідомлення для своєї цільової аудиторії. Якщо такий контекст дозволяє доносити український наратив, засоби його донесення абсолютно не мають значення. Порівняймо зі зброєю: якщо ми затрофеїли російський танк, російську гармату, то це ж не означає, що вони погані, бо вони російські, і ми з них не стрілятимемо. Ми будемо їх використовувати, щоб убивати ворога. Треба використовувати будь-які можливі наявні засоби для того, щоб доносити інформацію. Особливо це повинні робити офіційні представники української держави. Що стосується журналістів або недержавних людей, то вони можуть мати якусь окрему позицію: можуть сказати, що не спілкуватимуться з журналістами телеканалу “Дождь”. І це буде абсолютно нормально, тому що це буде принципова позиція людини, яка не пов'язана з державною службою. Якщо ти пов'язаний державною службою або хочеш доносити те, що держава хоче просувати, то ти маєш використовувати абсолютно всі можливі інструменти й засоби донесення своєї інформації.

– У контексті історії публікації “Українською правдою” нібито російського паспорта Олександра Лієва не можу не запитати, як таке сталося взагалі. Чому журналісти-розслідувачі настільки довірилися цій інформації, своїм джерелам? 

– Не можу відповісти на це питання, тому що “чужая душа – потёмки”. Вважаю, що дуже сильною суспільною проблемою не тільки, власне, журналістів, а й узагалі контексту інформаційного простору України є категорія, яка називається “нарцисизм” – бажання подобатися. Це дуже легко видно за інтерв'ю, які дають провідні журналісти України. Я дуже добре пам'ятаю інтерв'ю з Денисом Бігусом перед війною, коли він говорив про кейс, пов’язаний зі Свинарчуками. Потім я уважно дивився інтерв’ю інших розслідувачів, які геніальні у своїй професійній діяльності, і треба віддати їм належне. Але їх всіх об’єднує одна риса: їм кажуть “Для чого ти це робиш?” А вони кажуть: “Мені подобається, як вони починають бігати, метушитися, напускають на мене якісь ботоферми”. На мій погляд, це називається “нарцисизм”. 

Я спілкувався з дуже цікавими спортсменами за своє життя, які ставали чемпіонами, і майже всі вони були “нарцисами”. Якщо ти “нарцис”, для тебе набагато легше стати номером один, стати крутим у своїй професії. Це робить тебе спраглим до того, щоб стати більше, більше і більше… І те, що провідні українські журналісти – “нарциси”, не погано, тому що це відбиває їхню геніальність, їхній високий професійний рівень, але проблема полягає в тому, що українські медіа не мають засобів, таких як потужні редакційні колегії, етичні комісії, як Комісія журналістської етики, які можуть приборкати цей “нарцисизм”. Тобто аплодуймо їм, кажімо, які вони геніальні, але давайте, щоб у нас був якийсь інструмент стримування. Тому що на певному етапі ці люди втрачають контроль над своїми бажаннями. 

Є якась відмінна від нуля можливість, що людям заплатили, або в якийсь спосіб їх змусили, або спонукали до того, щоб вони поширили фейкову інформацію. Але я вважаю, що те що сталося, – це помилка, якої журналісти хотіли уникнути. Це досить просто: потрібно мати внутрішні процедури або якимось чином виносити досвід з цих помилок, щоб більше їх не робити. 

– Яку роль, на вашу думку, виконує марафон “Єдині новини”? На вашу думку, він повинен тривати далі чи його потрібно згортати? 

– Я вам набрид, але ще раз підкреслю: треба розуміти, якої мети ми ним досягаємо. Я вважаю, що Верховний головнокомандувач і його підлеглі в період воєнного стану мають абсолютне право на монополізацію інформаційного простору, тому що це також є зброєю. Єдиний телемарафон виконує дуже важливу роботу. Проблема тільки в тому, що ми не знаємо, яка це важлива робота. Я розумію, що його роль дуже важлива, а яка це роль – пояснити не можу, бо вона навіть не декларується. Поки ми не розуміємо, яка стратегія донесення інформації, я не можу сказати, чи він потрібен, чи він не потрібен. 

– Соцмережі масово блокують український контент, який не відповідає їхнім політикам, і не беруть до уваги регіональні й безпекові виклики. Що ми можемо зробити з цим і хто повинен це робити? 

– У мене є великий досвід спілкування з представниками компанії Meta, коли вона ще називалася компанією Facebook, у 2017 році. Цей досвід спілкування стовідсотково доводить те, що вони починають щось робити й щось слухати, коли щодо них використовуєш жорсткі методи й робиш їм боляче. Ми з державним секретарем Міністерства інформполітики Артемом Діденком давали дуже багато інтерв’ю західним медіа про те, як Facebook не звертає уваги на проблеми, які відбуваються в цьому інформаційному сегменті. Тільки після того, як їм стало боляче, вони стали звертати на нас увагу і намагалися домовитися, що для цього потрібно. І саме в такий спосіб ми домоглися, щоб Україна мала свого. Це Катерина Крук, вона обійняла цю посаду в офісі Facebook у Варшаві. Так ми домоглися виконання своїх вимог. Я вважаю, що ми робимо ту саму помилку: доки ми не будемо жорстко ставитися до цієї компанії, вимагати, щоб вона дотримувалася законодавства України, нічого не буде.

Міністерство цифровізації з Михалом Федоровим перебувають у тісному контакті з компанією Мeta, вони постійно про це говорять. Але це здебільшого партнерські домовленості. Я вважаю, що це помилкова стратегія. Повинні змусити, саме змусити насильно компанію Мeta коритися українському законодавству, яке вони зараз порушують. Якщо в нас не вистачає законодавчих інструментів, їх потрібно створити. Наведу приклад. Народний депутат Данило Гетьманцев хизувався, що він створив законопроєкт, і ухвалили закон, який змушує компанії платити податки в Україні, тому що вони продають в Україні рекламу. Навіть Данило Гетьманцев хизувався, що компанія OnlyFans, яка розміщує профілі нюдс-моделей, платить гроші до українського бюджету. Я б дуже хотів знати, скільки грошей до українського бюджету заплатила компанія Мeta. Де подивитися цю суму? Тому що на 30% вони збільшили вартість реклами, максимально її ускладнили. А що від цього отримує український громадянин – не зрозуміло. Я хочу, щоб українська держава вимагала від Мeta дотримання українського законодавства. А якщо вона не дотримуватиметься українського законодавства, то щоб українські суди наклали на Мeta штраф, тому що це те, що робить цивілізована країна. Так, до прикладу, було зроблено у Франції, США, Німеччині й узагалі в усьому цивілізованому західному світі. Якщо корпорація не робить те, що їй сказано національним законом, отже вона буде притягнута за це до якоїсь іншої болючої відповідальності.

– Якими є зараз основні виклики української медіасфери? 

– Основним викликом є не зашкодити українській перемозі, не зашкодити діяльності українських державних органів і Збройним силам України надто фривольним ставленням до інформації, яка поширюється, починаючи з написання заголовків, закінчуючи перекладами й так далі. Щодня я фіксую, що такі українські важливі медійні джерела, як “Українська правда”, “Дзеркало тижня”, “Новое время”, та інші великі медіа неправильно перекладають з англійської українською новини зі США. Що я маю на увазі? Наприклад, я багато разів бачив, як у західних медіа є усталений вислів “група Вагнера”, Wagner Group. В українській мові ці слова перекладають “приватна військова компанія “Вагнер”. Є ж різниця між “група Вагнера” і “приватна військова компанія “Вагнер”. І це не просто так в англійській пишеться саме таке словосполучення. Я постійно з тим стикаюся. І в цьому контексті мені здається, що головний виклик українських медіа – не зашкодити українській перемозі.