ГАРЯЧА ЛІНІЯ(050) 447-70-63
на зв’язку 24 години
Залиште свої дані
і ми зв’яжемося з вами
дякуємо за звернення

Або ж зв’яжіться з нами:

[email protected]

(050) 447-70-63

Подай скаргу

"Фриланс для мене – дуже стресова ситуація", – репортерка Ukrainian Witness Надія Суха

18.05.2023, 13:59
Фото – фейсбук Надії Сухої
Фото – фейсбук Надії Сухої

З журналісткою Надією Сухою говоримо про досвід фрилансерства під час війни, роботу в зоні бойових дій, емоційне вигорання і переживання втрат. Надія є співзасновницею онлайн-медіа "Ґрунт", а від квітня стала репортеркою в команді Ukrainian Witness.

Це інтерв’ю зі своєю колишньою студенткою записала викладачка Інституту журналістики Людмила Федорчук.

Надіє, пам’ятаю, що ще під час навчання ви знайшли роботу за фахом. Яким був перший досвід?

Моя перша робота, якщо не вважати підробітків, була в BIHUS.Info. Мене взяли як стажистку, а потім я залишилася журналісткою на короткотривалому проєкті.

Я пам’ятаю, що я прийшла абсолютно зелена, і в мене не було можливості висіти над кимось і просити, щоб мене навчили, мені допомогли. Я сама кинулась у розслідування і дуже приблизно розуміла, що там треба робити. Але зараз я дуже вдячна редакторці цієї програми, тому що вона була дуже вибагливою, вона показувала мені, де я на всіх етапах робила неправильно, і це дало мені можливість далі робити набагато краще і розуміти, як це усе влаштовано. Для мене це був дуже крутий досвід, я це надзвичайно ціную.

Це дало розуміння, що розслідування – це не ваше?

Так, не моє. Я зрозуміла, що сидіти в реєстрах з моїм характером важко і нецікаво. Коли це усвідомлюєш, стає легше і думаєш: класно, я пройшла цей етап, я це спробувала і тепер піду далі.

Я часто порівнюю роботу з особистим життям. Це були стосунки з хорошою людиною, ви просто не підійшли одне одному. І благополучно розійшлись.

Після розслідувань вашим новим амплуа стало інтерв’ю, чи було щось між ними?

Після розслідувань я потрапила в інтернет-видання і писала тексти. Цей проєкт називався "Вибори. Вибори". Так, більшість робіт, якими я пишаюся саме там, були інтерв’ю. Це був дуже важливий досвід, він навчив мене емпатії, такої, що ти не просто співчуваєш людині, а можеш вести розмову професійно, залишаючись водночас людиною. Цей досвід навчив мене ставити нормальні питання, розвивати тему, знаходити в героєві ту лінію, яку ти маєш витягнути з нього і показати назовні. Не можу сказати, що це моє амплуа, але я відкрила для себе тоді, що цей жанр для мене дійсно цікавий і така робота мені приносить задоволення.

А потім – я називаю цей період у своєму житті "поплутав біс" – я пішла з журналістики. Мені здається, що, коли я приймала це рішення, це був хтось інший, не я.

Я пішла в PR. Це тривало недовго, у листопаді 2021 року я зрозуміла, що це не моє, мені так недобре від цього. Я ходжу на роботу, з 10-ї до 18-ї, я роблю роботу, а я хочу робити СПРАВУ ЖИТТЯ. Для мене це важливо. І я кілька місяців ще працювала, але думала над власними ідеями.

І я придумала свій відеопроєкт. У планах на 2022 рік я записала: повернутися в професію і зайти в неї зі своїм проєктом. 14 лютого, на День закоханих, я дописувала грантову заявку, потім ми вирішили це відсвяткувати з моїм хлопцем на той час. Я засинала того дня з думкою, що нарешті я повернуся в професію і все буде класно, я робитиму свій проєкт, який я хочу. Я стільки всього спробувала, що, нарешті, я це розумію. Але ж я не знала, що до повномасштабної війни залишалося менш ніж 10 днів.

Той проєкт уже ніколи не буде актуальним. Але треба бути обережними зі своїми бажаннями, бо я повернулася в професію і навіть зі своїм проєктом: частково я долучена до створення "Ґрунту". Але це відбулося не зовсім так, як мені б хотілося.

24 лютого 2022 року ви були в Києві?

Так. Мій хлопець одразу зранку сказав, що він іде на війну. Це було очевидно для мене, ми про це говорили попередньо багато разів. А я почала думати, що я можу робити. Тут почалася неймовірна істерика, тому що я зрозуміла, що я не на роботі як журналістка, там, де я найсильніша, я безсила в тому, щоб зараз якось допомогти своїй країні. Я стала писати всім, я пояснювала, що мені це болить, що я дуже хочу, вмію, будь ласка, візьміть мене.

Я отримала мільйон відмов або ігнору. Але разом з тим я отримала десятки відгуків від людей, і так почала працювати. Так стався телеграм-канал "Ґрунту", який тоді називався "Україна оперативна", так я почала включатись у ВВС в Лондон, писати точкові тексти для Громадського, наприклад, але це вже в березні було.

Це була дуже болісна для мене історія, бо я дуже важко поверталася в журналістику, але я дуже рада, що в мене це вийшло.

Як прийшла ідея з телеграм-каналу зробити повноцінне медіа?

Із 24 лютого і, приблизно можна назвати момент, до звільнення Київщини люди були дуже голодні на новини, не було якоїсь інформації об’єктивної. А ми до цього одразу дуже відповідально ставились. Ми все намагалися чекати, отримували ексклюзив, і завдяки цьому в нас зростала аудиторія. Але потім ми зрозуміли, що інтерес до новин, до щохвилинних саме новин, спадає. Людям потрібна ґрунтовна інформація, якісь пояснювальні речі. Новини, звісно, також, але не з такою інтенсивністю. Тоді ми почали адаптуватися з телеграм-каналом до цього, а потім ми зрозуміли, що в нас є команда молодих, красивих, талановитих. У нас є на той момент майже 150 тисяч аудиторії. Це люди, які нам довіряють. І ми почали говорити про спільне медіа. Ми дуже багато думали над тим, яким його зробити, яка має бути концепція.

Стартували ми 19 травня, а з квітня ми просто обговорювали, що це має бути: ютуб, сайт, як це має почати працювати. І ми дуже хотіли назву класну, якесь питоме українське слово. Так придумали "Ґрунт". З першим матеріалом теж довго думали.

Я тоді сказала колегам, що я можу взяти інтерв’ю у Валерія Маркуса, у мене є його контакт і зараз це дуже актуальна тема, тому що на той момент вони почали формувати батальйон. Ми будемо перші. Так і вийшло. Нескромно скажу, але це висока планка. У нас з’явилося багато підписників, і ми побачили фідбек від людей, що вони дійсно хочуть таку інформацію, що ми їм подобаємося. І, власне, після цього ми почали працювати й далі як медіа.

З цього моменту ви почали реалізовувати себе як тележурналістка. Бо 90% інтерв’ю на ютубі "Ґрунту" ваші.

Так, у першому сезоні є два інтерв’ю Вані Антипенка, а переважно мої. Але я займалася не тільки цим, я продовжувала на той момент писати репортажі, статті й вести ще й стрічку новин – у нас був змінний графік. Це нормально, бо, крім роботи, я тоді нічим не жила. Але, так, мені найбільше подобались інтерв’ю, і перший сезон був моїм, потім я з нього вийшла.

Коли прийшло рішення про потребу акредитації на фронт?

Усвідомлене рішення прийшло дуже давно, щойно я почала працювати як журналістка. Тому що, коли я поїхала 2-го, здається, квітня до Мотижина з журналістами Громадського, нас зупинили й сказали: ти, без акредитації, сидиш отут, тобто з військовими на блокпосту, а журналістів можна. Ми все одно привезли звідти матеріал. Я зробила свою роботу, але зрозуміла, що не можу її робити, оскільки в мене немає акредитації. І це була дуже важка проблема, тому що я не працювала офіційно з жодним ЗМІ, я не була представником жодного ЗМІ, а без цього я не можу рухатися навіть Київщиною, деокупованою на той момент, і робити якісь матеріали.

Чому так довго отримували акредитацію? Пам’ятаю, ви про це писали на фб.

Я не можу сказати чому. Кожного разу, коли я зверталась, мені казали, що мене перевіряють. Але процес із акредитацією був таким, на жаль, природно, тому що дуже багато журналістів, усіх треба, звісно, перевірити.

В якийсь момент я просто почала їм писати весь час: що там? як моя акредитація? Здається, я надіслала документи повторно, і після цього мене вже повноцінно акредитували. Знаю, що не тільки я так страждала, дуже багато такого в інших журналістів, з різних медіа. І в мене є колеги, у яких теж це було. А є колеги, яким за тиждень дали. І тут я не можу зрозуміти, чому саме так відбувається.

Свою другу акредитацію я отримала досить швидко – за кілька тижнів. 

Самоцензура: розумію, як це складно оцінювати вагу кожного слова. А хто в цьому разі журналісту може допомогти?

По-перше, якщо формально взяти, і це дійсно допомагає багато в чому, – ми завжди даємо тексти на погодження. Якщо це співпраця зі Збройними силами, то ми їх даємо на погодження, бо можуть бути якісь речі небезпечні потенційно, які ти можеш не усвідомити. Оце якраз найгірше – я можу до кінця не розуміти, чому якесь фото або інформація можуть становити загрозу, бо це не очевидно. Пресофіцери фахово це розуміють. Тому для мене ця співпраця надзвичайно важлива. Бо якщо пресофіцер сказав – тут усе окей, то я йому довіряю, це спеціаліст. Або якщо в мене є якийсь сумнів, то я можу запитати в пресофіцера, чи можу я так формулювати.

У "Ґрунті" в мене був прекрасний редактор. Бо є такі аспекти, які можуть бути небезпечними або дуже чутливими саме з моральної точки зору, не тільки з тієї, що ти спалиш чиїсь позиції, а, наприклад, як говорити про полонених. У мене було інтерв’ю з Олею Решетиловою. Це проблема, тому що ми не про всіх полонених говоримо. З одного боку, я ж абсолютно за свою державу і за те, що роблять люди на всіх посадах і всіх рівнях, які зараз намагаються витягти людей, я їх абсолютно підтримую. З іншого боку, є Оля, якій я абсолютно довіряю як правозахисниці, і вона каже: ось тут є проблема, і ми можемо тут зробити трохи краще. І ми можемо допомогти. Ти можеш думати і сумніватися, як зробити правильніше, – в таких випадках, на щастя, допомагає редактор, і він мені може порадити те, чого я можу не розуміти, не бачити або в чому я сумніваюся.

З відеоформатом буває ще важче, але тут, на "Українському свідку", зі мною працює ціла команда фахових людей, які, по-перше, мають великий досвід у телевиробництві, по-друге, з перших днів працюють у зоні бойових дій. Якщо я про щось хвилююся, я можу звернутися до редакторки або шеф-редактора й отримати пораду. 

І час від часу я можу звертатися до старших колег, маю на увазі старших не за віком, а за досвідом. Які саме на війні працюють набагато довше. Я можу в них запитати, і вони мені допоможуть з тим розібратися. Таке теж було.

До зони бойових дій ви їдете одна чи з командою?

Коли я їздила писати для "Ґрунту" на відеоінтерв’ю, нас їхала ціла команда. Коли я їздила писати репортажі, то більшість часу я їздила сама. 

У мене тепер питання про страховку. Ви її маєте? Як їдете?

З Божою поміччю. Я зараз, станом на цей день, коли ми записуємо інтерв’ю, робила це все як фрилансер. Я не застрахована.

Маю гарну нагоду розпитати вас про досвід фрилансера. Про плюси і мінуси такого статусу. Порадили б ви комусь таку долю?

Ні, саме тому я зараз працюю на постійній роботі в проєкті.

До повномасштабної війни я ніколи не працювала як фрилансерка. Я не враховую ситуацій, коли мені пропонували зробити якийсь текст для когось і я погоджувалась, тому що знаю цих людей, тому що для мене це нескладно, але все одно це було якимось додатковим договором.

По-перше, це шалено великий рівень тривоги, мені здається. Можливо, в когось це по-іншому, а в мене це так. Ти постійно думаєш про те, як тобі зробити мільярд тем, яких ти вже набрала або плануєш набрати. Ти постійно вирішуєш абсолютно все сам – від моменту домовленостей, що, в принципі, я вважаю, так і має бути, я переконана, що домовленості під час війни мають робити не продюсери, а саме журналісти, які їдуть туди й будуть працювати. Домовленості, теми, логістика – як ти туди поїдеш, всі деталі й нюанси – це все висить на тобі. І ти відповідальний повністю за свій матеріал.

З іншого боку, якщо ти туди приїхав і тобі не вдалося щось зробити з об’єктивних причин, то, в принципі, ти не переймаєшся тим, що не здаси цей матеріал.

Загалом же це дуже для мене стресова ситуація. Але з плюсів я можу сказати, що, в принципі, ти більше вільний обирати. Хоча ні в "Ґрунті", ні в інших проєктах, де я працювала, немає такого, що мені хтось нав'яже тему, яка мені не подобається. Тому це такий плюс, який ніби й плюс, але його можна знайти і в постійній роботі. До прикладу, зараз на "Українському свідку" я сама обираю теми, розробляю їх, працюю над матеріалом, але зі мною – ціла команда, на яку в разі чого я можу покластися.

Зі страшного – якщо я їду як фрилансерка і зі мною щось станеться, коли мене почнуть шукати? Ніхто може й не знати, що я туди їду, крім моїх батьків, але я їх намагаюся захищати якось від цього по можливості. Якщо зі мною щось станеться, коли на це зреагують? Це дуже велике питання, і воно, мені здається, дуже актуальне для багатьох журналістів, які працюють як фрилансери.

І до речі, я не знаю, що стосовно акредитації для фрилансерів. Бо в мене була від медіа, з яким я співпрацювала. 

Скільки часу треба між поїздками? Скільки вам просто фізично необхідно днів на відновлення?

Важко сказати. Тому що, коли ти приїздиш, дуже хочеться відійти фізично, іноді психологічно, по-перше. А по-друге, тобі ще й треба виконати роботу, яка в тебе залишилась, і ти її маєш зробити поки, найімовірніше, перебуваєш удома. Я стараюсь, щоб це був хоча б якийсь тиждень, часто в мене виходить довше, останнім часом так виходило.

Мені здається, що дуже часто це випливає і з розмов з іншими журналістами, вони не вміють відпочивати. От треба приїхати, зробити матеріал, потім усі згорають дуже швидко, тому що всім треба далі їхати робити якусь тему. Я це кажу, абсолютно усвідомлюючи, що я така сама. Психологічно таке, в моєму випадку точно, – я не воюю, отже я все одно маю бути там присутня як журналіст і  маю пропускати крізь себе цю війну. Але питання в тому, що я, наприклад, пропускаю крізь себе як журналіст мільйон історій. Я їх вбираю як губка, а потім якісь матеріали вичавлюю із себе. Це я не про зусилля, це не складно, але багато з тих історій і цих вражень насправді треба пережити, перетравити, обдумати й бути готовим до того, що рано чи пізно вони до тебе повернуться.

Це насправді складно, і я не можу сказати, що психологічно це легка робота, і якщо вам таке скажуть, то, найімовірніше, вам збрешуть. Тому що хочеться здаватися дуже сильним. Я якось виступала на одному форумі в Луцьку, в себе вдома, це якраз було в листопаді, коли тоді, восени, хвиля деокупації і ми, журналісти, їздили деокупованими територіями, і всі ці історії, всі ці люди – ти просто проживаєш цей момент з ними. І в мене питають: от ви стільки їздите, як ви вивозите? І я не знаю, що відповісти, тому що, якщо чесно, я не вивожу. Тобто це настільки психологічне навантаження, від якого ти не можеш відмовитись і не будеш, але потім ти дуже довго з цим працюватимеш, найімовірніше, навіть якщо зараз тобі вдається якось це все закрити.

Я можу розплакатись, це для мене нормально. До речі, дуже рекомендую. Я всім журналістам кажу: якщо ви хочете плакати, то плачте, будь ласка, тому що це ж нормально. Це означає, що ви ці емоції випускаєте. І, коли в мене якось спитали, яка ситуація може змусити мене плакати, мені легше сказати, яка не може змусити мене плакати.

Коли були річниці звільнення Київщини й півночі, мені дуже довгий час здавалося, що ця історія мною вже оброблена, пережита і здавалося, що ми вже прожили ці жахи з Бучі, що я вже не так це сприймаю емоційно. Але оцей ефект річниці – він, звісно, тебе шалено накриває. А якщо ти в цьому ще й працював і проживав це не просто читаючи новини, а бувши саме там, тебе дуже криє, я не знаю, як інакше це назвати.

Була така ситуація, коли я виходила з метро і побачила, що в мене пропущений невідомий номер. А мене одразу коробить від цього, тому що я ненавиджу, коли мені дзвонять з невідомих номерів, і майже ніколи не передзвонюю. Але я пам'ятаю, що мій колега подавався на якийсь грант і він просив залишити мої контакти, щоб його рекомендувати. Я подумала, що це якось пов'язане, і передзвонюю на цей номер. Бере слухавку якась бабуся, запитує, чи це Надя. І каже, що ми із сестрою дзвонили, тому що сьогодні день народження в Ліни Костенко і ми хотіли прочитати вам вірш. Я була настільки вражена! Вона називає своє ім'я, і я згадую початок квітня минулого року, коли я приїхала якраз до Мотижина, мене не впустили, я спілкувалася спочатку з військовими на блокпосту, пила з ними чай, а потім вийшла якась бабуся, і мене пустили недалеко в село, на околиці буквально.

Я познайомилася з якоюсь бабусею, і вона мені показує номер на руці записаний і просить подзвонити до сина, сказати, що з нею все добре і що їх звільнили. Ми просто телефонуємо з мого номера, я вмикаю гучномовець, тому що це бабуся, і вона так з ним говорить… Для мене це був такий момент, ніби ти є ланкою між цими людьми. Це надзвичайно зворушливо!

А потім виходять ще дві бабусі, і вони максимально з відкритою душею мене зустрічають. І одна з них підходить до мене, це дві сестри, їх звали Женя і Віра, вони запрошують мене до себе в хату. Очевидно, вони такі голодні на спілкування. Вони мені показують, як вони жили, як вони спали в одязі, пригощають волонтерськими вафлями, кавою якоюсь. Я, як людина, яка приїхала не з окупації в колишню окупацію, думаю, що об'їм якось цих людей, а їм, навпаки, так важливо виявити цю гостинність. Вони мені показують сухарі, які вони сушили. І тут одна з цих жінок дістає зошит, у якому вони записують кожен день як щоденник. І пише, якщо не помиляюсь, 27 чи 21 березня: “Дуже гучно, загинула сусідка. Якщо я загину, попрошу сестру прикопати під яблунькою. Якщо з нами щось станеться…” Тобто люди писали в щоденник, що з ними зробити, коли вони загинуть, і в мене просто мороз по шкірі був, коли там сиділа і з ними розмовляла, і тут одна з них каже: “А ви знаєте район в Києві Новобіличі? Я звідти, і я не знаю, як там, чи там щось ціле”. А я там живу, і це просто якийсь неймовірний збіг. Я кажу: так, у нас усе нормально. Вона описує, де вона живе, і розумію, що я знаю цей будинок. А потім інша – її сестра – я можу, на жаль, поплутати імена, але вона каже: “Я не можу додзвонитися до доньки, вона в Бучі”. І вона запитує в мене, чи чути щось про Бучу, і в цей момент я розумію, що просто не знаю, що сказати. Я ляпнула, що ще не читала новини, чи щось таке. І вона просить у мене подзвонити до сина, можливо він щось чув. А син десь на заході країни, і я кажу: у мене 2% батареї, і це реально так було, і вона каже: “Ну, може, ми хоч спробуємо”.

І вона телефонує в моїй присутності до сина. Також ми вмикаємо гучномовець, і вона ставить це питання – чи чути щось про Ксюшу (так звати доньку). І в цей момент, коли я розумію, що зараз буде відповідь, мені здається, що ці кілька секунд – вони просто тривають якусь годину. Тому що я чекаю на те, що він скаже, не знаю, що зможу сказати цій людині, коли вона дізнається найжахливіше у своєму житті. У мене все починає прямо стискатися, і він каже: “Я додзвонився до мера чи до когось ще. Ксюша була в підвалі, вона жива”. І я просто видихаю і розумію, що ця жінка, яка навіть не знала, що відбувається, вона не уявляє, що було. Я видихнула, мені моментально стало тепло і здалось, що я просто аж розплелась і побільшала від того, що з мене вийшов оцей весь жах очікування чогось найстрашнішого.

І от саме ці дві жінки мені зателефонували. Я навіть не пам'ятала, що я залишила їм номер, і вони сказали, що вони хотіли прочитати мені вірш Ліни Костенко, бо в неї був день народження. І мене це так розчулило. Вони мене запитують, чи можна мені дзвонити іноді, бо вони вже поїхали. Одна сестра поїхала назад у Київ. Я сказала, що, звісно, телефонуйте. І це настільки мене розчулило, я зупинилась, просто поплакала, встала і пішла далі. А у твіттері написала, що це звичайний День журналіста в Україні. Таке відбувається, такого дуже багато, і ці всі історії здаються максимально якимось неймовірними, сповнені якимось збігами, і якби мене, наприклад, спитали, чому я це роблю, то, мабуть, саме для таких історій, для того, щоб їх проживати й відчувати, що ти, твоя робота мала сенс тут і зараз.

Надійко, а як переживати втрати, як тримати себе, коли ти щоразу прощаєшся з друзями й близькими?

З лютого щоразу, як я поверталася, у мене це було пов’язане з тим, що мені треба було йти на похорон. Мені здається, що їх неможливо зараз, у моменті якось максимально прожити, тому що мені дуже багато з них важко навіть усвідомити й прийняти. Але я дуже часто думаю про приклад цих людей, зокрема близьких мені людей, яких мені довелося втратити за цей час. Десь тиждень тому, я вже плутаюсь у датах, я поховала свого друга, дуже хорошого, з яким кілька років дружили. Який був одним зі стовпів моєї менталки весь цей час. Він воював у підрозділі "Вовки да Вінчі". Я зараз не про Дмитра кажу, хоча Дмитро теж, безумовно, важка для мене втрата, тому що він для мене був і є взірцем неймовірної просто жертовності, відданості і якоїсь внутрішньої сили. І коли такі люди йдуть, то це удар під дих, я думаю, для всієї країни.

Але от що стосується цього мого друга, то кілька разів я працювала з "Вовками да Вінчі". І кожного разу ми говорили про те, що я приїду і наступного разу візьму в нього інтерв'ю. Це завжди звучало якось жартома. Але ми насправді мріяли про це, ми цього хотіли. Якось мені навіть написала пресофіцерка їхня, це теж моя подруга, що ми можемо зробити якийсь крутий матеріал з Россом. І так сталося, що я не встигла до нього. На початку лютого ми продовжували цю тему, ми говорили про те, що я тоді працювала в Херсоні, що незабаром приїду до них, і він сказав, що він мене чекає, і я дізналася про те, що сталося, просто із соцмереж і не могла в це повірити.

Коли я думала про те, як мені це пережити, почала перечитувати наше з ним листування. І кожного разу, коли хтось гинув або я переживала якусь важку для себе ситуацію, він казав, що ми мусимо триматися заради тих, хто вже пішов. Тому що ми в такий спосіб продовжуємо їхню справу [плаче] і ми мусимо бути сильними, тому що ми не можемо інакше. Він зробив свій вибір воювати, я роблю свій вибір висвітлювати війну, і, напевно, нам треба ставати сильнішими реально в ім'я тих людей, яких з нами більше немає і, на жаль, ніколи не буде, як би важко це не було приймати.

І найважче те, що в мене є чітке розуміння, що це ж не кінець. Відчуття того, що все одно будуть втрати. Можливо, вони будуть не такі близькі. Вони можуть бути пов'язані з будь-чим, але, на жаль, ми живемо в реальності, коли нам треба бути готовими до цих ударів.

Тому я не знаю, крім як виплакувати й проживати це, я не бачу іншого виходу насправді. І продовжувати робити те, що важливо. Мабуть, це теж важливо, коли є бажання, коли є великий такий порив полежати, проплакати, не виходити з дому і простраждати якусь ситуацію, я дуже закликаю це робити по можливості, тому що, якщо це не прожити й не випустити із себе, потім може бути гірше.

Про що буде перший сюжет після перемоги? Про що б ви хотіли зняти, куди б поїхати?

Я про це ніколи не думала. Але я кажу, що, коли закінчиться війна, нашою перемогою безумовно, я б хотіла взяти дуже велику паузу. Піти куди-небудь у гори, пожити там десь, погладити траву, пожити в дикій природі. Можливо, не зовсім у дикій, але все-таки в природі, побути із собою, побути зі своїми рідними й близькими, які зараз дуже страждають від того, що я, напевно, не досить уваги можу їм приділяти через роботу.

І я думаю, що я б хотіла знімати насправді якихось білок. Я тут говорила з одним журналістом, зараз він пресофіцер 68 бригади. Він каже, що він хоче працювати на Discovery і знімати білок, коли відбудеться перемога. Я б, мабуть, вкрала в нього цю ідею і сказала, що я хочу так само робити.

Але ж у нас буде ще дуже багато проблем, які відкриватимуться після перемоги. У нас буде дуже багато героїв, які зараз на окупованих територіях роблять якісь неймовірні зусилля для цієї перемоги, але ми про них поки що не знаємо. І я б хотіла також розповідати про цих героїв, про них повинні всі дізнатись.

Liked the article?
Help us be even more cool!