Фізичною розправою не погрожують, але намагаються стежити – редактор BIHUS.Info про зміни впливу на медіа

Ілюстрація ІМІ

З редактором проєкту антикорупційних розслідувань BIHUS.Info Максимом Опанасенком говоримо про роботу команди після 24 лютого 2022 року, про пошук нових форматів, джерел фінансування та професійне вигорання журналістів-розслідувачів.

– На чому сфокусувалася ваша команда після 24 лютого? Теми розслідувань, ймовірно, змінилися. За вашим контентом це очевидно.

– Так. Єдине, що є різниця після 24 лютого 2022-го і до кінця року і станом на зараз. Тому що ми потроху повертаємося до того, чим займалися раніше, до повномасштабного вторгнення, але однаково продовжуємо робити те, що започаткували в лютому 22-го.

Звісно, одразу після 24 лютого контент змінився, і ми, як і багато наших колег, відклали антикорупційні розслідування, які на той момент були, м'яко кажучи, не на часі. Частину історій довелося “поховати” зовсім через неактуальність, частину ми відклали, але так чи інакше антикорупційна діяльність була зупинена на якийсь час. Ми взялися за напрями пошуку та ідентифікації російських військовослужбовців, які потенційно могли й можуть бути причетними до воєнних злочинів в Україні. Взялися за фронтові репортажі, чим зараз продовжує займатися наша журналістка Анна Калюжна. Трохи більше почали концентруватися на історіях з російськими та проросійськими пропагандистами, яких потрібно було виявляти й показувати аудиторії. І якийсь час ми також присвячували розслідуванням щодо колаборантів на тимчасово окупованих територіях, але це така історія, скінченна. У тому сенсі, що їх усе ж таки скінченна кількість, і, дякувати Богу, ЗСУ деокупували частину територій. Тому це ті напрями, які з’явилися в нас після 24 лютого, якими ми активно займалися до кінця 22-го року і якими ми частково продовжуємо займатися зараз. Але станом на зараз ми повернулись і до антикорупційної діяльності, зокрема.

– На чому ви все ж таки фокусуватиметеся, якщо частина тем, як ви зазначили, вже неактуальні? Якщо говорити про антикорупційну діяльність, можете розповісти, за які теми братиметеся, але так, щоб не сильно розкривати карти про тих людей, щодо яких ви робитимете розслідування?

– Та сильно розкривати карти й не потрібно: воно все на поверхні. Це ж процес, який починається і триває, і частина з цих історій уже була в нас в ефірі. Традиційно нас цікавить діяльність Офісу президента, і тут важливо наголосити на тому, що не президента як президента, тому що сам президент у війні зараз весь. Хай би як ми спостерігали за якоюсь позавоєнною діяльністю Зеленського, її непомітно. У тому сенсі, що людина повністю пішла у війну, і це добре, і це, мабуть, правильно. Але робота і діяльність Офісу президента нас дуже турбує і як органу загалом, і конкретних його членів – нинішніми й уже звільненими ми цікавились і продовжуємо цікавитися. У нас у парламенті лишилися десятки народних депутатів від уже забороненої ОПЗЖ, які намагаються перезаписати бізнес і переприховати його, “відбілитись” і так далі. Тому роботи вистачає. До того ж пропрезидентська фракція часом не дуже тішить своєю активністю. Зокрема, статками, походження яких дуже важко пояснити.

– Розслідування щодо російських окупантів і українських колаборантів – наскільки вони цікаві вашій аудиторії? І чи не зникла цікавість до цієї теми за рік?

– До всього зникає цікавість. Важливо подивитися на настрої людей у лютому-березні-квітні 2022-го і зараз. Хай би як не хотілося це визнавати, але переважна більшість тих, хто перебуває в умовному тилу (в умовному, тому що ракети літають далеко і на всі міста), – умовно ті люди, які продовжують жити в Києві, Львові, Одесі, – вони звикли до війни. І тому цікавість до цієї тематики, очевидно, падає, і вона нестабільна, вона синусоїдна. Як приклад – Бахмут. Все, що стосується Бахмута, зараз цікаво. А все, що стосується сусідньої ділянки від Бахмута, де не менш жорстокі й запеклі бої, суттєво менш цікаво. Це видно за кількістю переглядів, за охопленням цих матеріалів. Це природні речі, на превеликий жаль, як би сумно це не було. Тому цікавість до історій про російських військових, окупантів і колаборантів – вона, звісно ж, падає. Зокрема, я як автор цього циклу про ідентифікацію російських окупантів суттєво зменшив кількість матеріалів, присвячених цій темі, і роблю їх тільки тоді, коли вдається знайти щось справді важливе, цікаве або приголомшливе. Тому ми в ручному режимі керуємо нашим контентом. І, якщо ми бачимо, що людям щось менш цікаво, ми справді менше цього робимо. Проте якщо людям менш цікаво, але, на нашу думку, це надзвичайно важливо, ми все одно обов'язково випускаємо це в ефір. 

– Доступ до інформації обмежений після 24 лютого: закрито низку реєстрів і не дуже активно комунікують різні представники влади. Вам яку інформацію найскладніше знаходити?

– Що стосується реєстрів і різноманітних агрегаторів, з цим ще пів біди, тому що якісь ключові речі, які працювали до 24 лютого, продовжують працювати зараз у дещо іншому вигляді, і доступ до них трохи ускладнений. Робота з ними потребує трохи більше часу, ніж потребувала до цього, але з цим плюс-мінус усе гаразд, і доступ до цієї інформації в журналістів та й у громадян є. Найбільша проблема – доступ до людей, тому що дуже нехороша тенденція невідповідей на запити на отримання публічної інформації, причому з доволі щирим, я навіть не знаю, як це назвати… Часом здається, що посадовці насміхаються з журналістів, показуючи, що не дочекаєтеся: ми вам не надамо відповіді на жодні питання, які б ви там не надсилали. Нам абсолютно байдуже на закон. Все це прикривається, звісно ж, бойовими діями й війною, навіть якщо питання зовсім не стосується обороноздатності й безпеки. Відповідно, доступу до такої інформації немає – отримати відповіді на запити неможливо. Ба більше, перепитати в самих носіїв цієї інформації найчастіше наживо так само неможливо, принаймні в Києві, де доступ до Верховної Ради закритий. Доступ в урядовий квартал теж, по  суті, закритий. Тому, як це можна було раніше, почекати когось із посадовців і хоча б на вулиці про це запитати неможливо. Домовитися про інтерв’ю суттєво складніше, тому що і безпекові заходи, і знову ж таки посилання на війну тоді, коли питання не стосується війни. 

– У вас бували морально-етичні вагання щодо якихось тем? До прикладу, є думка, що зараз не на часі розслідувати корупцію в Міноборони. Чи, можливо, ви вважаєте, що зараз саме час показувати всі ці дірки, які є, щоб одразу до цього привертати увагу, щоб ці проблеми розв'язувалися?

– Морально-етичні якісь російською “терзания” завжди були. До 24 лютого і зараз. У роботі розслідувача вони постійні, тому що розслідування – та сфера, де ти свідомо чи несвідомо граєш проти когось, і це буде в інтересах когось іншого так чи інакше. Звісно ж, з 24 лютого в окремих темах стоять гостріше. Наприклад, коли ми восени робили історію про те, як уже колишній заступник керівника Офісу президента Кирило Тимошенко використовує автомобіль “Шевроле Тахо”, який компанія General Motors надала Україні як гуманітарну допомогу, як службовий, то ми розповідали суто про авто. Ми не розповідали про місця, у яких цей автомобіль буває, і місце проживання Кирила Тимошенка та його родини. Ми в команді вирішили, що ми не пробачимо собі, якщо завтра в це котеджне містечко (а це котеджне містечко) прилетить ракета або якась її частина. Не дай Боже, щось станеться, а ми за тиждень розкрили місце проживання кому б як не хотілося, але одного з ключових на той момент функціонерів Офісу президента. Тому такі питання постають завжди. Але те, що стосується корупції як корупції, – тут усе дуже однозначно, бо “не на часі” триватиме до того моменту, доки це зручно самим посадовцям, а потім стане зовсім пізно, бо громадяни звикнуть до того, що якісь оці ось мінуси, якісь скандальчики – це така собі норма. У тому сенсі, що, “журналісти, ви ж рік, два, три мовчали, воно було не на часі, ви вважали, що це норма. Так це і стало нормою”. Тож для того, щоб не стало пізно, щоб це не стало нормою, про такі історії, як про харчування в Міноборони, про крадіжки “гуманітарки”, грошей платників податків, державного майна, про “схеми”, обов’язково потрібно розповідати одразу.

– За останній рік ви отримували погрози? Необов’язково від тих, проти кого ви проводили розслідування щодо корупції, – можливо, це були росіяни.

– Погрози від росіян я б навіть не вносив до цього переліку, тому що прокльони, ламання пошт месенджерів і так далі – це процес, який стартував у лютому минулого року і не закінчується досі. Це складно назвати погрозами. Я не знаю, як вважати погрозою щось, що надходить від людей, які з нами воюють, – вони і так хочуть нас убити. Які ще погрози? Тому радше варто говорити про внутрішню ситуацію, але погроз як погроз ми не отримували. Принаймні за цей трошки більш ніж рік у жодній формі. Можливо, тому, що форма намагання впливання на журналістів змінилася. Погроз фізичною розправою немає, але є намагання стежити, прослуховувати персонально журналістів або всю команду. Ті самі ламання пошт, месенджерів уже, очевидно, роблять не росіяни (це доволі нескладно відрізнити). Є юридичний тиск часом, юридичні маніпулювання – “підемо до суду і там же вас “розмажемо”. Я не сприймав би це як погрози. Просто це такий процес. Для нас він є доволі звичним.

– Якщо ви дізнаєтеся, що вас прослуховують, стежать, ви повідомляєте про це поліцію?

– У нас це перманентний стан, і, можливо, він пов'язаний лише з нашою внутрішньою колективною параноєю. Але підозр у тому, що нас прослуховують, які отримували ті чи інші дотичні докази, було за 10 років існування команди дуже-дуже багато. І, оскільки ми в жодному з цих випадків не отримали жодного залізобетонного доказу (я маю на увазі конкретно апарат, який стирчав би з люстри або був у даху десь захований), тому і звертатися не було з чим. Ми ж не прийдемо до поліції і не скажемо: “Нам здається, ось так, ось так”. Це якось трохи не серйозно. До того ж зважаючи на те, як неохоче поліція займалася подібними кейсами з нашими колегами, зокрема в історії з Михайлом Ткачем, журналістом “Української правди”, а на той момент ще журналістом “Схем”. Це була історія про прослуховування в його квартирі. Так і що? І нічого. Тому – ні. 

– Чи була ваша редакція готова до повномасштабного вторгнення: ви визначилися, де збираєтеся, як роз’їжджаєтеся, якщо буде така потреба, як будете комунікувати, коли будете в різних локаціях?

– Починаючи з другої половини січня 2022 року почали обговорювати варіанти, а потім, днів за 10 до повномасштабного вторгнення, зібралися, виписали план, що нам потрібно докупити, яку техніку куди розвезти, хто куди релокується в разі чого. Це не можна назвати готовністю: не можна бути готовим до того, що окупанти прийдуть під Київ і всіх убиватимуть, а потім тут літатимуть ракети. Але, наскільки це було можливо на той момент, ми підготувались, і принаймні в нас був доволі чіткий план, який у результаті й спрацював. Команда, по суті, не зупиняла роботи взагалі ні на день. Ми виходили і 24 лютого, і 25-го, і 26-го. Тільки нарощували кількість контенту, який випускали, не зупиняючись, не роблячи пауз.

– Коли була загроза облоги Києва, ви роз’їжджалися, чи частково роз’їжджалися, чи цей період провели в столиці?

– Частина команди лишалася в Києві й працювала звідси, частина релокувалася на березень-квітень. І в результаті цієї синергії в нас, по-перше, контент не зупинявся, по-друге, він був доволі різноплановий, тому що ми могли працювати і в Києві, і в Київській області, наскільки це було можливо. У Київській області починаючи з початку квітня, коли вже деокупація почалася, паралельно займалися розмірено-аналітичним контентом. Тому 50/50 – частина була тут, частина релокувалася.

– За вашими спостереженнями, а можливо, за змінами у вашому штатному розкладі, чи побільшало охочих займатися розслідуваннями за цей рік?

– Суттєво поменшало, ринок мертвий. Ми без успіху намагаємося знайти людей у команду. І з величезним сумом дивимося на те, як частина наших колег, яких ми знаємо дуже давно, з якими ми співпрацювали дуже давно, або догорають у моральному сенсі, або кидають професію, починаючи займатися чимось іншим. Частина розслідувачів, за що їм честь і шана, зараз у лавах Збройних сил або в інших військових угрупованнях. Частина людей поїхала з України, і якогось ажіотажу та цікавості серед умовного молодняку немає. Є багато копірайтерів, рерайтерів, дуже багато SMM, купа тіктокерів, багато стрімерів, але розслідуваннями ніхто займатися не хоче, на жаль. 

– Чи багато людей з вашої команди пішло на фронт?

– Прямо з нашої-нашої команди великої воюють двоє людей – наш лідер Денис Бігус і наш юрист Андрій Сербін. Вони в різних підрозділах. Денис узагалі з першого дня, а Андрій пішов трохи пізніше.

– Денис намагається займатися журналістикою чи поки ні?

– Журналістською роботою взагалі ні, тому що це фізично неможливо: він постійно там. Часто буває, що він зникає зі зв’язку на добу, дві, три. Йому зовсім не до журналістської діяльності. Він періодично приїжджає до Києва, коли має час. Час від часу ми зідзвонюємось. Тож журналістська діяльність – ні, але лідерсько-керівницькі обов’язки він намагається виконувати повноцінно.

– Як змінилося фінансування, де знаходите кошти?

– Все доволі прозоро. Ми грантова організація, тож основна частина фінансування – кошти міжнародних донорських організацій, які нас підтримують. Великим плюсом для нас стало те, що ми не зупиняли роботи редакції ні в лютому, ні в березні минулого року. Ми запустили декілька нових форматів, чого не робили раніше, концентруючись на розслідуваннях. Тому нам вдалося завдяки цьому залучити трішечки більшу кількість донорів під ці нові формати й під демонстрацію гарантій того, що ми роботу не припиняємо, а активно нарощуємо кількість контенту, який виготовляємо. Не знаю, чи можна назвати це лайфхаком, але певні якісь експерименти з формами й форматами донорським організаціям частіше заходять, і вони доволі охоче їх підтримують. Я точно не можу сказати, що фінансування стало більшим: це було б неправдою, але завдяки залученню цих грошей під нові формати нам вдалося вирівнятися в порівнянні з 21-м роком. Не гірше було. Також джерелами нашого фінансування в попередні роки були краудфандинг, донати, патреон та реклама, але вони (і це логічно) просіли, адже донатити людям зараз є на що – на ЗСУ, і жодних питань ні в кого немає. Ми всі так само в команді робимо. Хоча шана і любов декільком сотням людей, які не відписалися від патреону і продовжують донатити. Це невеликий відсоток нашого загального фінансування, але дуже приємний і потрібний.