Директорка ІМІ Оксана Романюк: Ми фіксували ситуації, коли по журналістах не лише щось скидали з дронів, а й коли стріляли снайпери
Від того, як журналісти працюють під час війни, залежить багато. Бо інформація – це теж частина цієї війни, яку використовує ворог. Тому ті, хто розповідає світові правду, стають для нього ціллю.
Про те, як росіяни полюють на журналістів, чому під час обмінів не повертають медійників, яких утримують у місцях несвободи, журналістка Цензор.НЕТ Тетяна Бодня поговорила з директоркою Інституту масової інформації Оксаною Романюк.
– З початку повномасштабної війни та до середини березня 2025 року Росія щонайменше 31 раз атакувала українські готелі, унаслідок чого постраждали щонайменше 25 медіафахівців. Про це йдеться в дослідженні журналістських організацій Truth Hounds та "Репортери без кордонів" (RSF). Автори дослідження вважають, що ці атаки не видаються випадковими – йдеться про цілеспрямовану та повторювану тактику. Чи можна, з огляду на результати цього дослідження, говорити, що росіяни полюють на українських журналістів?
– Безперечно. Це також підтверджується нашими спостереженнями. Ми не раз фіксували ситуації, коли по журналістах не лише щось скидали з дронів, а й коли в них стріляли снайпери. При цьому вони були "промарковані" і ворог чітко усвідомлював, що це представники медіа.
Що стосується ударів по готелях, то думаю, що росіянам чудово відомо, що готелі з перших днів війни стали опорними пунктами для журналістської спільноти, особливо міжнародної. Бо там можна отримати доступ до інтернету, зарядити техніку і телефони, щось поїсти, одразу обмінятись якоюсь інформацією з колегами. Росіяни, думаю, атакували їх і через цю причину.
Готелі в жодному разі не є легітимними військовими цілями. Вони є цивільними по своїй природі. Тобто полювання на журналістів, обстріли готелів – усе це пряме порушення міжнародного гуманітарного права.
– Ви передавали усі зафіксовані факти щодо журналістів правоохоронним органам чи міжнародним організаціям, які розслідують воєнні злочини?
– Так, ми системно співпрацюємо з українськими правоохоронцями. І входимо до складу робочої групи, яка створена при Офісі Генерального прокурора і до якої ми передаємо інформацію щодо таких злочинів. За такими фактами вони відкривають кримінальні провадження або уточнюють якісь деталі, якщо вже мають інформацію раніше.
Також ми, звісно, співпрацюємо із закордонними колегами. Зокрема, з "Репортерами без кордонів", які цей звіт щодо обстрілів готелів готували, – ми теж були долучені до роботи над ним як експерти. Власне, усі міжнародні організації використовують наші дані. Правда, хотілось би практичного результату.
– А який зараз є результат?
– Наразі це публічний тиск і розуміння нашими партнерами того, що Росія дійсно скоює злочини і що нам потрібна справедливість. А значить, нам потрібен міжнародний трибунал, який зможе прокласти шлях до того, щоб злочинці отримали покарання.
– Ви сказали, що співпрацюєте з Офісом Генпрокурора у складі робочої групи. А чи відомо вам, як саме розслідуються злочини проти представників медіа під час війни? Чи систематизуються вони в єдине магістральне провадження?
– Ми минулого року якраз запустили з ними роботу над тим, щоб це була окрема магістральна тема. Бо треба узгодити українське законодавство з нормами європейського права, з практикою Європейського суду з прав людини. Тому що в нашому законодавстві поняття "журналіст" дуже вузьке. Це людина, яка має редакційне посвідчення, збирає і передає інформацію. А в розумінні міжнародного права до цього поняття входять також продюсери, блогери, фотографи, оператори, фрилансери, коментатори, редактори, ведучі. Тобто це поняття нам треба розширити. І ми базово домовились про спільне бачення. Бо коли йдеться про роботу груп медійників в умовах війни і про скоєння проти них воєнних злочинів, то, згідно з міжнародними практиками, маємо включати і технічний персонал. Це і водії, які супроводжують журналістів, і перекладачі, і спеціалісти з безпеки. Коли ми почали працювати з прокурорами, то помітили, що деяких журналістів вони порахували як цивільних осіб, не представників медіа, бо у них не було посвідчення. Проблеми можуть бути також у деяких фіксерів і продюсерів, які не мають журналістських посвідчень. Через те що вони, можливо, раніше працювали вчителями англійської мови, а не в медіа і їх залучили тимчасово. Але вони все одно виконують журналістську роботу, є членами медійної групи.
– Чому, на вашу думку, росіяни активізувались з "полюванням" на журналістів?
– Я б не сказала, що вони активізувались, вони роблять це системно з 2022 року. Вони полюють на журналістів, захоплюють їх у полон. Для росіян журналісти – це вороги. Тому для українських і закордонних журналістів надзвичайно небезпечно працювати на окупованих територіях. Важливо, щоб це також розуміли і міжнародні організації, які можуть робити рекомендації на кшталт: "О, коли ви їдете на окуповані території, турбуйтесь про свою безпеку". Та ми не можемо взагалі там працювати, оскільки для росіян український журналіст – це просто ціль.
– Іноземні журналісти теж мають усвідомлювати, що вони ризикують стати такою ціллю?
– Я не думаю, що там можуть працювати іноземні журналісти без домовленостей транслювати російську пропаганду. Якщо туди потрапляє незалежний журналіст, йому просто так не дозволять працювати.
– Якщо ціляться в журналістів, на бронежилетах яких вказано, що це преса, як захиститись? Не "промарковувати" їх?
– Так. Журналісти, які працюють на передку, не "маркуються" як преса. Зараз уже маркування – це швидше для третьої лінії, коли ти працюєш з українськими військовими, щоб вони бачили, що ти журналіст і діяли згідно з наказом № 73 Головнокомандувача Збройних сил України. Але там, де ти безпосередньо можеш стикнутися з росіянами, чим менше маркування, тим краще. Як показує практика.
– Якщо ти усвідомлюєш, що можеш потрапити в полон, що робити із зібраним матеріалом, з власними документами? Викинути все це?
– Тут немає однозначної відповіді. Кожен кейс індивідуальний. Але з того, що ми бачимо, журналістів, яких захоплюють у полон, відпускають дуже-дуже повільно, усе це дуже складно. Ви ж бачили, що Вікторію Рощину вони довели до того, що вона важила менш як 30 кілограмів. Вони її, по суті, вбили. Бо те, в якому стані вони повернули її тіло, виглядає так, наче вони хотіли замести сліди вбивства.
– Скільки зараз журналістів утримують росіяни в місцях несвободи?
– Щонайменше 30. Це підтверджені. Але є факти зникнення журналістів на окупованих територіях, і ми досі не знаємо, де вони, і не маємо змоги перевірити інформацію щодо них. Можливо, вони загинули, можливо виїхали в росію, а можливо, і в полоні.
– Маєте можливість комунікувати з Червоним Хрестом щодо стану здоров’я, умов утримання тих, хто підтверджений?
– У Червоного Хреста така політика, що вони комунікують лише з родинами. Вони не говорять з третьою стороною, хто б це не був, і не дають інформації.
На жаль, з того, що ми бачимо, у нас багато виникає питань до міжнародних організацій, до мандата яких входить захист з прав людини. ОБСЄ, ООН, Червоний Хрест – вони усі можуть організувати моніторингові місії, якби вони приклали достатньо зусиль. Поїдьте по тюрмах, перевірте стан людей. Ось вам список журналістів, ось список цивільних і список в’язниць – усе це вже публічно, і дуже багато розслідувань на цю тему було. І ситуація з Вікторією Рощиною мала б їх спонукати блискавично організувати ці місії і показати, що вони дійсно щось роблять і для чогось вони ще потрібні в цьому світі.
– Як думаєте, чому цього не роблять?
– Коли ми минулого року критикували Червоний Хрест, вони зібрали правозахисників і сказали, що у них вузький мандат. Що вони лише передають листи від родини людині, яка утримується, і навпаки.
Нам дуже бракує міжнародних досліджень і розслідувань, на кшталт того, з якого ми почали нашу з вами розмову, чи того, яке стосувалося Вікторії Рощиної.
Всі ці організації мають призначити спецдоповідачів, які будуть фокусуватися на конкретному питанні прав людини в полоні. Це стосується і військових, і цивільних. Можна виділити якісь підкатегорії серед цивільних і почати, наприклад, з журналістів. Запустити роботу при міжнародних організаціях щодо збору доказів, щодо публічного звітування.
Публічне звітування може спиратись на матеріали журналістів. Нехай це буде навіть неофіційне юридичне розслідування, але це підвищить міжнародну обізнаність. Бо ми ж бачимо, як нині в деяких країнах "проростають" проросійські політики, до яких певна частина людей прислухається. Нам дуже потрібно, щоб люди в різних країнах знали, що насправді відбувається. Хочеться, щоб світ не залишався байдужим.
Потрібен системний міжнародний тиск на Росію, щоб вони перевіряли умови утримання журналістів, цивільних, військових.
– Лякає найбільше те, що ми дійсно не знаємо, в якому стані наші колеги й інші українці, яких утримують у місцях несвободи на території Росії.
– Саме так. Наприклад, журналістка Ірина Левченко вже була на пенсії, коли росіяни її викрали прямо на вулиці в Мелітополі. Ми знаємо, що її били, її допитували. Зараз її нібито утримують у тюрмі на території росії. Але невідомо, де саме і в якому вона стані, що з нею відбувається.
Або Дмитро Хилюк, якого росіяни затримали на початку березня 2022 року. Він став першим журналістом, якого вивезли в Росію і там незаконно утримують. Ми теж не знаємо, в якому він зараз стані.
Нам дуже потрібно усе це з’ясувати. Тому я б дуже хотіла бачити міжнародні розслідування щодо усіх 30 журналістів, яких утримують у місцях несвободи. І не тільки по журналістах, а по усіх тих людях, утримуючи яких росіяни вчиняють воєнний злочин.
– Щодо публічності кейсів журналістів існують різні думки. Хтось каже, що варто про це говорити якомога більше, хтось, навпаки, радить мовчати, щоб не погіршувати їхнє становище, бо ми ж не знаємо, як саме відреагують ті, хто їх утримує. І чи не викинуть їх зі списків під час чергового обміну. Ви дотримуєтесь якої думки?
– Ми не одразу заявляємо про журналістів, спершу мовчимо. А говоримо у двох випадках. Перший – якщо росіяни захопили людину саме під час здійснення журналістської діяльності. І вони знають, що ця людина журналіст. Так, як було, наприклад, з Дмитром. Як я розумію, вони були обізнані, що він журналіст.
Що стосується інших ситуацій, то або родичі сподіваються, що публічність допоможе і приходять до нас, або про журналіста може публічно заявити якась міжнародна організація.
Кожна ситуація індивідуальна, і це непрості рішення. Ми консультуємось із юристами, родинами, зі спецслужбами. Тому ми й кажемо: щонайменше 30 журналістів утримуються росіянами в місцях несвободи, хоча думаємо, що насправді їх там більше.
– Вони зараховують журналістів до цивільних чи до військовополонених?
– Знову ж, є різні кейси. Той самий Хилюк жодного стосунку не має до військових, він цивільний. Але вони його виставляють у своїх телеграм-каналах і приписують йому те, чого взагалі не було. Таким чином вочевидь прагнуть легітимізувати свою незаконну діяльність. Вони просто намагаються зіграти виставу перед своєю аудиторією або якоюсь міжнародною, що це не журналісти, а якісь військові. Нічого подібного. Це цивільні люди. Ви порушуєте міжнародне гуманітарне право, утримуючи цивільних!
– Скільки журналістів загинули під час повномасштабної війни?
– Загинуло 106 медійників. З них 12 – під час виконання професійних обов’язків, і ще 94 загинули або як цивільні жертви внаслідок російських обстрілів – як Віра Гирич, Оксана Гайдар, або ж як учасники бойових дій, і ми їх поминаємо як наших колег, які могли й надалі працювати журналістами, але обрали нас захищати.
– Коли гинули журналісти під час воєн в Ірані чи Афганістані, про це повідомляли у світових медіа. Чому, коли гинуть журналісти в Україні, до цього немає стільки уваги?
– Протягом 2023–2024 років інтерес потроху згасав. Було помітно, що історія з Україною, так би мовити, приїлася. Але зміна керівництва в США, навіть оця дискусія в Овальному кабінеті з Трампом, заяви щодо того, чи буде перемир’я, розігріли заново інтерес до України.
Я можу навіть порівняти. 2024 рік. Ми виступаємо на міжнародній конференції. І розповідаємо про кейси з журналістами. Люди, які там сидять, реагують приблизно так: "Знову ця Україна"…
2025 рік. Ми виступаємо на найбільшому журналістському заході в Європі й розповідаємо з колегами про Вікторію Рощину. Люди це слухали і плакали. Потім до мене підходили навіть в аеропорту, в автобусі. Казали, що були на цьому заході, що в шоці від злочинів росіян, що у Вікторії попереду було ціле життя, вона хотіла робити свою роботу, а вони настільки жорстоко з нею вчинили.
– На жаль, це не єдиний випадок жорстокого ставлення. Голова Комітету Верховної Ради зі свободи слова Ярослав Юрчишин повідомив, що незаконно ув’язненій у Росії українській журналістці Ірині Данилович не надають належної медичної допомоги, необхідних ліків.
– Ірина Данилович втратила слух на одному вусі саме через те, що росіяни не надавали і не надають їй медичної допомоги.
– Коли журналіст їде на фронт, він усвідомлює, що ризикує життям і може загинути. Можливо, варто подумати разом зі страховими компаніями над якимись варіантами страхування для медійників, щоб родини отримували виплати?
– Абсолютно з вами погоджуюсь. Вважаю, що нам потрібні зміни в законодавство, які запустять певний практичний механізм страхування журналістів. Річ у тому, що зараз обов’язок страхування покладений на редакції. І, з одного боку, це логічно, тому що журналісти і медіа є незалежними, але редакції просто фізично не можуть потягнути великі суми.
До речі, є фонд страхування журналістів. Це спільна ініціатива кількох медійних організацій. І туди журналісти можуть податись. Але він страхує лише поденно. Тобто ти їдеш, до прикладу, на Херсонщину і будеш там три дні. На цей період і страхуєш своє життя.
Щодо страхових компаній, то тут є один нюанс. Коли ми вивчали цю тему, зіткнулися з тим, що українські страхові компанії не дуже бажають страхувати журналістів. Кажуть, що неможливо визначити географічно зону, з якої б починалося це страхування і призначалися збільшені тарифи. Бо дрони літають усюди, а інформація про ці зони засекречена.
Можливо, потрібна якась державна підтримка для тих медіа, які бажають застрахувати журналістів. Звісно, треба думати, як це можна забезпечити на законодавчому рівні. Але навіть якщо прийняти відповідний закон, проблема в тому, що на ринку немає достатньо пропозицій від страхових компаній, які б хотіли страхувати журналістів.
Тетяна Бодня, Цензор.НЕТ
Help us be even more cool!
