Досвіди висвітлення війни. Харківський вимір

Фото – blogs.icrc.org

Багато досвідчених іноземних колег зазначає, що так важко працювати на війні, як зараз в Україні, їм ще не доводилося. Це пов'язане з багатьма питаннями безпеки. І фактор того, що ворог може отримувати багато потрібної йому інформації саме з публікацій, трансляцій тощо в медіа, викликає велике занепокоєння як у військового керівництва, так і в простих свідомих громадян.

У багатьох містах України, де мені доводилося знімати з 24 лютого, усюди до мене підходили прості мешканці й цікавилися моєю персоною, дивилися картки акредитації. Це не просто цікавість. Це зрозуміле занепокоєння простих громадян, що людина, яка знімає, потенційно може бути шпигуном ворога. 

На загальному тлі регіонів України окреме місце у форматі роботи журналістів посідає Харків. Четвертий місяць місцеві журналісти намагаються налагодити хоч якусь робочу адекватну комунікацію з місцевими військовими адміністраціями та військовими підрозділами, які працюють у Харківському регіоні. 

На щастя, у мене особисто через специфічний формат роботи поки не було потреби комунікуватися з пресофіцерами, але історій від колег наслухався цікавих. Був певний період, коли журналістів просто не випускали за межі Харкова незалежно від того, куди вони їхали. Та й зараз у моменти загострень такі випадки продовжуються. Якщо журналісти не погодили своєї поїздки з місцевими пресофіцерами та їдуть без відповідного супроводження військових, їх просто не пускають далі блокпостів. Не допомагають ні картки акредитації, нічого. 

Був випадок, коли журналісти доїхали до Чугуєва. Там їх знайшли пресофіцери однієї бригади й просто без розмов відправили назад на Харків. Ще одна історія від колег. Організовується престур на деокуповані території. Журналістів не так щоб дуже багато, але вони є з різних видань, зокрема й іноземних. В один момент пресофіцер повідомляє, що є цікава територія, але туди не зможуть потрапити всі. І беруть далі із собою свого місцевого блогера і ще одного свого військового блогера. Журналісти світових агенцій на найцікавіше місце не потрапляють.

Є й інші історії, коли місцевим журналістам не вдасться потрапити й зняти те, що треба. Пресслужби віддають перевагу світовим або загальнонаціональним ЗМІ. У будь-якому разі робота пресслужб будується за якимось вибірковим принципом. Як пишуть місцеві журналісти, “ми жодного разу не домоглися навіть відповіді на питання, куди саме можна поїхати”. 

Журналістів затримують просто на блокпості на виїзді з міста зі словами: “А з Т. ви це погодили?”, навіть тоді, коли ціллю поїздки аж ніяк не є ХХ бригада. Нас затримують зі словами: “Був наказ не пропускати журналістів”. Тоді нам доводиться знімати з броніків наліпки “Преса”, та й самі броніки й каски класти до багажників автівок і наражати себе на додаткову небезпеку, щоб проїхати та виконати свою роботу.

За словами однієї з колег, вона може на пальцях перелічити, коли вона кудись потрапляла через пресофіцерів. “Бо виходить так: роблю запит – мені відповідають “не можна”, а згодом бачу, що іноземним журналістам таки можна”, – каже вона.

Наталія Курдюкова, керівниця нещодавно створеного харківського медіахабу, зазначає, що проблема в доступі журналістів до важливих для них локацій у Харкові дійсно існує. “Причин кілька: критично мала кількість пресофіцерів на великі підрозділи; швидка ротація підрозділів і іноді нерозуміння, з ким, на якій ділянці погоджувати роботу журналістів; нестабільна ситуація в регіоні, постійні обстріли навіть деокупованих територій; фактично позиційна війна на нашому напрямку, що робить роботу журналістів небезпечною і для військових, і для самих журналістів”, – зазначає вона.

За її словами, “зараз є прохання військових на більшості локацій у нашій області працювати журналістам із супроводом. Це фізично доволі складно, бо, повторюся, пресофіцерів критично мало, і окрім комунікації з журналістами вони ще мають обов’язки, які мають встигати виконувати”.

Курдюкова додає: “Ми не регулюємо поведінки військових на блокпостах. Можливо, це заходи безпеки, можливо не погоджені з окремими підрозділами маршрути. Ми в неділю їздили до Чугуєва, ніяких проблем не виникало”.

Харківський медіахаб позиціює себе як майданчик для допомоги журналістам. Переважно тим, хто приїздить до Харкова з інших регіонів чи країн і взагалі не орієнтується на місці та не має місцевих контактів.

Втім, проблеми саме місцевих харківських журналістів поки так і лишаються нерозв'язаними. Незважаючи на велику кількість контактів, які напрацьовувалися не один рік, налагодити добру і корисну для всіх комунікацію між журналістами та військовими поки є завданням на майбутнє.

Олександр Брамс, фотограф, для ІМІ