Чому жінкам шкодить недостатня представленість у ЗМІ
У "Мистецькому арсеналі" однакова кількість чоловічих і жіночих туалетів. Серед відвідувачів жінок і чоловіків приблизно порівну. Але в чоловічий туалет черги практично немає, а в жіночий вона завжди є – бо жінки проводять у туалеті в середньому втричі більше часу, ніж чоловіки. І пояснення тут не в тому, що жінки довше прикрашають себе перед дзеркалом. Ні, це пояснюється іншою будовою сечовидільної системи, іншим кроєм одягу, місячними, викиднями, тим, що дітей частіше водять у туалет жінки, а також тим, що жінки вдвічі частіше, ніж чоловіки, миють руки після відвідування туалету. Тому гендерно чутливим рішенням було б встановити в жіночих туалетах утричі більше кабін і додати хоча б кілька умивальників. Ця ситуація є чудовим прикладом гендерної сліпоти і того, що "ділити все порівну" може виявитися недостатнім.
Жінки становлять понад половину – 54% – населення України. Але з вітчизняних новинних матеріалів про це ніколи не здогадатися, бо в них жінки становлять менш ніж третину тих, про кого ці матеріали, і менш ніж п’яту частину тих, кого просять ці новини експертно прокоментувати. Здавалось би, технічно вирівняти ситуацію, дотягнути представництва жінок у ЗМІ до 50% – і проблему вирішено. Але насправді це не так.
В Україні упередженість проти жінок виявляється ще й у тому, що ролі, в яких вони фігурують у новинних матеріалах, зводяться до жертв чи секс-бомб – у політиці, шоу-бізнесі чи в спорті. Навіть у матеріалах про наукові, економічні чи творчі здобутки жінки медіа обов’язково напишуть про те, яка вона приваблива і доглянута і як вона класно дбає про свого чоловіка в разі його наявності. Загалом зовнішність жінок у медійних матеріалах отримує чимало уваги – ніби від того, наскільки ретельно жінка відповідає панівним естетичним вимогам та дотримується заведених у суспільстві вимог до власного зовнішнього оформлення (макіяж, дрес-код, взуття на підборах, добір сумок та аксесуарів), залежить суспільна оцінка її фахової діяльності (і як тут не згадати численних кпинів щодо вигляду Уляни Супрун часів її роботи в Міністерстві охорони здоров’я, суть яких зводилася до того, що чого вона може досягти, якщо її таку жоден чоловік не захоче).
Нерідкими є матеріали, які новинами язик назвати не повернеться, де пропонується подивитися на відверті купальники чи сукні на жінках у цілком доречних ситуаціях, на пляжі чи на вечірці, – так, ніби наявність у жінок грудей та сідниць є якоюсь скандальною подією.
Цю сумну ситуацію погіршують і недоречні намагання додати "перчинки" в матеріал – масні жарти, натяки на секс чи статеві органи жінки, некоректні порівняння, а часом і сумнівні компліменти штибу "єдиного чоловіка в українській літературі" (саме так колись назвав Лесю Українку Іван Франко – ніби бути чоловіком це саме по собі досягнення).
Однак вимоги до жіночої зовнішності в ЗМІ не обмежуються самими лише героїнями: на українському телебаченні годі побачити ведучу, старшу за 40 років і більшу за 46-й розмір одягу, – ніби більші жінки і жінки після цього віку припиняють існувати або прийнятні лише як художні персонажки. Поширене парування молодої худої до прозорості ведучої зі старим, опецькуватим ведучим підкреслює різницю в статусі і ставленні. Але в інших країнах це не так, наприклад у Британії на Бі-Бі-Сі сестра Венді Бекет, черниця в окулярах без натяку на макіяж, понад 20 років розповідала про мистецтво і користувалася повагою і популярністю. На телеканалах різних країн світу чимало жінок різного віку, ваги і кольору шкіри серед ведучих новин, а серед ведучих телешоу тут можна згадати легендарну Опру Вінфрі. Навіть більше: серед синоптиків Бі-Бі-Сі є й Люсі Мартін, яка не має правої руки, а серед ведучих програм для дітей багато років пропрацювала Керрі Бернел, яка теж не має правої руки і користується протезом.
Невидимості та непомітності жінок сприяє й небажання користуватися фемінітивами навіть там, де вони потрібні, незважаючи на ухвалені на державному рівні зміни до чинного правопису. Жінки-лікарі, жінки-військовослужбовці, жінки-вчителі і жінки-співробітники досі з’являються в журналістських матеріалах, ніби в словниках української (та й російської) мови немає слів "лікарка", "вчителька", "службовка", "співробітниця" і багатьох інших фемінітивів. Фемінітиви є питомою рисою всіх слов’янських мов, зафіксовані в словниках української мови (і російської теж) останні кілька сотень років і жодним чином не суперечать мовній нормі. Наступними кроками щодо поширення вживання фемінітивів стануть вихід друком спеціалізованого словника фемінітивів, а з часом, сподіватимемось, і зміни до державного класифікатора професій.
Загалом складно проігнорувати той факт, що засоби масової інформації в Україні відображають і посилюють поширене в суспільстві зневажливе ставлення до жінок – аж до мізогінії, або жінконенависництва. Телешоу штибу "Міняю жінку" чи "З пацанки в панянку" могли б пропонувати прогресивні погляди й нові моделі сім’ї та жіночності, але натомість просувають спрямовані проти жінок стереотипи, зводячи жінок до об’єктів побутового, сексуального чи естетичного споживання для чоловіків. Ще однією формою вияву зневаги до жінок є жартівливе ставлення до порнографії і проституції: коли в новинах з радістю повідомляють, що Україна ввійшла до двадцятки найактивніших клієнтів ПорнХабу (який поширює відео зґвалтувань, зокрема дітей і неповнолітніх, та порнопомсти, не має жодного механізму перевірки віку споживачів чи наявності згоди на поширення з боку тих, хто на відео, і не припиняє членства користувачів, які поширюють перелічені вище відеоматеріали). Або в передачах повторюють раз у раз, що Україні потрібна легалізація проституції – хоча це суперечить і нашим міжнародним зобов’язанням у сфері прав людини, і національному законодавству з боротьби із торгівлею людьми, і елементарній повазі до людської гідності жінок.
Еталонним виявом мізогінії на телебаченні став випуск програми "Стосується кожного" про двох молодих жінок – жертв новорічного вбивства: їм було відмовлено в елементарній повазі та визнанні їхньої людської гідності. Експертки та експерти вправлялися в тому, хто технічніше перекладе відповідальність за вбивство з підозрюваних на жертв та їхні родини, і повторювали, що дівчатам увечері треба сидіти вдома.
Саме для того, щоб уникнути подібних ситуацій, у країнах Західної Європи журналістська спільнота за підтримки жіночого руху ухвалює стандарти саморегуляції, за якими кожен матеріал має містити коментарі і від жінок, і від чоловіків. І неможливо уявити собі телепередачу чи статтю, де в ролі експертів самі лише чоловіки. Міжнародний жіночий медіафонд (International Women’s Media Foundation) та Глобальний проєкт медіамоніторингу (Global Media Monitoring Project) регулярно публікують свої дані, щоб журналістська спільнота могла подивитися, наскільки чутливішими стали їхні матеріали до залучення жінок і жіночого досвіду та знань. Інститут Джини Дейвіс із дослідження гендеру в медіа (Geena Davis Institute on Gender in Media) проводить подібний моніторинг стосовно програм для дітей і заохочує медіакомпанії не ігнорувати дівчат.
В Україні також існують механізми подання скарг на журналістські матеріали (в друкованій пресі, на радіо / ТБ та в інтернет-медіа), які містять сексизм / мізогінію. Зокрема, можна скаржитись у Комісію з журналістської етики. Нагадаємо, що Етичний кодекс українського журналіста свідчить:
"Ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні вподобання".
Комісія ухвалює свої рішення та доводить їх до відома тих ЗМІ, щодо яких було подано скаргу. Але цього замало: механізми саморегулювання в медіа повинні доповнюватися механізмами державного контролю і покарань, зокрема за демонстрацію зневаги, споживацького ставлення і ненависті до половини населення нашої країни.
Якщо ми повернемося до початку цього тексту і його центрального питання – чи шкодить жінкам недостатня і викривлена представленість у ЗМІ, то так, дослідження досвіду інших країн показують це доволі чітко: там, де жінок показують жертвами, а не переможницями, їм важче домогтися визнання і поваги. Що менше дівчата бачать науковок і бізнесменок у новинах – то менші шанси, що вони захочуть самі працювати в цих сферах; що більше жінок зневажають у ЗМІ – то легше їхнім кривдникам і ґвалтівникам уникати покарання.
Саме тому засоби масової інформації мають унікальну можливість, а отже і відповідальність, вплинути на суспільні уявлення про жіноцтво і сприяти поширенню культури взаємної поваги.
Марія Дмитрієва
Help us be even more cool!
