Як зупинити безкарність за злочини проти журналістів

2 листопада – Міжнародний день боротьби проти безкарності за злочини проти журналістів. Я б хотіла сьогодні провести звірку з реальністю. А реальність така: від початку року в Україні було розслідувано і передано до суду лише одну справу, що стосувалася злочинів проти журналістів. Це справа щодо перешкоджання (ст. 171 ККУ). Здається, такої малої кількості розслідувань у нас давно не було…

У жовтні росіяни вбили трьох журналістів і поранили двох, всіх – під час виконання професійної діяльності. Обстріляли й пошкодили телевежу в Чернігові. Росіяни системно атакують нашу реальність, хочуть замінити її своєю кремлівською вигадкою. Тому вони системно атакують тих, хто цю реальність документує і фіксує.

Наш український виклик полягає в тому, що на тлі воєнних злочинів зовнішнього ворога ми однаково ніяк не можемо дозволити собі внутрішню бездіяльність у захисті українських журналістів від перешкоджання й нападів у тилу. Кожен інцидент має бути розслідувано, справи мають бути доведені до суду.

Конкретні кроки, які пропонує Інститут масової інформації (ІМІ):

1. Відновити роботу спільних робочих груп Офісу генерального прокурора з медійною спільнотою щодо розслідувань нападів на журналістів. Це був ефективний механізм синхронізації даних, пріоритезації справ, обміну інформацією про процесуальний статус. Ми, в ІМІ, готові надати наші масиви даних, кейси та аналітику. Ми також уже визначили з ОГП поняття “журналіст” для розслідувань воєнних злочинів росіян. Ця робота дуже важлива і чомусь застрягла на критичному етапі. Відновімо роботу над цими питаннями у форматі постійних груп.

2. Навчальні сесії для слідчих і прокурорів. Разом з ГСУ Нацполіції та НАВС у жовтні ми провели масштабне навчання слідчих з усіх регіонів України (понад 650 учасників тренінгів) та зараз готуємо зустрічі на базі мережі ІМІ в регіонах. Мета – уніфікувати первинні дії під час розслідувань нападів на журналістів, покращити збір доказів,  комунікацію з потерпілими. Ця робота дуже важлива, бо там, де слідчий із самого початку правильно фіксує епізод, справи рідше розсипаються в суді. Думаю, що такі навчання варто продовжити.

3. Верховна Рада дуже активно включається в підтримку і захист прав журналістів. Ми знаємо, що можемо розраховувати на реакцію парламенту на вбивства українських журналістів російськими військами. Ми цього чекаємо і підтримуємо, дякуємо народним депутатам Ярославу Юрчишину та Євгенії Кравчук за непохитну підтримку прав журналістів та за ініціативність. Політичний сигнал має підкріплюватись інституційними інструментами – від тимчасових слідчих комісій до системної взаємодії з ОГП та МВС.

4. Дуже важливою є постійна підтримка Європейського Союзу та Ради Європи в цьому питанні. Бо це не лише солідарність, це інституційна рамка відповідальності. Від імплементації Європейської конвенції з прав людини, через практики ЄСПЛ, і до платформ і механізмів Ради Європи із захисту журналістів; від ухвалення та втілення Європейського акта про свободу медіа й анти-SLAPP-ініціатив до резолюцій ПАРЄ проти російських злочинців. Ця спільна архітектура робить видимою безкарність і злочини росіян, зобов’язує діяти наших партнерів і дає українському суспільству опору.

5. Міністерство культури та стратегічних комунікацій України  (тепер – Міністерство культури) традиційно тримало лінію захисту журналістів і свободи слова. Від участі в проєктах Ради Європи щодо безпеки медіа та протидії дезінформації до впровадження європейських стандартів у законодавство; цей мандат має бути продовжений і посилений, зокрема через сталі партнерства з ЄС / РЄ та спільні механізми відповідальності. У цьому контексті варто відзначити ефективну роботу Ганни Красноступ, директорки департаменту стратегічних комунікацій, яка послідовно просуває імплементацію ключових актів ЄС для медіасфери й докладає зусиль, щоб покращити практику захисту журналістів в Україні. Ми сподіваємося, що міністерство не лише не полишить, а активізує цю роботу у своїй новій конфігурації.

Безкарність накопичується як жабуриння і мул в озері. Сьогодні “нічого страшного, це ж дрібний інцидент”, завтра вже буде “немає складу злочину”, післязавтра – “журналісти самі винні”, а далі – російський сценарій, “реальні професійні медіа цій державі непотрібні”. Але без журналістів держава не отримує мир і тишу, ні-ні. Тільки не Україна. Наш історичний досвід показує, що держава отримує дефіцит довіри й сідає на маятник штормів. Не кажучи, що відповідальність за напади на журналістів – це один з головних маркерів демократичної зрілості й для зовнішнього світу. Тому робімо щось із цим.