Цензура у хмельницьких ЗМІ. Не чули? А вона є!

Відповідь на питання “Чи є цензура в хмельницьких медіа?” мала б звучати однозначно – “Ні”, оскільки втручання в роботу журналістів, контроль за змістом і поширенням інформації в Україні заборонено законодавством. Про це йдеться і в Конституції України (ст. 15), і в Законі України “Про інформацію” (ст. 24). Так, у ч. 1 ст. 24 цього Закону зазначено, що забороняється будь-яка  вимога,  спрямована, зокрема, до журналіста, засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, керівника, розповсюджувача, узгоджувати інформацію до її поширення або накладення заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації.

Утім, реальна ситуація суттєво відрізняється від бажаної: у 2016 році Інститут масової інформації (ІМІ) зафіксував в Україні сім випадків цензури, а з початку цього року, за даними ІМІ, українські журналісти зіштовхувалися з цензурою уже тричі.

Ані цього року, ані попереднього Хмельниччина не фігурувала серед регіонів, де влада чи інші структури або особи диктують журналістам, про що і як писати. Серйозні заяви про цензуру від представників місцевої медіа-спільноти звучали ще у 2010-му, за часів голови обласної державної адміністрації Василя Ядухи, який вважав за нормальне влаштовувати журналістам публічні прочухани. Як писали тоді у ЗМІ, голова ОДА прийшов на прес-конференцію з конкретними публікаціями, у яких маркером виокремив, що саме його не влаштовує.

Востаннє проти цензури хмельницькі медійники виступали у 2014-му, коли виходили під стіни ОДА, щоб висловити протест проти закону №3879 авторства Вадима Колесніченка та Володимира Олійника.

Водночас відсутність сьогодні офіційних повідомлень про втручання у роботу місцевих журналістів аж ніяк не свідчить про абсолютну свободу. За результатами опитування, до якого запросила представників хмельницької медіа-спільноти, цензура у ЗМІ регіону таки є. Це підтвердили 100% респондентів (19 опитаних), проте тільки 32% (6) потерпали від неї особисто. До того ж опитування довело, що журналісти та блогери здебільшого неохоче говорять про втручання у їхню роботу: лише п’ятеро осіб погодились назвати свої імена та прізвища, шестеро – видання, у яких працюють.

Об’єктами цензури, кажуть журналісти, ставали публікації на політичну тематику, аналіз декларацій чиновників, розслідування про незаконне будівництво, матеріали про конкретних, як правило, відомих, осіб.

За словами медійників, регіональні ЗМІ дуже рідко друкують інформацію про скандали, в яких фігурують чиновники чи впливові люди, бо одні не хочуть сваритися з владою, інші – втрачати комерційних замовників. Відзначають і той факт, що “впливові люди” можуть дозволити собі купити лояльність працівників чи власників ЗМІ, що, власне, успішно практикують.

Відмінною рисою сучасної цензури хмельницькі журналісти називають її “ринковість”: якщо ЗМІ хоче існувати і заробляти, мусить “крутитися”, а значить, якісь факти просто замовчувати чи приховувати.

Окремо поцікавилась у представників ЗМІ, чи є у місцевому медіа-просторі теми, які вони воліють не чіпати. Лише 11% опитаних вважають, що тем-табу для хмельницьких ЗМІ не існує. На думку інших медійників, те, про що слід мовчати, зазвичай визначає власник видання чи каналу.

Як з’ясувалося, більшість журналістів вважають, що у місцевих ЗМІ не прийнято погано говорити про їхніх власників (приятелів власників, близьке оточення) і рекламодавців, бізнесменів, близьких до влади, зокрема депутатів-забудовників, “латифундистів” від області тощо, а от комунальний канал, згідно з результатами опитування, не може критикувати владу.

Таким чином, незважаючи на одностайність місцевих журналістів і блогерів у питанні існування цензури на Хмельниччині, говорити про жорсткі обмеження наразі не можна. Причина відносної свободи, висновок про яку напрошується після опитування (тільки 32% опитаних особисто зіткнулися з цензурою), – чи в небажанні медійників порушувати важливі й гострі проблеми задля власного спокою, чи, можливо, в прагненні приховати суперечки й конфлікти в редакції від стороннього ока.

Ще один висновок опитування полягає в тому, що основними цензорами працівники сучасних ЗМІ Хмельниччини майже одноголосно називають не владу, а власників, які переважно і визначають “безпечний” контент свого медіа (так вважають 68 % респондентів), уникаючи у такий спосіб неприємностей.

На жаль, Закон України “Про інформацію”, передбачаючи відповідальність за порушення законодавства про інформацію, покарання саме за цензуру прямо не визначає. Та медіа-юрист ІМІ Максим Ратушний, коментуючи ситуацію, говорить: “Конституцією України, а також Законом України “Про інформацію” визначено заборону цензури. У питанні відповідальності за здійснення цензури варто її розглядати як один із варіантів вираження об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого статтею 171 Кримінального кодексу України щодо перешкоджання законній професійній діяльності журналіста”.

Оксана Банкова, регіональна представниця ІМІ в Хмельницькій області, для сайту Незалежного Громадського Порталу

Матеріал підготовлено в рамках проекту “Мережа медіа-спостерігачів”, який виконує Інститут масової інформації (ІМІ) за підтримки Посольства США.