Табу на публікацію зображень наслідків воєнних злочинів – це пряма дорога до замовчування

Ілюстрація ІМІ

Напишу і я про фіксацію злочинів і воєнні репортажі. 

Абсолютно зрозуміло, що журналісти не мають експлуатувати страждання. Є ціле зведення правил, які регулюють етичне подання інформації про смерті (грубо кажучи, не показувати голих мертвих людей, упосліджених, тіла мертвих дітей, відірвані кінцівки в калюжі крові тощо тощо). І навіть ці правила не є істиною, бо все завжди залежить від окремої ситуації і контексту.

На жаль, зараз фейсбуком несеться деякий тренд під назвою “якщо ви не забороняєте зображення мертвих тіл – ви негуманні”. Боюся, проблема набагато складніша, ніж персональне горе. Ми маємо справу з воєнними злочинами, які потребують фіксації і суспільного осмислення. Правду про звірства потрібно не лише знати, але й бачити. Інакше це заперечення злочину.

Додам дисклеймер – я, звісно, говорю про фіксацію з урахуванням наявних норм етики воєнного репортажу.

Боюся, що замовчування та візуальна цензура смерті – це якась така наша короткострокова форма психологічного захисту від війни. Яка в довгостроковій перспективі, якщо ми створимо прям стерильний інформаційний простір з огляду на примат права на приватність, буде сприяти витісненню, табуюванню теми війни, деперсоналізації жертв. І, як наслідок, сприятиме колективній амнезії. Що, своєю чергою, вже буде загрозою нацбезпеці. 

Я вважаю важливим те, що люди репостять фото з наслідками обстрілів росіян

Я зараз напишу таку крамольну, може, річ для деяких лідерів руху за витіснення горя з інформпростору – я вважаю важливим те, що люди репостять фото з наслідками обстрілів росіян. Те, що люди репостили фото розстрілу Мацієвського, було важливим. 

По-перше, тому що громадяни отримують інформацію переважно із соцмереж, це реалії нашого життя. І ці репости є одним з основних каналів інформування суспільства про те, що Росія ось так убиває беззбройних військовополонених. Це річ, яка, зокрема, гуртує нас у протистоянні злочинам росіян. 

По-друге, репости – це форма переживання травми, зокрема.  Впевнена, що люди, які репостять, – плачуть і співчувають, а не роблять це, щоб насміятися. Наскільки я пам'ятаю, травматерапія починається не з уникнення болю, а з визнання і проживання. Такі репости – це, можливо, інструмент нашого колективного зцілення, а не повторна травматизація чи неповага.

Фото, зняті незалежними журналістами (а не державними структурами), мають дуже високу доказову цінність

Про документування – бачила, що народ писав у фейсбуці, що журналісти не документують. Насправді ті, хто документує, спираються, зокрема, на матеріали журналістів. Зображення, зняті незалежними журналістами (а не державними структурами), мають дуже високу доказову цінність. Також є досвід країн, що пройшли через геноциди, тоталітарні режими до нас, – Руанда, Німеччина. Там візуальний архів трагедій був дуже важливим і сприяв суспільному переосмисленню. 

В умовах війни ми не можемо захищати приватність так, щоб це перекреслювало суспільний інтерес. Потрібен розумний компроміс

Про законодавство. Та нема там чорно-білого рішення, про яке раптом усі забули, а хтось один вчитався і нагадав. Приватність – важливе право. Але в умовах війни, коли йдеться про масові вбивства, зруйновані цивільні об'єкти, тіла на вулицях, ми не можемо захищати приватність так, щоб це перекреслювало суспільний інтерес. 

Тому треба розумний компроміс між приватністю і суспільним інтересом – який, нагадую, базується на вже наявних етичних стандартах і який однаково неможливо дуже чітко зафіксувати, бо все завжди залежить від ситуації. Етична публікація – це публікація з контекстом, попередженням у заголовку, за потреби з блюром або без упізнаваних рис особи, з дотриманням людської гідності.

Табу на публікацію зображень наслідків воєнних злочинів – це пряма дорога до замовчування

І наостанок. У кожній професії є порушники. У кожнісінькій є ті, хто перегинає чи помиляється. Що не означає, що всю професію треба викинути на смітник, що всі журналісти – шакали-повії, ушльопки, сутенери і як їх тільки не називали за ці два дні. Профспільнота свідомо засуджує ці два фото, які всіх тригернули (нагадаю: голий огрядний чоловік, можливо мертвий, оголені поранені груди жінки у швидкій). В обох випадках ішлося про людську гідність, і це дійсно було порушенням. Але ці два порушення в жодному разі не є виправданням для закликів про тотальну заборону.

Табу на публікацію зображень наслідків воєнних злочинів – це пряма дорога до замовчування. 

А отже, до безкарності Росії.