Продюсерка Суспільне.Тернопіль Зоряна Биндас: "Знаєш багато, а розповідати не можна. То все буде вже після перемоги"

Зоряна Биндас. Фото з особистого архіву

Продюсерка Тернопільської філії Суспільного та журналістка Зоряна Биндас робить репортажі з регіонів, де тривають бойові дії. Що в таких умовах найважче та як у роботі допомагають військові вишколи, розповіла представниці ІМІ в Тернопільській області.

– Яким запам’яталося 24 лютого в плані роботи? Адже колектив чималий. 

 – 23 лютого ми знімали проєкт "Квартирник на Суспільному". До нас приїхали київські колеги, ми працювали на малій сцені драмтеатру, запросили тернопільські гурти, притягнули туди техніку. Того дня прописали два інтерв’ю, а на наступний планували записувати сам концерт. 23 лютого мені не сиділося на місці, поспішала ввечері на зустріч з моїм другом-військовим, щоб поговорити про майбутнє, розуміючи, що ось-ось почнеться. Так воно і сталось. 24-го числа вранці я взяла тривожну валізку й пішла на роботу. Звісно, що концерт уже ніхто не знімав, ми лише думали про те, як нам згорнути цю всю техніку, як відправити додому людей, як організувати роботу філії. 

– Чи ви якось готувалися до вторгнення? Проходили тренінги, планували, що робитимете, коли все почнеться?

– Так, звісно, розглядали різні варіанти на випадок повномасштабного вторгнення. Але 24 лютого ніхто ще не розумів, як розгортатимуться події. Чи будуть інтенсивні ракетні обстріли міст на Заході України, чи зможуть сюди прорватися ворожі війська. Ми були готові приймати колег з інших філій, якби така потреба виникла. Та сталося так, що мені самій довелося на якийсь час переїхати. Наше центральне мовлення переїхало до Львова, так було безпечніше. І перший місяць повномасштабної війни я теж працювала над марафоном "Єдині новини #UAРазом" від Першого та міжрегіональним марафоном "Суспільне. Спротив" у Львові.

Планувати щось було неможливо, але наша робота не зупинялася, все працювало, колеги на всіх наших платформах Суспільного цілодобово інформували про важливі події. Перерви на сон були дуже короткими. 

Згодом ми облаштували резервну студію в підвалі, виходимо звідти під час повітряної тривоги.

– Ти вже рік відвідуєш військові вишколи. Що вони тобі дали?

– Військові вишколи – це моя особиста ініціатива, це ніяк не пов’язане з роботою в медіа. У квітні 2021 року попросилася на тренування до ДУК "Правий сектор", мені не відмовили. Зараз теж вишколююсь, як тільки є нагода. Хочу бути готовою працювати не тільки на інформаційному фронті, а й мати базові знання та навички, щоб захищати країну зі зброєю в руках. 

З отриманих на вишколах знань військовому журналісту може стати в пригоді парамедицина. Все інше – це специфічні речі, які стосуються військової справи.

– Що найважче в поїздках на схід? 

– Відсутність інтернету та нормального зв’язку. Коли ми бували на позиціях у військових, вимикали все, в багатьох місцях просто не було жодного зв’язку, дехто з військових використовує старлінки, то часом під'єднувалися теж. 

Якщо говорити про складнощі в роботі, то приїжджаєш до військових, бачиш цікавих людей, хочеш розповісти їхні історії, а не можна. Якщо маєш справу зі спецпідрозділами, то переважно цим людям не варто показувати обличчя. Знаєш багато, а розповідати не можна. То все буде вже після перемоги.

Також складно знімати. Якщо навіть хтось може бути публічним та погодився на інтерв’ю, ти не можеш зробити дознімання, не можеш записати його в дії, щоб не "спалити" місце. Лишається тільки садити людину кудись у кущі, щоб неможливо було ідентифікувати місце, і писати на дві камери. Матеріал щодо картинки вийде одноманітний, але інакше – ніяк. 

Умови роботи теж специфічні, вибухи, дими та обстріли, але на мене це ніяк не впливало. Звикаєш, що постійно щось бахкає, нормально спиш уночі, притому розрізняєш, де працюють наші, а коли працюють росіяни. На такі речі я спокійно реагую. Звісно, коли ми проїжджаємо, а через секунд 30 позаду нас щось прилітає або їдеш, бачиш, що от десь нещодавно був потужний обстріл будинків і дороги, щось горить, а потім чуєш, що то було 15 хвилин тому, то трохи задумуєшся про удачу. 

 – Судячи з нещодавнього допису, ти собі не зраджуєш і рятуєш тварин навіть на сході: нещодавно писала, як вдалося вивезти тварин з обстріляної бази для волонтерів та військових. То що там кіт і чотири собаки? 

– Тварини, яких евакуювали з обстріляного будинку, – це підопічні наших тернопільських волонтерів. Я зробила репортаж про це. Вони жили там на базі, люди заїжджали годувати, також ними опікувалися наші військові. Але коли базу так понищили, то і тварин залишили без дому, там було небезпечно. Тож тернопільський волонтер Олег Мороченець забрав їх усіх до себе на дачу. Коли цуценята підростуть, їм шукатимуть дім. 

Загалом про ставлення наших військових до тварин: на базах, на позиціях, всюди разом з воїнами врятовані ними собаки та коти. Когось відвозять на спокійнішу територію, хтось живе разом з ними, але ставлення дуже хороше. Пишаюся нашими свідомими воїнами. 

Один з підрозділів, коли ми питали, що їм потрібно, попросив засоби від глистів та бліх для тварин у селі. Не щось для себе, а для котів та собак. Вони воюють і ризикують життям, але думають про тварин.

– Як війна змінила роботу журналістів? Не в плані тематики, а в плані особистих викликів. Адже доводиться балансувати між бажанням розповісти чиюсь історію, але водночас не нашкодити людині. 

– Є такі складнощі, але щоб прямо балансувати… Не знаю. У мене є класні матеріали, які так і не оприлюднили. Коли працюєш у таких місцях з військовими, то розумієш, що можеш витратити купу часу і навіть нормально так ризикувати, а воно не вийде. Було, що знімала військових, вони спершу погоджувалися на інтерв’ю, а потім, коли вже все було готове, забороняли публікацію, бо вирішували, що так краще. Таке буває, що ж зробиш. 

 – Яких матеріалів бракує в нашому умовно безпечному регіоні?

 – Мені здається, журналісти, попри всі виклики й складнощі, працюють згуртовано та добре, бо розуміють, заради чого. Це більше, ніж просто робота, це вклад у перемогу. Даруйте за пафос. 

Звісно, завжди хочеться більше складних матеріалів про причини та наслідки, які б навчали людей думати та аналізувати, критично мислити. Це не тільки про журналістику та наш регіон, а про український інформаційний простір загалом. З іншого боку, ці складні матеріали мають бути дуже простими – доступними, написаними простими реченнями, пояснені зрозумілими словами. Щоб не тільки інтелектуали, які роблять контент, самі ж його споживали у своїй бульбашці ерудованих. То цікава тема, можна говорити довго. Якщо коротко, то найкраще, що ми можемо зараз робити, – це займатися самоосвітою, розвиватися, працювати на інформаційному фронті, зробити все, щоб після перемоги над росією наступні покоління жили в чистому середовищі без російського впливу.

Спілкувалася Ірина Небесна, регіональна представниця ГО "Інститут масової інформації" в Тернопільській області