Президент, війна та секс - набір для самоцензури
У статтях для журналістської спільноти самоцензуру ідентифікують як спадщину, що залишилась від СРСР. У діалогах із журналістами Киргизстану, Білорусі та України шукаємо відповіді на такі запитання: чи дійсно самоцензура виключно негативне явище? які теми є табу? в яких випадках самоцензура є синонімом відповідальності?Першим на питання про радянську спадщину відповідає білоруський колега Дмитро Галко (журналіст опозиційного онлайн-видання, заснованого Павлом Шереметом, - “Білоруський Партизан”).
“У державних ЗМІ Білорусі діють ті самі принципи, що і в радянські часи: можна критикувати "окремі недоліки" і "перегиби на місцях", але не можна - "лінію партії". Очевидно, бува таке, що не завжди точно знають, яка лінія партії в окремо взятої історії.
Ось недавній приклад. На сайті газети президентської адміністрації з'явилася стаття на захист столичного району Осмоловка, призначеного до зносу. Громадськість дуже цікавилася цією справою, обурювалася, підписувала петиції, тому зраділа цій статті: вони з нами! Її почали активно цитувати, передруковувати, як раптово статтю просто прибрали з сайту. Цілком можливо, що саме самоцензура спрацювала - ну як це, опинилися в одному ряду з "п'ятою колоною"!”
Проблемною тема війни є і для самих українців, суперечки - “як правильно треба писати про війну та активістів?” - точаться чи не кожного дня. Багато питань пов’язаних із дисципліною в армії: мародерства, алкоголізму тощо, на початку війни були навіть табуйованими. Коментує Зоя Красовська, (медіаекспертка ІМІ, журналістка, Київ-Львів)
“Це вважалося недоречним, адже імідж армії має бути непохитним. Але зараз все менше таких замовчувань. Є певні стандарти. На війні журналіст може мати більший доступ до інформації з обмеженим доступом чи навіть отримати інформацію, що становить військову таємницю. Професіоналізм воєнкорів полягає, зокрема, в умінні відрізнити інформацію, яка не підлягає розголошенню від тої, розголошення якої становить суспільний інтерес, але не сподобається окремим посадовим особам. Тут можливо, що самоцензура матиме інші мотиви: нерозголошення “незручної” інформації буде гарантією продовження співпраці медійників з військовими, забезпечить потрапляння на позиції та можливість отримувати інформацію з фронту. Але тут кожна чи кожен вибирає, для кого працює”, - зазначає в інтерв’ю Зоя Красовська.
Про це каже і білорус Дмитро Галко, який працював військовим кореспондентом у Донецькій та Луганській областях. Як він сам каже, там самоцензуру “вмикав” автоматично.
“Скажімо, я не вважав своїм завданням розбиратися у фактах корупції чи іншої кримінальної діяльності в української армії і не згадував в статтях того, що мені ставало відомо в цьому відношенні на рівні уривчастих звісток. Повідомляв про це місцевим журналістам. Не акцентувався на фактах некрасивої поведінки окремих військових. Або, наприклад, якщо мені здавався “сумнівним” будь-який підрозділ, то навіть якщо вони ставали ньюсмейкерами, я про них не писав,” - розповідає Галко.
Для білоруського журналіста різниця між двома країнами в плані свободи слова - очевидна. Для журналістів Мінська або Гомеля табу і “прапорців”, за які не можна заходити, набагато більше аніж для колег з Києва або Маріуполя.
Але журналісти самі заганяють себе в рамки. На думку редакторки та журналістки міжрегіонального онлайн-видання сайту 0629 Анни Мурликіної (м. Маріуполь), у Донецькому регіоні найбільш підпадають під внутрішнє цензурування теми волонтерства, армії та переселенців:
“Іноді дуже багато негативних фактів доводиться дізнаватися щодо переселенців. І тоді кажеш собі: цим людям і так важко, адаптуватися в соціум складно, зняти квартиру складно, знайти роботу складно. Чи варто нагнітати навколо якихось поодиноких негативних випадків? Чи варто перекреслювати зусилля тисяч людей через одну паршиву вівцю? І не пишеш. Ось мені здається, це і є приклад відповідальної самоцензури. Відповідальною перед суспільством, в якому ми живемо. А в іншому - у кожного свої “скелети”, - говорить Анна.
Секс та стать під табу
Такими “скелетами в шафі” журналістської спільноти ще однієї колишньої радянської країни - Киргизстану, окрім всього, Жибек Бегалієва (репортерка ТБ “Настоящее время” та киргизського бюро RFE/RL) називає теми міжстатевих відношень, сексуального здоров'я та навіть контрацепції:
“У [нашому] суспільстві, в силу консерватизму, ці питання вважають занадто відвертими. Писати про це є чимось ганебним, поганим”.
В Україні до таких тем тривалий час відносилися різні гендерні питання: дискримінація за ознаками статі та сексуальності. Але зараз ситуація змінюється на краще. Каже Зоя Красовська, медіаекспертка та журналістка:
“Думаю, що це пов’язано значною мірою саме із самоцензурою, бо велика частина журналістів вважали за можливе закривати на це очі, вважати що в цих питаннях не існує проблеми і “так нормально”. Але зараз я бачу, що це все активніше проговорюється в медіа”.
Скелет Президента
Табуйовані питання у багатьох країнах схожі, цей список з легкістю можна поповнити білоруськими темами, що запропоновані Дмитром Галко, позаштатним журналістом опозиційного онлайн-видання “Білоруський Партизан”.
“В цілому всі знають, що краще не чіпати президентську сім'ю, наприклад. Небезпечна військова аналітика (ледве не єдиного в Білорусі військового аналітика заарештували були за підозрою в держзраді та шпигунстві), взагалі теми, пов'язані з силовиками. Навряд чи хтось взявся б копати корупційний слід, який веде на самий верх”, - перелічує табуйовані теми білоруської журналістики Дмитро Галко.
“Випадків, коли перед тим, як ти робиш матеріал замислюєшся - чи варто це писати, напевно багато у кожного журналіста”, - визнає Жибек Бегалієва, журналістка “Настоящего времени” з Киргизстану. У неї особисто таких ситуацій тепер стало значно більше.
“Пов'язано це з тим, що півроку тому президент Киргизстану подав до суду на публікації бюро Радіо Свобода в Киргизстані. Позитивна сторона такої ситуації - ти намагаєшся бути точнішою в фактах і формулюваннях. Що стосується проблеми самоцензури в нашому бюро, то я вважаю, що після випадку з подачею судового позову багато моїх колег тепер значно обережніше ставляться до публікацій, пов'язаних з політикою”.
Тема президенства та президентів непроста, вона частково табуйована, у різних країнах у різній мірі. Такі теми журналісти та їх редактори намагаються обходити.
“Моїм здивуванням було, наприклад, що про третю річницю Порошенка на посаді президента майже всі топові телеканали у новинах промовчали. Я би подумала, що такі підходи просто виходять з медійної моди, якби перед тим три дні в бравурно-піднесеному стилі телеканали не звітували про річницю Володимира Гройсмана на посаді прем’єр-міністра. Причини можуть бути різні. Але мені досі не вкладається, як можна було “забути” про річницю обрання президента і не оцінити результати його роботи на посаді”, - каже українська експертка з медіа Зоя Красовська.
Самоцензура та журналіст
Багатьом редакторам доводиться постійно стикатися із самоцензурою всередині редакції. Журналіст, який займається своєю професією, а не піаром - влади, чиновників, власника ЗМІ, постійно знаходиться під ударом і тиском з боку тих, кого він критикує, кого зачепив.
“Ви негідники, ви все брешете, та як ви смієте, ми на вас в суд подамо! …” Такі речі доводиться вислуховувати всій нашій команді досить часто. Психологічно це дуже непросто. І в якийсь момент людина просто вигорає і каже собі: та ну його все куди подалі, не буду я про це згадувати, писати, питати, спокійніше буду спати ... Але тут на допомогу приходить редактор і каже: є факти - пиши, а удар прийму на себе. Це допомагає. Допомагає журналісту зібратися, мобілізуватися і робити свою роботу, як має бути. Явище самоцензури для мене ні погане, ні хороше. Воно для мене ознака розуму і відповідальності. Мені здається, дуже добре, коли журналіст не просто бездумно пише, а й усвідомлює ступінь відповідальності за сказане слово, і за наслідки, які це слово може спричинити. Самоцензура - якщо це тільки дійсно внутрішня потреба, а не нав'язана - для мене вона ознака дорослості в професії. Але дуже важливо відрізняти самоцензуру від банальної боягузтва”, - підсумовує Анна Мурликіна.
У іноземних журналістів, нехай навіть із сусідньої Білорусі, свої принципи щодо самоцензурування саме українських тем.
“Не знаю, добре це чи погано, але я вважав, що не маю права підігравати агресору в його інформаційній війні, який і без того українців мазав чорною фарбою. При цьому я буквально змушував себе намагатися максимально нейтрально ставитися до тих, хто воював на тій стороні. Мені не завжди це вдавалося, але, на щастя, до галасливої пропаганди я не скотився. У цьому сенсі самоцензура може мати позитивний ефект - як регулятор твоєї емоційної залученості”, - каже Дмитро Галко.
“Мені не знайоме щось, пов’язане із цензурою, що би мало позитивний відтінок. Є приклади, коли журналісти вирішують не оприлюднювати певну інформацію, навіть якщо вона видається важливою чи сенсаційною. Але це пов’язано радше з відповідальністю, ніж самоцензурою: необхідність ретельніше перевірити інформацію від сумнівного джерела, необхідність додаткової верифікації даних, наявність у цій інформації ознак порушення етики, права на приватність тощо”, - підсумовує Зоя Красовська.
Юлія Гаркуша, регіональна представниця ІМІ у Маріуполі, для сайту “Громадське.Приазов'я”.
Матеріал підготовлено в рамках проекту “Мережа медіа-спостерігачів”, який виконує ІМІ за підтримки Посольства США.
Help us be even more cool!
