Олексій Уманський: Мені хотілося мати своє спорядження з написом "преса"

Олексій Уманський. Фото: 0312.ua

Розповідаємо, як радіоведучий та діджей з Ужгорода їздить до місць, де тривають бойові дії, та записує радіорепортажі про життя військових.

Олексій Уманський – засновник першої інтернет-радіостанції на Закарпатті, – радіо "Єден", радіоведучий, діджей та колекціонер вінілових платівок. В умовах російсько-української війни Олексій почав їздити до прифронтових зон та міст, де тривають бойові дії. Там він спілкується з військовими в межах рубрики "Я лем зазвідати" та описує детальні враження від побаченого в прямому ефірі. Свої перші поїздки він називає журналістськими пригодами й каже, що вірить у жанр воєнного радіорепортажу, тому що він допомагає слухачам та слухачкам розвивати уяву, створюючи картинку в голові. З Олексієм ми поспілкувалися про деталі його подорожей, ідею рубрики воєнного журналіста-початківця, комунікацію з військовими й про те, чому у своїх ефірах він щиро розповідає не лише про перемоги, а й про поразки української армії.

– Олексію, ти радіоведучий з Ужгорода, організовував тут вінілові вечірки, кінопокази. Як так сталося, що ти вирішив їхати до місць поблизу фронту й записувати репортажі?

– Хотілося бути якоюсь мірою причетним до спротиву. Навколо кружляли різні "броніки", шоломи. Мені хотілося мати своє спорядження з написом "преса". На самому початку війни я, як і багато інших, пішов у військкомат, проте на війну тоді не потрапив. Йшов час, події відбувалися. Мені здавалося, що всі люди роблять щось важливе: хтось воює, хтось активно волонтерить, а я не при справах. Таке відчуття є в мене й зараз. Я не можу показувати кіно чи влаштовувати вечірки, як до війни. Вести ефіри теж непросто: про що розповідати? Тому хотілося поїхати туди й побути трохи справжнім журналістом. Там небезпечно. Я ніколи не їздив у такі місця, не знав, як треба поводитися. Я отримав акредитацію від Обласної військової адміністрації, мені подарували бронежилет і шолом, виготовили напис "преса". Назад дороги вже не було.

– Перша твоя воєнна поїдка була до Харкова. Чому саме туди?

– Це місто вабило мене. Його постійно обстрілювали, але воно продовжувало жити. Я стежив за постами музиканта Олега Каданова. Саме його я запрошував виступити в Ужгороді на перший концерт від радіо "Єден". Можливо, тому ця людина для мене близька та знакова. Олег допомагав військовим ще до 24 лютого, а після перетворився чи не на бога волонтерства. Я хотів поговорити з ним.

Мені здавалося, що Харків – це дуже далеко. Це ж кордон з росією, і як туди взагалі щось доправити, як туди доїхати? Це важко. Але було цікаво, як там. Тому я вирішив, що моя мета – відвідати Харків і записати інтерв’ю з Олегом. Я сказав про це своїй дружині, брату. Він почав мене відмовляти. Це був початок квітня, якраз звільнили від окупантів Київщину. Брат просив мене вийти в Києві, думав, що там безпечніше. Казав, щоб я познімав там щось, мовляв, для чого мені той Харків.

Але я купив квиток саме до Харкова й був налаштований їхати. Я взяв із собою спорядження, диктофон, камеру й вирушив у путь.

Я доїхав до Харкова, Олег мене зустрів. Я побродив містом, познімав, що хотів. Побачив Харків. Він був абсолютно порожнім. Кілька тижнів тому, коли я там був, місто виглядало вже інакше: багато людей, машин. Тоді ж було відчуття апокаліпсису. У Харкові я хотів пожити кілька днів, щоб відчути цю атмосферу, з’їздити на Салтівку, яку активно бомбили. Але сталося так, що я поїхав у щойно звільнену Бучу. Побачив, що мій знайомий везе до Бучі автомобіль швидкої допомоги. Він сказав, що якщо я хочу, він може мене зустріти й підвезти туди. Я подумав, що раз уже така журналістська пригода, то було б класно, щоб і я в Харкові побував, і ще і до Бучі потрапив. То був час, коли ти, не маючи власного авто, нікуди не міг дістатися.

Я доїхав до Бучі, записав там кілька інтерв’ю. Повернувся з першої воєнної подорожі, зробив матеріали. Так стартувала моя рубрика "Я лем зазвідати" ("Я лише запитати". – Прим. авт.).

– Розкажи, будь ласка, більше про саму рубрику.

– Це рубрика воєнного журналіста-початківця. Мовляв, ти приїжджаєш у місця, ближчі до лінії фронту на короткий час, лише щоб запитати щось і поїхати додому. Напевно, військовим така концепція не подобається, вони сприймають тебе як туриста. Коли я бачив, як досвідченіші в цьому плані колеги їхали в небезпечні міста, де гинули журналісти, я міг лише захоплюватися ними, самому ж мені було страшно. Тому з першого разу поїхати до найгарячішої точки я не міг. Наприклад, коли я їхав до Харкова, у потягу до Києва окрім мене ще їхали якісь люди, а після – майже ніхто. У сусідньому купе я зустрів кількох людей з команди проєкту "Ukraїner", мені стало легше.

– Ще до війни ти не один раз казав у своїх ефірах, що твій батько був військовим журналістом. Чи релевантним зараз, в умовах російсько-української війни, є його професійний досвід?

– Приклад батька мене завжди надихав. Поки я йду його стежками: маю творчу роботу. Батько був журналістом, який писав тексти. Я читав його матеріали в журналі "Советское обозрение". Це був потужний кольоровий військовий журнал. Я достеменно не знаю, як батько став морським військовим журналістом. Він навчався в училищі у Львові, а потім його відправили в Тихоокеанське. Там він був "сам собі газета", керував маленькою редакцією, сам писав, редагував. Відтоді він працював у цій сфері: постійно був на кораблях, на підводних човнах, інколи його могло не бути вдома впродовж семи місяців. Я завжди думав, що це якийсь момент гонзо-журналістики, коли ти переживаєш ті самі моменти, які проживають військові на підводному човні, разом з ними. Про це я мало його розпитував. Це було давно. Але, думаю, якби він був ще живий, він би їздив на війну зараз і робив матеріали на війні, адже все життя він писав про військових.

– Чи дали тобі ці поїздки те відчуття дотичності до спротиву, якого ти якоюсь мірою прагнув?

– Я не був в окопі, але в мене є бажання добратись і туди. Хоча б як журналіст. Ці поїздки дали мені невеличке розуміння того, як там і що відбувається. Коли ти сидиш удома і читаєш новини, це зовсім інше, ніж коли ти перебуваєш навіть на прифронтовій території. Я вже не кажу про першу лінію. Наприклад, у Миколаєві я ночував з військовими й чув вибухи за вікном.

Перша поїздка була суто журналістською, а потім я погодився їздити ближче до фронту, щоб переправити військовим автомобілі.

Спершу я так поїхав до Львова, Чернівців. Потім я вирушив як пасажир до Одеси та Миколаєва, там зробив репортажі. Пізніше вже побував на Донеччині, знову в Харкові. У цих поїздках мені дуже хочеться знімати наших людей: з Ужгорода, Закарпаття. Тих, з якими я знайомий. Це чудово входить у концепцію "Я лем зазвідати".

– Часто медійники кажуть про те, що на фронті стикаються з агресією від військових, певною упередженістю, мають проблеми з доступом до локацій. У тебе, як на мене, інша ситуація. Складається враження, що ти вільно спілкуєшся з військовими, одного разу навіть ночував з ними. Як так стається?

– Так буває не завжди. Потрібно мати якийсь зв’язок. Наприклад, мені дозволили заночувати поряд з військовими, бо я віз їм автомобіль. Мій знайомий, який служить, сказав, що я його брат. Вони ще не вирушали на нуль, були на навчаннях, тому керівництво лояльно до цього поставилося. Все залежить від командира. Одного разу ми возили машину до Слов’янська і Бахмута, хотіли побачити військових, але нас не пропустили в село, де вони базуються. А вже наступного разу нам вдалося туди потрапити. Тобто дуже важливо, щоб був оцей зв’язок. У мене часто його немає. Але якщо він з’являється, я за нього одразу чіпляюся.

Я навіть писав кільком людям. Наприклад, знайомому волонтеру Рудольфу Балажинцю. Він опублікував пост про капелана, який зараз на передку. Я хотів узяти контакти, скоординуватися з ним, щоб поїхати туди й записати з ним інтерв’ю. Але мені навіть не відписали. Також я стежу за дописами Нікіти Козачинського з "Модуля", який воює в складі підрозділ нічного клубу "Модуль". Він щодня описує війну, їхні друзі до них приїжджали. Я питав, чи можна, щоб я приїхав, він не відписав. Коли як пощастить.

Щоб потрапити на нуль, я писав Ярославу Галасу, прессекретарю закарпатської 128 бригади. Він писав якось, що до них журналісти з Нью-Йорка приїжджали. Я запитав, чи можна мені приїхати, розповісти про наших земляків, адже це героїчні люди. Він сказав, що не знає, що треба командира питати. Я попросив мати мене на увазі, бо я єдиний журналіст із Закарпаття, який зараз їздить у ті краї. Поки відповіді немає.

– Як люди реагують на те, що ти радіожурналіст? Мені здається, що зараз радіорепортаж як жанр уже не надто популярний. Медійники прагнуть показати саме картинку, а ти ж більше демонструєш людський голос.

– У мені ще лишається віра в радіо. Я вірю, що воно має свою силу. Навіть коли я пишу радіорепортаж, я відчуваю певну гордість. Як на мене, це дуже цікавий жанр. Слухаючи його, у людини працює уява. Але те, як я записую, – інша історія. Інколи я пишу історії без дозволу. Точніше, не завжди повідомляю людину про те, що роблю запис. Бо коли ти витягуєш свою зброю, – камеру або диктофон, люди по-різному реагують.

Наприклад, коли я потрапив уперше в харківське метро, здивувався: вагони були закриті, на полицях біля скла стояли пакетики з чаєм, майонез. Це було так дивно. Я фотографував дитячі малюнки, які там розклеєні, чай. Вийшла жінка, почала запитувати, хто дозволив мені це фотографувати. Мені було неприємно. Коли я сидів удома, ще до першого виїзду, в мене було дещо хибне розуміння, що зараз Україна об’єдналася як ніколи, що всі ми єдині, що думаємо однаково. Насправді ні. Кожен живе своїм життям. У якийсь момент ми об’єднані. Але що ближче ти до війни, можеш побачити різне, десь можуть і нахамити. Я знаю випадок, як моїх друзів, які знімали евакуацію в Ірпені, витягли з авто, побили, а вже потім спитали, хто вони такі. Люди ніби роблять важливу роботу, але до них є таке ставлення.

– Ти розповідаєш у своїх ефірах про речі, про які навряд прочитаєш в інших локальних медіа. Наприклад, про кількість поранених закарпатців; про тих, які отримали контузію. Ти вважаєш, що зараз нам потрібно розповідати людям про поразки української армії?

– Я давно вирішив, що для мене в житті важливо не брехати. Коли війна починалася, ми всі розуміли, що не треба зараз говорити про поразки, щоб підтримувати бойовий дух, не треба сваритися. Але загалом, коли ти розумієш, що там відбувається, що там твої друзі гинуть, отримують поранення, ти не можеш мовчати. "Переможна риторика" – це круто. Ми перемагаємо, ми боремося, і це якоюсь мірою правда. Але моїх друзів контузить, їх кидають на першу лінію без досвіду, їм не кажуть, куди їх везуть. Як мені про це не говорити? Мені мовчати? Стати частинкою якоїсь машини, яка говоритиме лише про те, що все добре? Ні, я говорю про те, що бачу. Я знаю, що мені можуть подзвонити й покликати в якийсь кабінет, але я не можу не говорити. В мене завжди були проблеми з тим, що я казав усе, що думаю. Правда важливіша.

Я знаю історії людей, які повернулися з війни, і їхнє життя вже ніколи не буде таким, як було. І про них не скажуть нічого, бо їхній приклад не дуже мотивує йти воювати. Ці історії жахливі. Вони проливають світло на те, якою є війна. Ми розуміємо, що в нас менше зброї, нам інколи треба кров’ю і плоттю стояти. Є люди, які готові до цього, а є ті, що ні. Коли ми йшли записуватись у військкомат, ми не знали, якою буде війна. Ми думали, що бігатимемо з автоматами. Ні, автомат там не треба, бо там прилітають снаряди. Але якщо там нікого не буде, Україна стане меншою.

Треба цінувати людей, казати їм правду.

– Чи є на Закарпатті війна? Багато людей, які приїхали в область із міст та сіл, де зараз тривають активні бойові дії, інколи звинувачують закарпатців у тому, що вони тут не відчувають війни й не знають, що це.

– Вона є всюди, де є українці. Вона в серці кожного і кожної з нас. Навіть у тих, хто живе за кордоном. Ми нікуди від неї не втечемо. Просто є люди, які про неї забувають якоюсь мірою, вони вже повертаються до звичайного життя. Це нагадує заморожений конфлікт 2015 року, коли ти знаєш, що десь гинуть люди, але ти тут і живеш далі. Якщо раніше я міг якось зійти в бік мирного життя, то зараз мені соромно. Бо там, на фронті, мої друзі, вони можуть загинути чи потрапити в полон.

Але люди, які евакуювалися сюди, можуть ображатися, що в їхньому місті бомбить, зруйнувало їхній будинок, а тут – ні. Кожен за себе життя живе. А може, це заздрість. Але якщо росіян не зупинити там, вони можуть і сюди прийти. Ми не знаємо вже, чого можна чекати.

– Не так давно весь світ облетіла історія про українського професора, який читає лекції студентам з передової. Щодо світу – не перебільшення. Про це писало чимало міжнародних медіа. Тим професором виявився ужгородець Федір Шандор. Знаю, що в тебе була можливість записати з ним інтерв’ю, ти був поряд, проте не зробив цього й обрав для себе, скажімо, менш відомих героїв. Чому? 

– Прозвучить пафосно, але я завжди проти мейнстріму. Багато людей писали про нього, міжнародні медіа. Я знаю його давно. Я радий, що він став своєрідним образом українського військового. Але що я нового в нього б спитав? Натомість я хотів записати інтерв’ю з Владиславом Товтином, ужгородським істориком та екскурсоводом. Після того як воно вийшло, я читав дуже багато коментарів. Вони такі душевні, теплі. Люди писали, мовляв, як класно його почути. Я знав, що так буде.

– Чи такою є війна, як ти собі уявляв до того, як побувати там?

– На початках мене дуже пригнічував цей потік інформації. Я взагалі не розумів, що відбувається. Приліт туди, а ще туди. Я думав, що все, кінець світу настав. Ніби журналісти кажуть, що ми перемагаємо, але це не відчувається. І тільки коли я поїхав і поспілкувався з тими людьми, побачив тих, хто був на війні чи готовий іти, вже почала вимальовуватися якась картинка. Тобто я зрозумів, що війна може бути різною. Якщо чесно, я б не хотів, щоб у когось склалося враження, що я побачив війну. Бо я мало поранених бачив, не бачив скалічених. Я чув вибухи. Може, в цьому я наблизився до війни. Був у Харкові, поряд артилерія стріляла. Загалом, могло і мені десь прилетіти, але це так умовно. Ти звикаєш до звуків вибуху й небезпеки. Я собі уявляв, що війна – це коли всі з автоматами бігають, ховаються за кутом, стрілянина. Але це не так.

– Тобі було страшно під час першої подорожі. А зараз?

– Так. Уперше, коли я приїхав до Харкова, мені було дуже страшно. Місто пусте, чутно вибухи. Мені стало легше лише після того, як мене зустрів Олег Каданов. Ми поїхали на квартиру, я прийняв душ і зрозумів, що я можу піти й гуляти містом. Я думав, що містом не пересувається. Бо ти читаєш новини й бачиш: у Харкові приліт, вибух, вбило, скалічило. У Миколаєві, коли я чув вибухи, біг у сховище. Ці звуки не можуть не лякати, та й мені хочеться жити якщо чесно. Я розумію, що в ідеалі, напевно, треба було б думати так: я маю йти на війну, я маю померти, тому що інакше життя мого сина буде таким самим, як моє. І якщо не вирішити цю проблему зараз, мій син вирішуватиме її через 10–20 років. Я мушу пожертвувати собою. А з іншого боку, я хочу жити.

– Будеш їздити далі? Чи робитимеш ще свої воєнні репортажі?

– Буду. Мені здається, що зараз так активно роздають повістки, що, може, доведеться й форму вдягнути. Я не зможу сидіти вдома і нічого не робити.

Коли я в тих краях, мені легше на душі. Коли я вдома, я читаю новини й думаю про те, що від мене немає користі. Я не можу повністю адаптуватися до цього соціального життя.

Хтось каже запитує мене, коли буде вечірка. Але яка вечірка? Я не можу. Одного разу я організував соціальний ланч для людей, які вимушено переїхали до Ужгорода. Ніби було цікаво, прийшли люди, вони спілкувалися. Але я не відчув, що треба продовжувати організовувати такі події. Я не вірю у всі ці тези про те, що всі ми зараз на своїх фронтах. Хоча це лише моя думка.

Мені б хотілося, щоб усі дуже переживали за тих, хто перебуває на передовій. Щоб кожен день ми про це обов’язково думали. Хочеться, щоб зараз не було ніяких вечірок.

Це ж було вже. Ми вже забували про війну. Зараз воно знов до цього йде, це лякає, тому що росія не дасть нам життя.

– Зараз у наших медіа, і не тільки, дуже багато так званої чорнухи. Ми бачимо фото та відео трупів, звірств. Є думка, що цієї чорнухи має ставати менше, адже це негативно впливає на психіку людей, які живуть у тилу. Ти як вважаєш, нам потрібно показувати в медіа всі звірства росіян?

– Це ж наша реальність. Ми точно мусимо на це дивитися. І світ мусить це бачити. Світ має зрозуміти, що зараз настав час змінюватися, не бути такими, як раніше. Не можна, щоб трупи валялися на вулицях.

Є така теза, що ненависть породжує ненависть. У нас є популярні телеграм-канали, де публікують світлини вбитих росіян. Інколи я бачив відео, як на тіла цих людей справляли нужду. Мені здається, що це ненормально. Навіть з мертвого росіянина не треба знущатися. Бо ми стаємо тими, над ким ми сміємося. Стаємо тими самими орками. В ідеалі українець мав би залишатися людиною світлою. Хоча це дуже важко робити, особливо після того, коли ти розумієш, що вони ґвалтували дітей, наприклад. Ти готовий перейти всі межі, радіти трупам. Але ненависть не дасть нічого, окрім ненависті. Хоча це теж не вихід із ситуації. Я не хочу бути добряком, який розповідає про мир і сонечко. Ми мусимо прийняти цю жерсть, яка є. Мусимо. Це не може бути нормальним – радіти такому. Тобто те, що вороги вмирають вороги, – добре. Це свідчить про те, що насправді наша армія працює. Тому саме медіа, як на мене, мають висвітлювати те, що відбувається. Показувати реальність.

Ольга Білоусенко, Ярослав Гулан для ІМІ