Максим Едель: Перші тижні почувався ніби всередині комп’ютерної гри

Максим Едель. Фото з фб-сторінки Maxim Edel

Українські телеглядачі неодноразово могли бачити Максима Еделя на своїх телеекранах, коли він вмикався в ефір національного телемарафону. Вмикався прямо з лінії фронту – з міста Охтирка на Сумщині, де постійно шли бої та бомбардування. Про свої враження від перших тижнів війни та роботу фронтового кореспондента Максим розповів регіональному представнику ІМІ в Сумській області.

– Чим ти займався до початку активної фази війни?

– Я працював журналістом. Останнім часом – на телеканалі "Рада". В Сумах був кореспондентський пункт каналу, ми висвітлювали події, які відбувалися тут, на Сумщині.

– У тебе був досвід військової служби?

– Ні, я взагалі цивільна людина, ніколи не служив в армії, ніколи не проходив військової служби.

– Розкажи про свої враження від першого дня, 24 лютого.

– У мене взагалі вийшло цікаво: 24 лютого ми планували їхати знімати прикордонний пункт пропуску Бачівськ. На дев'яту ранку ми мали їхати туди й висвітлювати ситуацію на кордоні, чи є якісь загрози, чи немає. Я прокинувся дуже рано від дзвінка, мені телефонував пресофіцер прикордонників. Я ще подумав: "Що, не можна було есемеску написати? Усі ж сплять!" Він каже: "Ну, Максиме, ми, мабуть, нікуди сьогодні не поїдемо". Ну, добре, думаю, не поїдемо, то не поїдемо. Лежу, думаю – а чому, власне, він мені дзвонив? Зайшов в інтернет і все одразу зрозумів, що почалася повномасштабна війна і щось треба робити. 

У мене дружина родом з Охтирки, вона вагітна, і ще в нас мала дитина. Тож я подумав, що відвезу їх до Охтирки, бо скільки там того містечка, напевно ж, там нічого серйозного не буде. Поки зібралися, вже почали виїжджати із Сум, це була десь сьома-восьма година ранку, вже були величезні черги на заправках. По трасі неймовірний рух, всі кудись несуться, летять... Я планував відвезти родину до Охтирки, а сам повернутися до Сум. Але вже за кілька годин після нашого приїзду пішли російські колони, танки, БТРи, і все, я зрозумів, що назад я вже не зможу виїхати. Того ж дня, як ми приїхали, десь об 11-й окупанти заїхали в Охтирку, там почалися бої, а вже о першій годині я бачив перші трупи росіян, які там валялися, їх ніхто не забирав. Потім наші бійці, 93 бригада і охтирська тероборона, вибивали росіян з міста. Власне, до самого міста вони так і не зайшли: намагалися, поставили імпровізовані блокпости на виїздах, але їх одразу вибивали наші. І росіяни вже навіть у перший день кидали своїх двохсотих і відступали. 

– Які найстрашніші моменти були?

– Власне, я по своїй роботі журналіста вже бачив смерть, ДТП тощо, я бачив і тіла загиблих. Для мене перші дні й навіть тижні все було ніби як комп’ютерна гра. Літають літаки, бомблять, наступають росіяни… Реально, як комп’ютерна гра, і ти в ній перебуваєш. Не було ще усвідомлення того, що це по-справжньому, що це відбувається тут і зараз, що гинуть люди. В Охтирці немає сигналу повітряної тривоги, там сирена взагалі відсутня. І про те, що летить літак, ми дізнавалися, коли його чули. Вони тоді ще низько літали, їх ніхто не збивав, бо не було чим, і вони, не боячись, спокійно собі залітали, скидали бомби, скидали ракети. Робили це спочатку вдень, потім почали це робити вночі, і це було так часто, що, наприклад, я особисто двічі бачив, як пролітає літак. І от він летить, тут бігає дітвора: "О, літачок, літачок!", а потім він кидає бомбу… 

Фото з фб-сторінки Maxim Edel

Багато було такого, що запам’яталося, але найстрашніше було те, як вони перший день почали бомбити Охтирку вночі: ніхто ж не очікував, всі спали. Ми жили в приватному секторі, в будинку. Я лежу, засинаю, поряд вагітна дружина, дитина, я провалююсь у сон і раптом чую, що він летить. Я підстрибую, хапаю дитину, у нас не було укриття, тож ми біжимо просто в коридор, літак пролітає над нашим будинком, і десь метрів за 300–400 від нас скидає бомби. Стіни тремтять, штукатурка сиплеться... Це такий момент, який мені дуже запам’ятався.

– Ти з перших днів почав виходити в ефір з прямими ввімкненнями. Як тобі працювалося в професійному плані, чи виникали якісь проблеми?

– Ну, я подумав, що якщо я вже тут, то треба ж щось робити. Війна – звісно, що є що знімати, є що показувати. Іноді "падав" зв'язок, не було інтернету, часто бували моменти, коли не було електрики, тому що вони бомбили і ТЕЦ, і лінії електропередач. Але здебільшого все працювало. Я виходив в ефір, розповідав, що ось тут ідуть бої в Охтирці, ось прямо зараз. Коли 26 лютого скинули бомбу на військову частину, я поїхав у госпіталь знімати поранених, їх було дуже багато. До сотні людей туди привезли, на них просто стояли цифри – 33, 34… Їх все підвозили й підвозили. Дуже багато було цивільних, і двохсотих, і поранених. На першому поверсі Охтирської ЦРЛ було організовано операційні, і було таке, що привозять, людина жива, а через кілька хвилин її вже вивозять, тому що померла. Але лікарям величезна подяка, вони реально працювали 24/7.

Потім у нас налагодилася комунікація з міською владою, з обласною військовою адміністрацією. Альона Бояринова (радниця голови обласної адміністрації) – великий молодець, вона скомунікувала всіх журналістів, щоб усім було легше працювати. Тож насправді в плані доступу до інформації працювалося дуже легко. Куди б я не приїжджав – скрізь було "зелене світло", я все знімав – і пошкодження, і мертвих росіян, усе що максимально можна було знімати.

Фото з фб-сторінки Maxim Edel

– Чи були в тебе якісь засоби захисту, бронежилет, шолом?

– Спочатку не було нічого, я ж їхав, нічого такого не плануючи. Броніка не було, шолома не було, розпізнавальних знаків "Преса" також не було. І не було можливості їх десь узяти, адже Суми були блоковані, Охтирка була блокована, там ішли бої, тож не було можливості їх надіслати.

– Ти розумів, що ризикуєш життям? У тебе дитина, вагітна дружина. Було таке розуміння, що ти можеш загинути?

– Якщо чесно, я "варився" в цьому процесі, робив свою роботу і якось не задумувався про те, що це реально небезпечно. Особливо перші тижні, коли були відчуття, ніби ти всередині комп’ютерної гри. Потім, після того випадку, як над нашим будинком пролетів літак, я став дуже боятися за свою родину. Прийшло розуміння того, що в мене дитина, дружина, і це все дуже небезпечно, – і тоді почав боятися, звичайно. За себе завжди менше боїшся, ніж за своїх близьких і рідних.

Фото з фб-сторінки Anna Edel

– Чим ти зараз займаєшся?

– Коли Охтирку деблокували, з’явився "зелений коридор" на Полтаву, я вивіз родину до Полтавської області, а сам повернувся до Сум і вступив до 117 бригади тероборони, де перебуваю і зараз. Тоді в бригаді не було штатного пресофіцера, тож я почав виконувати обов’язки комунікації з журналістами тощо.

– Як ти оцінюєш, чи можуть на Сумщині повторитися події, які були в лютому-березні?

– Зараз я розумію, що на перших етапах ми не були повністю готові до вторгнення. Хоча, дійсно, тоді багато було охочих стати на захист, усі приходили, отримували зброю, захищали рідне місто. Тероборона виконала колосальний шматок роботи, і вже на весь світ усі знають про те, що сумська тероборона робила неймовірні речі. А от зараз ми вже реально готові. Якщо вони спробують сюди поткнутися, то в них, ну не те щоб зовсім немає шансів, так не можна говорити… Адже росіяни завжди виїжджали завдяки кількості, вони готові прислати сюди скільки завгодно "гарматного м’яса", якщо буде поставлене таке завдання. Але їм буде дуже тяжко. Я не думаю, що вони зможуть взяти місто Суми, бо їм для цього треба буде кинути сюди дуже багато людських сил і техніки, а це дало б змогу нам наступати на інших ділянках фронту. Тому вони, я думаю, не посміють це зробити. Вони знають, чим вони ризикують, що місто Суми їм не по зубах.

Спілкувався Олексій Захарченко, регіональний представник Інституту масової інформації в Сумській області