Історії зниклих голосів: як війна змінила медіаландшафт Луганської області

Скорочення фінансування, звісно, вплинуло на існування та роботу релокованих медіа Луганщини, втім деякі з них припинили існування ще до того, як USAІD згорнуло свої програми щодо підтримки медіа в Україні. Однак залишили свій слід не тільки в історії журналістики Луганщини, а й в історії російсько-української війни.

Informator.media: літопис революції й окупації

Яскравий приклад – видання informator.media. Спочатку воно називалось informator.lg.ua. Фактично це літопис початку російсько-української війни, яку у 2014 році офіційна влада країни з незрозумілих причин почала називати антитерористичною операцією.

Разом з тим про необхідність створення такого медіа громадський сектор Луганського Євромайдану замислився ще взимку 2014-го. Про це представниці Інституту масової інформації в Луганській області розповів активіст Луганського Євромайдану, співзасновник благодійного фонду “Схід-SOS”, а нині військовий Костянтин Реуцький. 

За його словами, якщо в січні 2014-го активісти тільки мали думки щодо створення такого медіа, то в березні, на початку “русской весны”, вже усвідомили нагальну потребу в цьому. Місцеві видання на той момент були розгублені й не розуміли, як подавати новини про те, що відбувається в області загалом і в обласному центрі зокрема.

“Колапсували, були паралізовані після того, як почалися полювання на журналістів, – коли за зйомку на телефон на вулиці деякі з наших колег потрапляли на підвали чи вивозилися до лісосмуг для “роз'яснювальної” роботи. Тоді виник такий собі вакуум, коли подій відбувалося багато, а висвітлювати їх особливо не було кому”, – згадує Костянтин Реуцький.

Він каже, що за час, коли в Луганську формувався Євромайдан, зібралася спільнота активних людей.

“Ідея була проста. Ми залучали всіх цих активних людей у районах, обласному центрі до співпраці. Пропонували їм бути присутніми у всьому тому безладі, що відбувався, не афішуючи себе, не кажучи, що вони стрингери чи журналісти”, – згадує Костянтин Реуцький.

Ці люди фільмували або запам'ятовували ті події та переповідали їх. Тоді ж і сформувалася невелика редакція, яка обробляла та подавала величезний масив інформації. Це були новини чи трохи більші за розмірами матеріали.

З двох-трьох людей за кілька місяців команда виросла до редакції з приблизно 20 людей. Як зазначає Костянтин, складно сказати, скільки людей працювало саме “в полі” – це було понад сотню осіб.

“Я всіх їх особисто навіть ніколи не знав. У нас було кілька людей, які займалися цією мережею. Вони були на постійному контакті з цими людьми, мотивували їх, формулювали для них завдання і передавали далі журналістам інформацію від них”, – згадує Костянтин.

На той момент така модель роботи виявилася життєздатною в агресивному середовищі, адже більшість місцевих або обласних медіа замовкла, а “Інформатор” заповнив інформаційний вакуум, який утворився.

“Не буде перебільшенням, якщо я скажу, що “Інформатор” ледь не став основним джерелом інформації з окупованої частини Луганщини на початку травня і літа-осені 2014 року. Потім інакше стали розвиватися події, але на той момент ми стали дуже важливим, а можливо, головним джерелом інформації звідти, і з нашою інформацією працювали всі – центральні медіа нас постійно цитували, РНБО, поліція, прокуратура”.

Влітку 2014-го informator.media мав трафік 400 тисяч відвідувань щодоби. Втім, утримувати довго такий результат команда не змогла – інформації стало менше, і на тлі зменшення зацікавленості до подій у регіоні сталася криза й у роботі видання.

“Ми з літа-осені 2014 року тільки почали професіоналізуватися, переформатували редакцію, структурували відділи, але зменшення інтересу до подій, а зрештою, і до видання, команду демотивувало, і як би ми не намагалися мотивувати наших колег зацікавлювати аудиторію, на той рівень перегляду, який був улітку-восени 2014-го, ми ніколи більше не вийшли”, – говорить Костянтин.

Також команда не знайшла постійних донорів для фінансування видання.

“Було декілька невеличких грантів, були донори, які спорадично цікавилися нашою роботою і щось вливали, але ми не мали інституційної підтримки й не було постійної проєктної підтримки, донорів, які б з року в рік нас підтримували”, – пояснює Костянтин.

Попри відсутність сталого фінансування “Інформатор” став доволі пристойним сайтом. Новин на ньому поменшало, втім побільшало аналітичних матеріалів, зазначає Костянтин Реуцький.

“У нас був свій невеличкий продакшн – ми робили відеорепортажі, інтерв'ю. Він був доволі популярним і деякий час частково “годував” редакцію. Нам вдавалося заробляти на YouTube. З цих грошей ми платили зарплати працівникам”, – згадує співзасновник.

Проблеми у фінансуванні видання синхронізувалися з проблемами у фінансуванні фонду. Зацікавленість донорів до проблем на сході України зменшилася, великі програми почали згортатися. Тоді оптимізували й штат фонду, і штат видання. Редакція скоротилася втричі – з 15 до 5 людей.

Перед закриттям у виданні залишився один колега, який вів стрічку новин, а фонд не мав ресурсів і сил, щоб підтримувати та контролювати роботу видання. Восени 2023 року сайт припинив роботу. На той момент сам Костянтин Реуцький служив у Силах оборони.

“Понад рік сайт не оновлюється, є трохи занедбаним пам'ятником колись, на короткий час дуже впливовому регіональному виданню”, – резюмує Костянтин.

Паралель-Медіа: інформаційне вікно “помаранчевої” Луганщини

Ще одне луганське видання, яке мало свого часу успіх, – Паралель-Медіа. Воно з’явилося в Луганську на початку 2004 року на хвилі Помаранчевої революції, після того як президентом України став Віктор Ющенко, а головою Луганської обласної облдержадміністрації – Олексій Данилов, який до того очолював Луганський передвиборчий штаб Ющенка та його політичної сили, розповідає журналіст Віктор Волокита. У 2004 році він очолив новостворене медіа.

“У той час виник запит на медіа, які б якісно інформували не тільки про життя луганчан та мешканців області, але й про кроки нової влади. До 2005 року Луганщину очолював відомий “регіонал” Олександр Єфремов. Більшість луганських медіа транслювала позицію прихильників Партії регіонів та Віктора Януковича. А місцеві “помаранчеві” політики перебували в інформаційній блокаді. Тоді я продумав концепцію Паралель-Медіа і очолив його”, – згадує журналіст.

За його словами, Паралель-Медіа було товариством з обмеженою відповідальністю з приватним капіталом – інвестори підтримували зміни в Україні з приходом до влади “помаранчевих” сил.

“Наше медіа висвітлювало політичне, економічне та соціальне життя Луганська та області. Однією з відмінностей Паралель-Медіа від багатьох інших місцевих газет і сайтів була можливість отримувати й швидко публікувати ексклюзивну інформацію від представників нової команди, яка тоді зайшла в кабінети місцевої влади”, – пояснює Віктор Волокита.

Його заступницею стала викладачка кафедри журналістики Східноукраїнського національного університету ім. Даля Ірина Морозова, а частиною команди – її студенти: Юлія Суркова (Сіліна) (нині співпрацює з міжнародними медіа), Андрій Заболотний, Наталія Волкова. 

“У результаті поєднання досвіду, маю на увазі себе, Ірину Морозову, Олену Черняєву, яка працює журналісткою ТСН на 1+1, з молодістю, завзяттям, бажанням бути кращими, на виході давало, як на мене, дуже непоганий інформаційний продукт”, – згадує Віктор Волокита.

Каже, драйвово було працювати весь рік, поки він очолював інформагентство. Тоді майже щодня в Луганську та області відбувались історичні події місцевого значення. 

“Можна згадати, наприклад, постійні скандали між “помаранчевим” Даніловим (колишній секретар Ради нацбезпеки та оборони. – Авт.) та на той час головою Луганської облради, “регіоналом” Віктором Тихоновим чи діяльність Геннадія Москаля, який очолив область після Данілова і ненадовго сколихнув та розворушив сонну Луганщину”, – продовжує журналіст.

За його словами, редакція раділа від того, що першою повідомляла про ці події, відчувала задоволення, що її інформацію не лише добре читають на сайті, а й передруковують такі всеукраїнські видання, як “Українська правда” чи “Обком” (тоді вирізнявся яскравими та нестандартними заголовками).

“Вважаю, що за рік нашому журналістському колективу вдалося зробити один з найбільш впливових та цитованих інтернет-ресурсів області”, – стверджує Віктор Волокита.

Наприкінці 2005 року з Паралель-Медіа пішов Віктор і частина команди. Головна причина – різні погляди з інвесторами на подальший розвиток інформаційного проєкту.

“Після того як я пішов, інформаційною політикою агентства займався Ярослав Гребенюк. Я не добре стежив за подальшим розвитком Паралель-Медіа, тому не зможу сказати, як ЗМІ розвивалося далі”, – додав журналіст.

З початком війни сайтом “Паралель-Медіа” опікувався журналіст Володимир Лєрмонтов, який виїхав з окупованого Луганська до Рубіжного та жив там. Розпитати про цей період роботи сайту наразі неможливо. З цим колегою зв'язок втрачений із 2022 року. Втім, за даними деяких джерел представниці ІМІ, відомо, що він живий. Інших подробиць немає.

Нині на порталі YouControl як уповноважену особу ТОВ “Паралель-Медіа” вказано Рябих Костянтина Івановича. На сайті видання публікуються новини Івано-Франківська та області, що зазначено в “шапці” сайту. Даних про нову редакцію на сайті немає. Інформацію про власника сайту приховано через політику конфіденційності.

Сайт Луганського аеропорту: життя після смерті

А ось сайт Луганського аеропорту отримав нове життя. Самого аеропорту немає багато років – окупанти та їхні посіпаки у 2014 році знищили його вщент, а ось сайт досі існує. Щоправда, публікують на ньому не розклад рейсів і навіть не спогади про минуле аеропорту (хоча вебархів дає можливість поностальгувати). 

Згадуємо його тому, що із сайту, який інформував про роботу установи, він перетворився на новинний сайт. Після багаторічного простою у 2022 році на ньому почали з'являтися публікації, далекі від авіації та польотів. Зараз це звичайний новинний сайт, який має розділ “Луганськ”, але новини там не тільки про обласний центр, а й з усієї України.

Медіа, які виживали в Луганську чи на Луганщині під час окупації, втратили фінансування, редакції й часом навіть доступ до власних платформ. Але досвід Informator.media, Паралель-Медіа чи навіть аеропортового сайту показує, як журналістика може трансформуватись, виживати, зникати – і лишати слід. Навіть якщо на нього вже ніхто не натискає.

Валентина Троян, регіональна представниця ІМІ в Луганській області