Говорити чи ігнорувати: чому інформація про окуповані території потрібна

Фото – novynarnia.com

Наміри медіа писати про окуповані території часто стикаються з опором і скептицизмом у суспільстві. Поштовхом для створення цього тексту став допис у Facebook-групі, у якій користувачі критикували медіа та владу за висвітлення подій на окупованих територіях.

Звучали аргументи, що ці новини не допомагають людям, які там живуть, і навіть можуть спонукати деяких громадян повертатися до окупованих регіонів через страх втрати майна.

Дехто ставив під сумнів джерела інформації, звинувачуючи журналістів у надмірному використанні даних із соціальних мереж або Telegram-каналів. Наприклад, один з коментаторів писав:

"Цікаво, хто їм надає інформацію. Люди, які телефонують звідти, розповідають зовсім інше".

Деякі користувачі соцмережі наголошували, що такі новини – це "шоу" і "подвійні стандарти".

Однак ця критика часто ґрунтується на нерозумінні мети журналістської роботи. Завданням медіа є не лише висвітлення поточних подій, а й збереження зв’язку з територіями, які зараз перебувають під окупацією. Журналісти фіксують злочини, допомагають громадянам отримувати доступ до важливої інформації, а також протидіють російській пропаганді, яка намагається спотворити реальність.

Чому важливо писати про окуповані території: погляд журналістів

Писати про тимчасово окуповані території (ТОТ) – це не лише професійний обов’язок журналістів, а й спосіб зберегти пам’ять про те, що там відбувається, і підтримати зв’язок з тими, хто залишився. Під час війни окуповані території опиняються під загрозою забуття, що вигідно ворогу. Але що означає писати про окупацію? Чому це важливо? І як журналісти обирають теми? Ми зібрали думки трьох журналістів, які розповідають про життя на ТОТ, щоб показати глибину цієї теми.

Головний редактор онлайн-видання "Фарватер.Схід" Олександр Білокобильський, пояснює, що писати про події в окупації – це зберігати інформаційний зв’язок із цими територіями та документувати злочини окупантів. Він акцентує на тому, що ця робота є не лише професійною, а й суспільно важливою, адже українці мають знати, що відбувається на їхній землі.

"Передусім це наша земля, і українці мають знати, що на ній відбувається. На ТОТ живуть наші люди, частина з яких задурена пропагандою, а частина залишається вірною Україні. Важливо говорити про репресії, які окупанти чинять проти українців: щоденні вироки за "шпигунство", катування, знущання. Це все – документування злочинів і збереження пам’яті про тих, хто потерпає", – наголошує він.

Видання "Фарватер.Схід" також акцентує на реаліях життя на окупованих територіях, розповідаючи про ціни на продукти, умови проживання, плани окупаційної влади щодо знесення будинків та політику РФ з переселення населення.

Наприклад, у статті "Третьосортні товари та опіоїди без рецепту" розглядається, як змінилися споживчі ринки на новоокупованих територіях Луганщини.

А в матеріалі "Окупанти у Сєвєродонецьку планують знести ще щонайменше 30 багатоповерхівок" аналізується, як окупаційна влада знищує житло місцевих мешканців.

Розслідування "Золото Луганщини: хто бореться за родовище на Луганщині і чи дійсно там є золото" допомагає зрозуміти, хто претендує на нелегальний видобуток ресурсів.

Журналістка-фрилансерка Марина Терещенко зазначає, що для неї писати про окуповані території означає привертати увагу до важливих історій і людей, які залишаються в окупації. Її роботи допомагають розвінчувати стереотипи та нагадувати, що життя в окупації – це не лише про політику, а й про людські долі.

"Писати про окуповані території – це спосіб утримати у фокусі уваги важливі історії, людей і події, які часто залишаються поза інформаційним полем. Мої тексти – це спроба довести, що не всі можуть просто взяти й виїхати з окупації. Моя мета – розповідати про людей, які залишаються там або переживають окупацію, щоб показати багатогранність цієї реальності".

Особливу увагу Марина приділяє історіям переселенців, які втратили дім, але змогли почати нове життя, а також мешканцям ТОТ, які залишаються через обставини чи власний вибір.

Наприклад, у статті "Що відбувається в окупованому Новоайдарі?" вона описує, як місцеві жителі адаптуються до життя в окупації попри всі обмеження. А в матеріалі "Чому люди залишаються жити на окупованих територіях" аналізуються причини, через які жителі ТОТ не покидають рідні місця.

У текстах для "Сєвєродонецьк онлайн" висвітлюється буденність та виклики життя в окупації, а у виданні "Трибун" вона розповідає історії переселенців, які змогли знайти новий дім після втрати старого.

Журналістка Українського радіо Вікторія Марченко переконана, що мовчання про окуповані території сприяє їхньому зникненню з інформаційного простору. Вона підкреслює, що висвітлення тем ТОТ – це не лише інформування, а й боротьба з пропагандою окупантів.

"Про окуповані території потрібно говорити постійно. Якщо ці питання не порушувати, вони зникнуть з інформаційного поля, що буде на руку ворогу. Ми фіксуємо воєнні злочини – від депортації дітей до мілітаризації молоді. Люди там живуть у жахливих умовах: без медичних послуг, без зв’язку, під постійним страхом втрати майна".

Вона наголошує, що важливо викривати злочини окупантів і надавати платформу для історій тих, хто живе на ТОТ або постраждав від дій окупаційної влади. Наприклад, у матеріалах про життя в Лисичанську, Сєвєродонецьку та Рубіжному журналісти розповідають про відсутність базової інфраструктури та гуманітарні кризи. Сюжети на радіо висвітлюють депортацію дітей, індоктринацію та мілітаризацію на ТОТ, розкриваючи порушення міжнародного права окупаційною владою.

Чому більшість не розуміє важливого?

Психологиня Оксана Зайцева пояснює, чому люди нерідко уникають обговорення складних тем, як-от подій на окупованих територіях:

• Низький рівень усвідомлення. Люди уникають того, що змушує відчувати власну недосконалість. Простіше сказати: "Це неважливо", ніж визнати свою обмеженість. Знання вимагає болючого зусилля, а захищати свою некомпетентність – значно легше.
• Механізм захисту через знецінення. Ті, хто не здатен сприйняти, часто знецінюють. Лікарі? "Довбні, нічого не роблять". Вчителі? "Самих би в шахту". Так працює психологічна проєкція – напад на те, що вони не можуть прийняти або досягти.
• Різний світогляд. Мова, якою говорять про важливі речі, для більшості незрозуміла. Слова "честь" чи "відданість" для них можуть бути порожні або мають викривлене значення.
• Груповий ефект. Більшість має кількість. Групи не переконують – вони задавлюють. Їхня сила в масовості, а не в аргументах.
• Відсутність емпатії. Зазвичай люди, які не беруть на себе відповідальності, не здатні побачити перспективу в інших. Це звужує світ і дає переконання власної правоти.

Що з цим робити?

Психологиня рекомендує прийняти обмеження більшості.

"Це реальність. Ви не зміните всіх, як би не старалися. Але це не привід мовчати, – говорить Оксана Зайцева і продовжує: – Не можна втрачати свою мову. Говоріть про важливе. Вас зрозуміє не більшість, а ті, хто здатен почути. І це вже перемога. Пам’ятати про свої цінності. Навіть якщо здається, що світ вас не чує, зберігайте свою відданість принципам. Це ваш вибір і ваша сила. Не намагайтеся боротися з усіма. Сфокусуйтеся на тих, хто здатен розуміти. Більшість може здаватися непереможною, але історію творять ті, хто не боїться залишатися вірними собі. Саме їхній голос допомагає зберегти пам’ять і формувати майбутнє".

Писати про окуповані території – це не лише журналістська місія, а й суспільний обов’язок. Завдяки цій роботі ми зберігаємо пам’ять, фіксуємо злочини та допомагаємо формувати нове бачення майбутнього. Важливо підтримувати тих, хто не боїться говорити про правду, навіть коли це викликає нерозуміння чи опір. Адже саме через пам’ять і усвідомлення ми стаємо сильнішими як суспільство та як нація.

Валентина Троян, регіональна представниця ІМІ в Луганській області

Написання цього блогу стало можливим завдяки підтримці американського народу, що була надана через проєкт USAID "Медійна програма в Україні", який виконується міжнародною організацією Internews. Зміст матеріалів є виключно відповідальністю ГО "Інститут масової інформації" та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та Internews.