Гордон та дурдом із медіагероями

Фото – dgs.org.ua

Відомий інтерв'юер Дмитро Гордон оприлюднив інтерв'ю спочатку з Наталією Поклонською, а потім із Ігорем Гіркіним. Згодом пообіцяв іще одкровення Віктора Януковича. Називаю Гордона не журналістом, а інтерв'юером через те, що саме в цьому амплуа він здобув собі славу й відтоді йому не зраджував. Про те, чи можна будь-яке інтерв'ю називати журналістикою, дещо нижче.

Спочатку це було видання (газета) “Бульвар”, потім – “Бульвар Гордона” й нарешті – “Гордон”. Еволюція назв є промовистою, от тільки методика інтерв'ювання пана Гордона жодної еволюції не зазнала. І самим характером запитань, й інтонаціями, й мімікою наш герой завжди дає гостю зрозуміти, що він є його однодумцем. Уважним слухачем – вдячним і аж ніяк не критичним, навіть компліментарним. Він завжди дозволяв інтерв'юйованим відчути себе гігантами думки, менторами й наставниками. Інтерв'юйовані часто розслаблялися й ловилися на гачок – і починали верзти колоритні нісенітниці цілком у стилі “щоби дурість кожного видно було”. 

Така манера інтерв'ювання цілком виправдовувала себе в “Бульварі” – коли в гостей питали, які трусики вони носять. Розслаблені й підкуплені доброзичливістю Гордона гості цілком могли пуститися в міркування, що трусики – то й є сенс і мета життя. Коли в подібні “філософствування” пускалися солідні політики або письменники, та ще й із серйозним виглядом, це було саме воно – “щоби дурість кожного...”.

Тоді це цілком можна було назвати журналістикою – нішевою, щоправда.

Нині Дмитро Гордон розпитує гостей про гострі, дискусійні політичні та соціальні, навіть світоглядні питання. А манера його залишилася тією самою – “рубаха-парень”. Нібито жодної відмінності? Річ лише в тім, що, коли йдеться не про трусики, а про серйозні й глибокі речі, не лише дурість гостей Гордона, а й їхні брехня або маніпуляції стають неочевидними. Непомітними для аудиторії. А Гордон їх очевидними й помітними не робить, дозволяючи гостям брехати або з розумним виглядом промовляти такі речі, від яких найзапекліший двієчник згорів би з іспанського сорому. 

І чомусь не полишає переконаність, що й сам пан Гордон це чудово розуміє.

А тепер згадаймо, коли в дітища пана Гордона відбувався розквіт. А було це за часів президентства Леоніда Кучми. Тож згадаймо, якими були провідні характеристики ЗМІ тих часів. Передусім тоді зростали й набирали сил навколоолігархічні ЗМІ (тоді олігархи ще відверто не світилися в ролі медіакерманичів), а решта зазнавала тиску, непровладні ЗМІ виштовхували з ринку. 

Тоді була епоха розквіту таблоїдів – зокрема, найкращим соціально-політичним виданням неодноразово визнавали газету “Факти” з її неодмінними фотографіями голих дам-с на останній сторінці й неодмінним же оформленням святкових номерів: “Ну, за... (чергове свято. – Б.Б.)!”. Даруйте, але найкращим визначенням мейнстриму часів Кучми буде “ЗМІ для жлобів”. ЗМІ для хрестоматійних тупуватих “хохлів”, яких так полюбляє змальовувати російська пропаганда.

Саме тоді важлива політична та соціальна інформація почала жити за канонами світської хроніки. Саме за тих часів посилено втокмачували, що, мовляв, аналізувати й розжовувати інформацію – це буцімто совок, а передова світова журналістика – це буцімто подання голих фактів: мовляв, “народ розумний, і сам усе зрозуміє, сам в усьому розбереться”. Єдині, кому було дозволено аналізувати політичні події, – це були самі політики, які в такий спосіб аналізували самі себе, були самі собі арбітрами. І, звісно ж, що є сил маніпулювали й фактами, й змістами. 

Саме відтоді журналістам було відведено роль підставок під мікрофони й політичної обслуги. Зайве наголошувати, що зведення журналістики до подання неаналізованих фактів перетворилося на потужний засіб пропаганди та утисків свободи слова – адже знову-таки подані політиками й не аналізовані ніким іншим псевдофакти й відверті вигадки аудиторія змушена була сприймати за чисту монету. Експертів не було як класу, а самим журналістам висловлювати свої думки, коментарі й оцінки (навіть чітко відокремлені від подання фактів) почало вважатися неприпустимим – “рилом не вийшли”. Саме за тих часів журналістів почали вважати за апріорі нижчу від політиків касту.

Саме за кучмівських часів відбувався потужний процес затягування найрізноманітніших російських персоналій до українського інформаційного контексту – аж до тієї міри, що український та російський інформаційні контексти почали виглядати частинами одного цілого. От саме на такому сприятливому ґрунті й зросла російська пропаганда, що згодом лягла в основу гібридної агресії проти України.

Нарешті, й у політиці, й у залежних від влади та наближених до неї осіб ЗМІ домінувала так звана багатовекторність, яка найчастіше набувала вигляду проєвропейськості на словах і проросійськості на ділі.

Тож з огляду на написане вище можна оцінити, до якої міри Дмитро Гордон залишився вірним принципам часів його творчої молодості. Назвімо це стабільністю.

А тепер погляньмо по той бік “поребрику” (до речі, саме герой останнього інтерв'ю Гордона й запровадив це слово в широкий обіг). Чимало хто й досі дивується: як це сталося, що демократичні, прозахідні журналісти часів горбачовської перебудови – Дмитрій Кисельов, Татьяна Міткова, Константин Ернст та іже з ними – перетворилися на ланцюгових псів режиму Путіна? Щоби розв'язати цю загадку, просто згадаймо: тоді в демократизації та прозахідності й полягала “лінія партії” на чолі з Горбачовим, тепер “лінія партії” – це Путін. Усі ці “світочі гласності” як тоді були провладними, так провладними залишилися й тепер – тільки й усього. Змінилася “лінія партії” – змінилися й їхні “погляди”. 

І тепер спитаймо: а чи не проглядає жодної аналогії з Дмитром Гордоном? Хоч би як змінювалася в Україні “лінія партії”, а Гордон надавав черговій владі своє видання для самооспівування й допомагав своїми інтерв'ю піаритися на повну котушку. Блискуче відчуття “чого зволите” – це була одна з підвалин його успіху. Біда настала лише тепер: нинішня “лінія партії” дуже вже нагадує синусоїду, у повороти якої можна й не вписатися – може винести поза межі. 

Ще з часів “Бульвару” вражало, що люди, яких сам Гордон публічно представляв як своїх друзів, часто-густо не подали б одне одному руки. Чим не філігранна багатовекторність? Знову ж таки, коли йшлося про світсько-тусовочні речі, це не так упадало в око. Коли ж ідеться про війну, про людожерство й кров, діє чіткий принцип: друг мого ворога – мій ворог. Мусить діяти.

Тож повернімося до Поклонської з Гіркіним. Сам Гордон переконував, що він це робив зі згоди СБУ. СБУ заперечила. Потім він змінив лінію й почав переконувати, що це були окремі представники відомства: мабуть, на правах приватних осіб? Отут виникає тільки запитання: а чи представляли вони тоді СБУ? Й узагалі, чи мали повноваження це робити за своєю ініціативою? Національна безпека – це, даруйте, не приватна детективна агенція.

Тим часом видання “Гордон” збирало компліменти авторові інтерв'ю. Таке відверте нахвалювання самого себе – це, зрештою, справа етики. Хтось має, хтось – ні. Але придивімося до цих компліментів. 

Наташа Влащенко: “Имел ли Гордон право взять интервью у Поклонской? Прения на эту тему – бесконечно отсталые, провинциальные и тупые”. Навішування ярликів на самісінькій межі хамства й на рівні “сам дурак”. Елементарними журналістськими стандартами й не пахне.

Євген Черняк: “Работа журналиста – брать интервью у всех. Работа зрителей – включать критическое мышление”. Якби це справді так і працювало, всі пропагандисти разом із популістами сиділи б голодні. 

Юрій Луценко. Заголовок: “Журналист Гордон вправе брать интервью у кого угодно. Американцы, например, брали интервью у бен Ладена”. Фрагмент ліду: “В том, что в Украине нет механизма заочного суда над такими, как бывший глава российских боевиков на Донбассе Игорь Гиркин, виноват не журналист Дмитрий Гордон, а депутаты Верховной Рады VIII и IX созывов, считает бывший украинский генпрокурор Юрий Луценко”. От тільки в тексті – там, де вже дрібним шрифтом, – є ще одне речення, мовлене Луценком: “Вопрос не в факте интервью, а в позиции, тональности, улыбках на слова врага. И именно это делает интервью Гордона с Гиркиным неприемлемым для меня”. 

Одразу цілих три хрестоматійні, підручникові маніпуляції. Перша – підміна предмета обговорення, адже здається, що Гордона ніхто не звинувачував, що він заочно не судив Гіркіна. Друга – суперечність між змістом заголовка та тексту, адже очевидно, що зміст мовленого Луценком і його ставлення до факту інтерв'ю міститься саме в тій фразі, яка до заголовка та ліду не потрапила. І третя – виривання слів із контексту.

Алеся Бацман: “Недалеких людей и конъюнктурных подлецов объединяет зависть. Миллионные просмотры и влияние Гордона могут пережить только самодостаточные люди”. Перехід на особистості, приниження опонентів. А ще класичний балет переглядають набагато менше людей, ніж стриптиз десь у нічному клубі. Отож які ці артисти балету тупі й кон'юнктурні. Тут же побіжно – підміна змісту претензій до Гордона. 

От, цілий букет найпримітивніших маніпуляцій зібрано. Браво!

Так, Гордон подеколи ставив в інтерв'ю гострі запитання. Але якого ґатунку? Це були комфортно-гострі запитання – тобто такі, які гостро лунали у виконанні самого інтерв'юера, але на які Поклонська та Гіркін апріорі могли дати легкі й комфортні для себе відповіді. Дотягувати запитання Гордон не квапився.

Скажімо, Поклонська вела мову про те, що так званий референдум у Криму буцімто показав волю тамтешніх жителів. Але ж це мав бути привід для довгої й детальної розмови! Неодмінно треба було згадати про “стахановські” темпи приготувань до “референдуму” – такі, щоби не вщухла емоційна хвиля й кримчани не встигли спокійно обміркувати. Про численні акти насильства проти українських активістів – а їх і до референдуму було чимало. Про проросійську односпрямованість агітації. Про інформаційну блокаду. Про списки виборців і численні випадки голосування “на коліні”. Зрештою, от про що: пропаганда змальовувала кримчанам від початку й до кінця вигадану картину постмайданної України – таку картину, якої реально не існувало. Пропаганда підло обдурювала кримчан, залякувала їх вигаданими інформаційними опудалами. То хіба можна посилатися на “референдум” і на “волю жителів Криму”, якщо ті жителі Криму голосували в стані введення в оману? 

Сказала Поклонська, що буцімто кримський “референдум” відбувся “не за українським, а за міжнародним правом”. Що зробив би журналіст? Він одразу спитав би: за якою нормою якого документа міжнародного права? Бо річ у тім, що міжнародне право – це право договорів та конвенцій, які теж є різновидом договорів. То який міжнародний договір дозволяє нехтувати національним законодавством? А ще міжнародне право встановлює загальні правила референдумів (скажімо, запитання має бути лише одне, чітко зрозуміле й однозначне, таке, що не припускає різнотлумачень). Але жодне міжнародне право не встановлює детальних процедур приготування та проведення референдумів. 

Поклонська, як професійний юрист, знала, що свідомо бреше. А от зрозуміти цього глядачам Гордон не дозволив.

Гордон стверджує, що ці інтерв'ю стануть Україні дуже в пригоді в міжнародних судах. Гаразд, припустимо навіть, що так. А багатотисячна аудиторія – українська аудиторія – тут до чого? Зважмо на терезах: з одного боку – міжнародний суд, який у найкращому разі видасть слушну декларацію, бо реально притягнути до відповідальності російських злочинців, поки при владі Путін, є нереальним. А з іншого – величезна аудиторія, яка, роззявивши роти, ловить кожне слово негідників, мов велику істину. З одного боку – висловлення осуду російським убивцям десь там, за кордоном. З іншого – надання тим убивцям трибуни для брехливої агітації й вербування послідовників тут, в Україні.

Що переважує? Здається ж очевидно, чи не так? І річ же не в тому, що Гордон заохотив Поклонську та Гіркіна брехати. Річ у тім, що він сприяв їм у вербуванні пастви їхніх вірян в Україні. Загалом обидва інтерв'ю були резонансними актами російської пропаганди, бо Гордон виконував суто технічну функцію, тоді як Поклонська з Гіркіним безперешкодно транслювали свої змісти.

Коли це інтерв'ю про трусики, не має особливого значення, якщо інтерв'юйований каже, що полюбляє синенькі, а насправді зелененькі. Така брехня, до якої й звик Гордон із початку своєї кар'єри інтерв'юера, й справді нешкідлива. Брехня Гіркіна й Поклонської, унаслідок якої ллється кров, є злочином. А потурання такій брехні й надання каналів поширення для неї є співучастю.   

Гордон за об'єктивною ситуацією був єдиним фільтром від брехні, єдиним бар'єром, що мав захищати від неї. Більше не було кому. Він мав буквально чіплятися до кожного неправдивого слова, кожного маніпулятивного умовиводу гостей, кожного перекрученого ними факту. А замість фільтра ми побачили резонатор, підсилювач. Гордон мав у будь-який спосіб зробити неочевидну брехню очевидною. Він цього й на думці не мав робити.

От саме тому не кожний інтерв'юер є журналістом. Просто тримати мікрофон і гостинно посміхатися – це змогла б будь-яка пусикішечка з модельної агенції. А Гіркін та Поклонська цілком могли б замість відповідати на квазізапитання просто читати монологи – рівно того самого змісту. Гордон був тут просто задля антуражу, задля меблів.

Професія журналіста – поширювати правдиву інформацію, чи не так? Гордон поширював брехню – так, саме він її поширював, бо це саме він звів між собою російських злочинців та аудиторію.

Тепер дехто з коментаторів порівнює казус Гордона з казусом Аркадія Бабченка. Мовляв, журналіст не має права співпрацювати зі спецслужбами. Дитячість, совковість? Кожен громадянин має співпрацювати зі спецслужбами, коли йдеться про відвернення загрози національній безпеці. І якщо журналіст вважає себе вищим за національну безпеку й небезпеку – то він не громадянин. 

А випадки Гордона та Бабченка є непорівнюваними от із якої причини: так, із формального, а радше казуїстичного, погляду, Бабченко сприяв поширенню неправди – яку, втім, одразу ж і спростував публічно. От тільки “неправда” Бабченка мала суто особистий характер, неправда Гордона ж – загальносуспільний. Бабченко дозволив неправду щодо факту зі свого особистого життя – Гордон дозволив поширювати брехливі змісти. У випадку Бабченка не було потерпілих серед третіх осіб. У випадку Гордона значна кількість випадкових людей піддалися ворожій пропаганді й повірили в неї. Були завербовані на антиукраїнську позицію – якщо не дії.

Отже, з інтерв'ю, які взяв Гордон, усе зрозуміло. Біда в тім, що вони перебувають у цілковитому мейнстримі української журналістики.

Бо хто став медіагероями останнього часу? Кому наші медіа загальними зусиллями створювали мить слави? З кого ліпили національних героїв?

Із мера Черкас Анатолія Бондаренка. Який вирішив в окремо взятих Черкасах здолати проклятущий карантин – от же сміливець який. У нього наввипередки брали розлогі інтерв'ю, його висловлювання розбирали на цитати. Почало вже було здаватися, що ми бачимо нового політика першого ешелону. І було абсолютно точно, що це започаткувало потужну хвилю антикарантинних виступів загальнонаціонального масштабу. У розпал епідемії батьки вимагали відкрити дитячі садки – чи можна взагалі було таке уявити? 

Бо в історії з черкаським мером за дужками залишилося єдине: гаразд, здолаємо ми цей карантин – ура, це буде велика перемога. А з пандемією як бути?  

Міські голови Львова та Івано-Франківська виступили на підтримку свого черкаського колеги: мовляв, він висловлює бажання громади. Тепер у нас, як виявляється, міська громада виконує обов'язки епідеміологів. Найдивовижнішим у цій історії вийшло от що: 3 травня Андрій Садовий підтримав Анатолія Бондаренка, а вже за п'ять днів він же заявив, що Львів відтермінує загальноукраїнське пом'якшення карантину 11 травня через сплеск захворюваності.

Мені не доводилося зустрічати, щоби ці дві новини якесь видання зіставило – вони так і живуть в українському медіапросторі кожна окремо, не перетинаючись.

А ще героями наших медіа стали футболіст Алієв та боксери Усик і Ломаченко. Й цитували їх, й обговорювали – вони й досі не сходять зі шпальт.

Здавалося б, типові вияви зіркової хвороби: спортсмени вирішили, що вони тепер мають право повчати всіх, як жити, в усіх сферах людського буття. Здавалося б, на це треба просто не звертати уваги. До речі, дуже цікавий феномен: люди, які повсякчас заявляють, що вони “поза політикою” й “за політикою не стежать”, раптом починають оприлюднювати свої політичні роздуми, та ще й у категоричній тональності. Так бракує бліцінтерв'ю з ким-небудь із-поміж них – із єдиним запитанням: якщо вони за політикою не стежать, на підставі чого тоді вони роблять свої глибокодумні висновки? Є таке в наших ЗМІ? Боюся, не знайти.

А все це – й Гордон, і мер Черкас зі спортсменами – вказують на глибокі хвороби наших ЗМІ.

Передусім це відсутність чіткої межі між респектабельною інформацією та світською хронікою. Відсутність чіткої межі між серйозною журналістикою та таблоїдністю. Зізнаймося чесно: більшість наших інтернет-ЗМІ бодай трішечки жовті. Чимало серйозних ЗМІ прагнуть бути бодай трішечки “Фактами”, бодай трішечки “Бульваром”. Звісно ж, програючи “Бульвару”, тобто тепер “Гордону” автентичному. Це тягнеться з тих самих часів Кучми – й от із цієї причини два інтерв'ю Гордона викликають дискусії. Вони – цілком у цьому річищі, вони не є чимось аж таким екстраординарним. Принаймні для багатьох медійників і значної частини аудиторії. Інтерв'ю Гордона – не поза межами, вони в межах заведеного.

А тепер додалася ще гонитва за соцмережами – й ЗМІ беруть на озброєння соцмережеві критерії, що є інформацією. Опускаються до рівня соцмереж. Із тієї серії – й гонитва за клікабельністю, за кількістю, а не за якістю інформації. Гороскопи та “прогнози” екстрасенсів у виданнях, що вважаються за респектабельні, – це чудовий показник загального рівня. Так, у ЗМІ Росії їх незрівнянно більше, але тенденція, боюся, та сама. А якщо політичні прогнози дають провидці й ворожки, чому б те саме не робити боксерам?

Поруч із цим стоїть інша проблема. Колись мене запросили на ефір до однієї радіостанції. На програму з політичної тематики. І раптом мене, як і іншого гостя студії, почали закидати запитаннями з ядерної фізики: завдяки ведучому тема плавно з'їхала саме на неї. І це – загальна хвороба. Переконаність, що коли вже експерт – то експерт із геть усього. А коли так, то чому боксери не такі самі універсальні експерти? А то й російські воєнні злочинці?

Досяг успіхів у спорті – й усе, став лідером громадської думки, можеш авторитетно розмірковувати про все на світі.

До речі, оці “лідери громадської думки” – взагалі-то, це є більше соціологічною категорією. Абстрактною. Коли ж це в наших ЗМІ править за такий собі титул конкретних осіб, яких часто-густо мало хто й знає (“от у нас список лідерів громадської думки: берімо коментарі в них”), це вже дуже схоже на “еліту – пальці віялом”. На становість, кастовість. На типову прикмету олігархічного ладу. 

Ще одне: втягування суто російських, внутрішньоросійських персонажів до українського інформаційного поля й українського інформаційного контексту – воно зменшило масштаби, але аж ніяк не зникло. 

Усі негативні явища, що їх було започатковано ще за часів Кучми – тих самих, коли Дмитро Гордон переживав найбільшу славу, – вони існують і дотепер. А це означає єдине: в Україні все ще до значної міри задають моду олігархічні ЗМІ олігархічної держави. 

Борис Бахтєєв