Війна, до якої країна не готова

Непомітно за внутрішніми скандалами, але цілком очікувано відповідно до логіки історії Україна вступила у чергову війну з Росією. Війну інформаційну. На поверхні - газові угоди, підписані Юлією Тимошенко та Володимиром Путіним, які хоче розірвати Віктор Янукович. Знизу цього айсберга - все незадоволення, яке викликає у Кремля не надто поступлива влада в Києві.

Охолодження відносин Києва з Москвою помітно останні півроку, коли Україна чітко сказала «ні» головній зовнішньополітичній ініціативі Путіна - Митному союзу. А це не просто економічне об'єднання в усвідомленні російського лідера. Ця ідея для Путіна - повернення праобразу союзної держави, яка перестала існувати 20 років тому. Для росіян, які втратили тоді статус імперії, реальним правителем буде той, хто цей статус спроможний повернути.

Друга причина - звісно, газ. Росія не просто хоче продавати газ, щоб наповнювати бюджет країни та рахунки окремих компаній та осіб. Російська влада хоче контролювати весь процес - від видобутку до поставки останньому покупцеві. Адже лише такий повний контроль дає можливість диктувати цьому покупцеві умови. Тому Росії бажано було б контролювати українську трубу, щоби мати більш переконливі впливи на європейських покупців, що не можуть швидко диверсифікувати джерела поставок.

Тож, схоже, що очевидно невигідні угоди, які підписала Юлія Тимошенко у розпал попередньої війни, були прелюдією до певних поступок України в частині контролю над трубою. Адже платити таку ціну та відбирати такі об'єми газу країна не може.

Віктор Янукович та його команда щиро вірили, ніби зможуть владнати цю проблему мирно. В тому, що з Росією можна домовлятися, вони переконували не лише своїх політичних опонентів, але й власних виборців, зробивши чимало відповідних акцентів у своїй виборчій риториці.

Тож початок інформаційної війни разом із жорстким «ні» від Росії стало для багатьох холодним душем. Адже українській владі сьогодні просто нічого протиставити добре вишколеній російській пропагандистській машині. І ставши в позицію протистояння, вона фактично прирекла себе на поразку.

Поки що зацікавлені телеспостерігачі бачать лише підготовчий етап: офіційні заяви, які дуже чітко лунають з Москви, іронічний тон російських телеканалів про те, як «Україна хоче з сала мати газ», та коментарі для західних ЗМІ, чому наміри України розірвати угоди протизаконні.

Однак інтернет-користувачі спостерігають за більш активними приготуваннями. Наприклад, історія з плагіатом у книзі під авторством Януковича дуже активно розійшлася на російських інтернет-сайтах із відповідними коментарями. Варто зауважити, що раніше ці ресурси не приділяли багато уваги «ляпам» президентів. Прецедент критики перших осіб держави не є типовим в російських ЗМІ, якщо, звісно, не йдеться про Михайла Саакашвілі чи Віктора Ющенка. Тепер Віктор Янукович упритул наблизився до того, щоб опинитися в цьому списку і відчути на собі «всі принади» інформаційного протистояння з північно-східною сусідкою.

Проблема - перша - Януковича ще й у тому, що саме його партійці завжди лобіювали присутність російських медіа в українському інформаційному просторі: починаючи від друкованої преси, якої повно на полицях кіосків у всіх містах країни, закінчуючи російськими телеканалами в українських кабельних мережах, особливо на сході та півдні країни. Там російські канали часто дивляться більше, аніж канали українські.

Коли про інформаційний захист говорила команда Віктора Ющенка, регіонали жорстко відстоювали саме такий, вищезазначений, стан речей. Тепер вони можуть уповні відчути наслідки своїх дій, коли їхні ж виборці бачитимуть ситуацію очима добре контрольованих Кремлем телеканалів, рівень підготовки яких «із обробки мізків» не можна й близько порівняти з тим, як працюють канали українські.

Проблема номер два: українська влада просто не має інформаційної машини, здатної хоч якось протистояти інформаційному наступові з Москви. Коли ми аналізували ситуацію в 2008 році, то зауважували, що в країні має бути:

- стратегічний центр, у якому формулювалися б меседжі, зрозумілі українцям і Європі, яка буде активним спостерігачем за конфліктом. В інформаційному протистоянні необхідно мати жорсткі тези і докази власної позиції, які були б зрозумілими, логічними і доведеними;

- єдиний інформаційний центр, щоб координувати подачу таких меседжів, забезпечувати їхній переклад кількома іноземними мовами та швидке донесення до зацікавленої аудиторії;

- інформаційний центр мав би швидко та адекватно реагувати на заяви та звинувачення, бути готовим до роботи в режимі нон-стоп у надзвичайно швидкому темпі. Для цього треба розуміти, як сьогодні поширюється інформація - вона розходиться за лічені хвилини, а на будь-які спростування потрібні дні.

І останнє. На відміну від ситуації 2008-го, у Януковича не буде активної підтримки тих, хто розуміє природні інтереси України, які він, Янукович, на даний момент відстоює. Адже ці люди в даний момент просто йому не вірять. Всередині країни Янукович мав би спиратися на прозахідний електорат. Але саме цей електорат найбільше розчарований діями гаранта: від харківських угод до розкошів Міжгір'я.

 Тому в цій війні Янукович та його влада будуть один на один із Кремлем. Без кваліфікованої команди, без сучасних інформаційних ресурсів, здатних працювати на закордон, без розуміння опозиції та без підтримки власного народу, частина якого прямо буде на боці Путіна, а частина просто спостерігатиме за всім з екранів телевізорів.

Тож передбачити логічний результат цього протистояння з Росією в інформаційній площині зовсім не складно...