ГАРЯЧА ЛІНІЯ
на зв’язку 24 години
Залиште свої дані
і ми зв’яжемося з вами
дякуємо за звернення

Або ж зв’яжіться з нами:

info@imi.org.ua

050 447 70 63

Підтримати ІМІПодай скаргу

Від Хроніки свободи слова до Хроніки протистояння?

08.05.2012, 05:12
Традиційне коло ворогів української преси цьогоріч розширилося за рахунок власників ЗМІ, топ-менеджменту та безпосередньо чинника «внутрішнього цензора» журналістів. Кількість порушень прав журналістів знову зростає.
 
У травні Міжнародні організації традиційно підводять підсумки та дають оцінки ситуації зі свободою слова. Україна в різних рейтингах знову впала. Попри те, що представники української влади різних щаблів не втомлюються повторювати, як дбають вони про свободу слова, в реальності справи виглядають зовсім інакше. І про це яскраво свідчить Хроніка порушень прав журналістів, яку презентував ІМІ.

До журналістів часто застосовують фізичну силу під час виконання ними професійних обов’язків, не допускають їх на публічні засідання органів влади, погрожують розправами через резонансні розслідування. Результат очевидний – інформаційне середовище в країні стає все менше критичним, у ньому з'являється все більше білих плям.

Незалежні та опозиційні ЗМІ, особливо в регіонах, зазнають тиску з боку адміністрацій, податкової служби, правоохоронних органів. Місцева влада знову повернулася до практики поводження з пресою так, ніби остання має «обслуговувати» її потреби.

У конфлікті з комунальними та незалежними ЗМІ, за даними опитаних журналістів, перебувають: мер Львова Андрій Садовий, в.о. мера Чернівців Микола Федорук, мер Одеси Олексій Костусєв, мер Харкова Геннадій Кернес, очільники Котовська, Ніжина, Сак, представники Рівненської, Одеської, Харківської, Донецької обладміністрацій. Лише до одеської локальної влади надійшла вказівка від президента Януковича «розібратися» в ситуації з переслідуванням низки ЗМІ, але сталося це лише після оприлюднення заяви редакторів цих ЗМІ на всеукраїнському рівні, та й те – на тлі виразного погіршення ставлення президента до самого Костусєва.

Ще один помітний тренд – ігнорування інформації, що розповсюджується (розслідується) ЗМІ. Виступаючи на форумі локальних ЗМІ в Одесі, який відбувся в лютому 2012 року, один із засновників газети «Дзеркало тижня» Володимир Мостовий зазначив: «Якщо раніше, наприклад, при Кучмі ми принаймні відчували спротив влади на нашу критику, то нині ми маємо перед собою не стіну, а желе. Ми входимо, – пишемо, показуємо, критикуємо, натомість нема жодної реакції». Головний редактор «ДТ» Юлія Мостова в інтерв’ю журналу «Країна» продовжила батькову тезу: «Кожне журналістське розслідування в сучасній Україні небезпечне для об’єкта дослідження лише тим, що його керівництво з цієї публікації дізнається, скільки він не доносить «нагору». Інші наслідки, які були б у будь-якій цивілізованій країні для нього фатальними, тут неможливі».

Микола Савельєв зі львівської газети «Ратуша» відповідальність в такому положенні справ скидає на суспільство загалом: «Найбільший ворог преси – це наше аморфне суспільство, яке не реагує на журналістські розслідування».

Фактично, в Україні відсутні механізми реагування представників влади (передусім правоохоронних органів) на правопорушення, про які пишуть ЗМІ, або ж на ті, які стосуються перешкоджанню роботи самих журналістів. При опитуванні колег щодо ворогів преси ІМІ не раз чув нарікання на міліцію та прокуратуру. Ці структури відмовляються відкривати справи щодо перешкоджання виконанню професійних обов’язків журналістів навіть у досить кричущих випадках.

Так, у Донецьку в день пам’яті Героїв Крут, 29 січня 2012 року, під час мітингу правих сил їхні ідеологічні опоненти накинулися… на журналістів. За словами редактора сайту «Новости Донбасса» Олексія Мацуки, нападники виривали обладнання, фотоапарати, камери. «Ми подали заяву по ст. 171-й КК України в міліцію, але міліція по цій статті відмовила відкривати справу, передала цю заяву в прокуратуру, а там повідомили, що відкриття справи за цією статтею вони «не вбачають за доцільне». Подібну поведінку Мацука пояснює тим, що регіональній владі невигідні навіть формальні згадки про те, що в регіоні порушуються права журналістів.

Міліція не лише «не помічає» порушень прав журналістів, нерідко вона застосовує силу, залишаючись безкарною. Лише в кількох випадках під час висвітлення судів над представниками опозиції, коли з боку міліції було перевищено повноваження, журналісти дочекалися вибачення. Так сталося, приміром, 11 жовтня 2011 року з фотографом журналу «Корреспондент» Наталкою Кравчук, яку біля Печерського райсуду грубо зіштовхнув беркутівець, її при цьому поранивши. Натомість бувають і більш системні акції МВС, спрямовані на залякування незалежних ЗМІ. Інтернет-видання «Левый берег» оприлюднило в грудні 2011 року заяву, з якої випливало, що Головне управління з кіберзлочинності і торгівлі людьми МВС України в місті Києві 1 листопада просило  надати «повні дані про фізичну або юридична особу», на яку зареєстрований сайт LB.ua.  На думку редакції, це не що інше, як «політичне замовлення. Суть якого – змусити замовчати одне з провідних інформаційних Інтернет-видань України». «Левый берег» пов’язує спробу його залякати із резонансними матеріалами своїх постійних авторів Тетяни Чорновіл, Соні Кошкіної та інших.

Останній рік пройшов також під знаком зростання тиску власників видань і топ-менеджменту незалежних журналістів чи керівників редакцій. Однією з найголосніших справ минулого року став конфлікт поміж власником групи «1+1» Ігорем Коломойським та головредом «Газеты по-киевски» Сергієм Тихим. Але й в регіонах так само нерідко розгораються чималі спори, пов’язані зі втручанням власника в редакційну політику. 29 вересня 2011 року у Запоріжжі редакція місцевої газети «Остров Свободы» у повному складі звільнилася з медіахолдингу «Запоріжжя медіа» через тиск на свободу слова з боку керівника холдингу Валерія Фоменка. Почастішали також випадки звільнення журналістів через підняття «незручних» тем у сюжетах на центральних телеканалах. Показовим у цьому сенсі стало звільнення ведучого програми «Гроші» Олега Дейнеки з каналу «1+1».

Цей феномен свідчить напряму про зростання загального почуття страху: журналіста перед редактором, редактора перед власником ЗМІ, власника ЗМІ – перед владою. Про небезпеку зростання чинника «внутрішнього цензора» говорять і опитані нами журналісти. «Найбільшим ворогом преси» назвала цей чинник головний редактор сайту Korrespondent.net Юлія Мак-Гаффі.

Соня Кошкіна, окрім внутрішньої боязні журналіста, називає також інфантилізм, власні лінощі та непрофесійність. Фотограф Максим Кучеренко підсумовує цю невтішну для українських ЗМІ тенденцію: «Усі проблеми в ЗМІ від того, що вони пиляють гілку, на якій сидять. Думаю, що в Україні немає справжньої четвертої сили, якою мають бути ЗМІ».
 
Роман Кабачій, ІМІ
 
 
Сподобалася стаття? Допоможи нам бути ще крутішими!