Сюмар: Половина прибутків телеканалів – «джинса»

– Чому довіра до українських медіа стає все нижчою?

– У центрі Києва не складно знайти свідомих людей, які розуміють, що відбувається насправді. Це означає, що останні роки мого життя минули не марно. Ми намагалися донести до людей інформацію про проблему, яку ми називаємо «джинсою», замовлення матеріалів ЗМІ і висвітлення, зокрема, політиків тільки за «проплачені пакети».

Але з цим є проблема. Таких обізнаних людей, як на Хрещатику, десь на Волині, або на Житомирщині, або на Луганщині ви знайдете значно менше, навіть якщо це будуть районні центри. Але саме ці люди і складають понад 70% українських виборців. І саме вони будуть робити вибір за тією інформацією, яку вони бачать сьогодні на телеканалах. А телевізор показує так, як учив Микола Янович Азаров: треба показувати, що дороги ремонтуються і лікарні відкриваються. От саме це в контексті Азарова і показують.

– Якими є дані останніх моніторингів?   

– Зараз триває досить цікавий процес. Вперше телеканали пішли на співпрацю з громадськими організаціями – сказали, що вони готові забезпечувати рівний доступ усіх політичних сил до ЗМІ. Спочатку були думки, що, напевно, всі вже проплатили, всі пакети вже купили...

Але, відверто кажучи, за останній тиждень ми побачили певні зміни в ефірі певних телеканалів. У нас на лідерських позиціях «5 канал», але там завжди було дотримання стандартів. Але і «Інтер», і «Україна» все ж таки покращили свої показники і висвітлення стало більш збалансованим.

Чому це відбувається? Ну, очевидно власники телеканалів розуміють, що вибори мають бути визнані легітимними. Це принципово важливо. Прозвучала заява від Ештон і Фюле про те, що у разі, якщо не буде забезпечено цього різного доступу, то вибори не будуть визнані позитивними. Це сьогодні дуже турбує Європейський союз. Тому я думаю, що якісь позитивні просування на сьогодні важливі.

– Я пам’ятаю ще  той період, коли «джинса» ще тільки почала з’являтись, коли політики починали розбещувати, і починали справді з журналістів. Я пам’ятаю прес-секретарів,які підходили до парламентських кореспондентів і казали: «Запишіть нашого шефа, а ми вам 200 доларів».  

А далі система так сподобалася, що пішло вже на рівень редакторів . Далі це сподобалося топ-менеджерам, бо це цілий «проект», і він коштує значно дорожче. У результаті, і власникам це теж прийшлось до душі, тому що це тепер дуже серйозна частина бюджету телеканалу чи будь-якого друкованого видання.

Половина грошей, станом на зараз, іде через офіційну рекламу, а 50% – це гроші, фактично, тіньові, це ті «валізки», з яких ніхто не платить податків. І чомусь це не цікавить прокуратуру й інші правоохоронні органи... Але це є ніщо інше, як корупція!

Зараз ця система вже працює як тотальна. Уже зараз журналіст не може сказати: «НІ! Я буду писати про того, про кого я вважаю за потрібне писати». Тому що він знає, що втратить роботу. І Наталя Соколенко – це яскравий приклад на СТБ. Це людина, дуже відома фахова журналістка , яка сказала: «Я вже не можу!» Тому що йдуть одні джинсові сюжети, а на нормальні сюжети, які роблять нормальні якісні журналісти, просто не вистачає часу на новинах, бо треба відпрацювати всі ті «пакети».

– Чому така ситуація в українських регіонах, у регіональних ЗМІ? Чому газети перетворюються фактично на прес-служби політичних партій?  

– Глибокі корені цілої проблеми –  це монополізований медіа-ринок, монополізований або державою (бо у нас є державні комунальні ЗМІ, які точно так же конкурують на ринку реклами) і в нас є власники. А хто є тими власниками? Хіба у нас працюють якісь серйозні іноземні інвестори або взагалі люди, які мали той медіа-бізнес і він для них був бізнесом. Таких видань є кілька, вони справді залишаються якісними, це «Дзеркало тижня», «Українська правда», які читають усі політики. Вони точно не читають отих газет, які самі видають. А от кожен регіональний керівник хоче мати свою газету, це обов’язково. У нас же «владельцы заводов, газет, пароходов». Це обов’язковий компонент – газета. Якщо ти серйозний чоловік, маєш мати газету, а керівник не може бути несерйозним. І, зважаючи на це, вибору практично немає: або ти служиш власнику, який є у владі, а це означає, що ти фактично служиш владі; або  в тебе нема вибору, ти не можеш створити справді незалежне медіа. І на цьому ринку не можеш заробити. От поки журналіст не має куди піти, він буде працювати в дуже поганих умовах. І до тих пір буде тиск у регіонах. Всі ж беруть приклад: якщо царю можна і його охоронцям можна, то чому намісникам на місцях ні? І стає можна. Тому і б’ють частіше, і тиск більш серйозний.