Суспільне мовлення як квінтесенція реформ в Україні

Історія створення суспільного мовлення в Україні – яскраве свідчення того, як в українській політиці слова та політичні декларації взагалі нічого не важать. Ця тема стала просто кладовищем невиконаних обіцянок.

Спочатку створити потужне та незалежне суспільне мовлення обіцяв Віктор Ющенко. Тодішній голова президентського секретаріату Олег Рибачук навіть оголошував конкурс проектів реформи державного каналу в суспільний. Однак, на Банковій тоді було кому загальмувати цю тему.

Потім прапор суспільного мовлення з легкої подачі Ганни Герман підхопив Віктор Янукович. Однак, попри весь ретельно вибудовуваний Януковичу імідж "господаря свого слова", і в нього вийшло так, що господар слова це той, хто спочатку слово дав, а потім його забрав.

"Закінчилося всенародне обговорення концепції громадського телебачення, створення якого я ініціював. Вже ближчим часом законопроект про суспільне мовлення буде внесено до Верховної Ради", – сказав Янукович під час свого виступу на засіданні Атлантичної ради США в Нью-Йорку 23 вересня 2010 року.

13 жовтня 2010 в ході міжнародної конференції "Забезпечення плюралізму медіа в Україні" заступник голови адміністрації президента Ганна Герман заявила, що "через тиждень" президент Янукович представить парламенту законопроект про суспільне мовлення. "Законопроект буде внесено як невідкладний після остаточного підтягування всіх крапок та ком".

Тиждень на "крапки і коми" не вистачило. Документ чомусь передали на узгодження до Кабінету Міністрів, хоча президент України і сам є суб’єктом законодавчої ініціативи. Тим паче, ідею створення суспільного мовлення Янукович називав "своєю".

Кабмін процес загальмував на місяці. Януковича знову спитали про суспільне мовлення, і 5 квітня вже 2011 року він знову пообіцяв: "Це надзвичайно важливе питання, рішення прийняте – однозначно ми будемо його створювати".

З того часу минуло ще три місяці. І лише зараз вдалося отримати текст законопроекту, який весь цей час узгоджували в Кабміні і який підписав Микола Азаров та надіслав Віктору Януковичу.

Тобто, президент та прем’єр перекидали цей документ один від одного, не визначивши, хто ж саме і коли таки подасть його до Верховної Ради. Така гра для нинішньої владної команди, що деякі реформи проводила за одну ніч, загалом не типова.

Вона може свідчити лише про одне: ніхто не хоче брати на себе відповідальність як за законопроект, так і за саму реформу. Адже, очевидно, що за цією темою спостерігають не лише українські, але й міжнародні експерти, які неодноразово вказували на такий рудимент як державне телебачення та радіо в Україні.

Текст проекту закону, який надіслав Кабмін, є "збірною солянкою" різних документів, які розроблялися різними людьми в різний час. Однак, уряду Азарова вдалося в ньому записати всі ті пункти, які просто в основі своїй вбивають принципи реального суспільного мовлення.

За великим рахунком, суспільне мовлення – це три базові речі:

1)    Філософія і місія. Тобто, канал має слугувати тим глибоким суспільним потребам, які не можуть і не мають задовольняти мовники приватні. Це суспільні дискусії, представництво різних етнічних та соціальних груп, освітні та культурологічні програми, майданчики для обговорення різноманітних тем: від політики, до проблем соціуму.

2)    Незалежне фінансування. Незалежність суспільного мовника – це найперша вимога. Бо якщо суспільним каналом можна маніпулювати, свою місію він виконати не зможе. Є різні схеми забезпечення такої фінансової незалежності: від збирання громадськими об’єднаннями абонплати (Німеччина) до фіксованого відсотку з бюджету (Грузія).

3)    Незалежна та фахова наглядова рада, яка розробляє і затверджує статут, призначає керівництво та здійснює нагляд за редакційною політикою і дотриманням задекларованих стандартів. Призначення наглядової ради можливе в інший спосіб. Важливо, аби там були авторитетні та фахові люди, які могли б скеровувати канал в напрямку задоволення суспільного інтересу.

Що ж з усього цього є в проекті українського уряду?

1) Завдання мовника записано так, що їх важко відрізнити від того продукту, який подають приватні канали: "об’єктивне, повне і своєчасне інформування суспільства про найважливіші соціально-політичні та економічні події в Україні та за її межами; сприяння консолідації українського суспільства; задоволення інформаційних, культурних та освітніх потреб громадян, сприяння зміцненню міжнародного авторитету України". Тобто, у філософію вирішили не заглиблюватися.

2) "Фінансування НСТУ здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України протягом чотирьох років з дня набрання чинності цим Законом. Розмір бюджетного фінансування НСТУ визначається законом про Державний бюджет України на відповідний рік" (стаття 14. пункт 1). Далі, через 4 роки, фінансування з усіх можливих джерел.

3) "Формування складу наглядової ради здійснюється комісією, яка створюється Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення як допоміжний орган. Порядок роботи комісії визначається Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення" (стаття 7, пункт 5).

А апофеозом документу стали наступні норми:

"Для офіційних повідомлень з важливих питань суспільного життя НСТУ надає на безоплатній основі ефірний час Президенту України, Голові Верховної Ради України, Прем’єр-міністру України, Голові Верховного Суду України, Голові Конституційного Суду України".

"Президенту України на безоплатній основі надається ефірний час для новорічного привітання Українського народу".

Після цього взагалі важко сказати, чим відрізнятиметься цей так званий "суспільний телеканал" від державного каналу, який є сьогодні.

Де факто, за документом, все лишається як є. Азаров визначає скільки грошей дати каналу з бюджету, а Нацрада, значний вплив на яку через своїх людей має Валерій Хорошковський, має затвердити доволі умовних наглядачів.

До речі, документ фактично передбачає збереження у якості державних 24 обласних державних телерадіокомпаній. Їх реформувати ніхто не збирається.

Це класичний приклад того, як влада використовує красиві терміни та демократичні декларації, роблячи насправді те, що є для неї справжнім пріоритетом: посилення державного контролю, особливо в інформаційній сфері.

Що ж, цей документ дуже далекий від того, що розроблювався Гуманітарною Радою, від того, що виносився на організовані владою обговорення на місцях, від пропозицій, які в останній момент подавали громадські організації, і які ніхто не врахував.

Це мікс забезпечення інтересів кількох людей на фоні необхідності зберегти обличчя і прозвітувати про "створення суспільного мовлення", яке не матиме нічого спільного з цим поняттям ні по суті, ні по формі.

Вікторія Сюмар, ІМІ