Ретранслятори «покращення»

Ще кілька кроків зробила влада до перетворення журналістів на «слуг режиму», — пише журналіст-експерт ІМІ Роман Кабачій у №46 газети "Україна молода" від 27 березня. 

У лютому Україна знов побачила свого президента. Він «спілкувався з народом» та їздив до Брюсселю доводити «незмінність курсу євроінтеграції». Чому беру одне і інше в лапки? Як виглядало спілкування з народом, можна було оцінити передусім з хіту тих чотирьох годин – спічу акторки обласного театру в Кіровограді, фактично доведеного до абсурду. І не відомо ще, чи не зі спеціальним наміром жителька «малого Парижа-Єлисаветграда-Кіровограда» так передала куті меду, - аби асоціативний ряд повернення до любих Януковичу брежнєвських часів було більш ніж очевидним. Журналісти, котрі хотіли задати питання Януковичу, або хоча би зафіксувати місце «спілкування» та «представників народу», такої змоги не мали.

За даними барометру свободи слова Інституту Масової Інформації за лютий 2013 року, у Каховці журналістів газети «Каховські новини» не допустили на знімальний майданчик, який був організований на овочевій бази «Грін Тім». Прес-служба Херсонської обласної ради на запитання журналістів, чому не допускають всередину для висвітлення заходу, пояснила, що захід не для журналістів, а для людей. В Одесі у дитячий садок №195 міліціонери не пустили журналіста інтернет-видання «Взгляд из Одессы» Богдана Осинського. На запитання, чому не пускають, заступник начальника ГУ МВС України в Одеській області Дмитро Фучеджі відповів: «На території дитсадка – карантин». Причому спілкувалася із президентом підставна «мама», насправді директор іншого дитячого садка №193 Світлана Притиковська. Вона запитала главу держави про проблеми зі влаштуванням дітей до дитячих садків. Навіщо цей цирк, якщо чимало людей знає і й так пані Світлану в обличчя, сказати важко. Напевно, для самого президента.

У Львівській області міліція відмовилась пропустити журналістку газети «Експрес» Ольгу Піліщук на територію будинку сімейного типу в с. Пнікут Мостиського р-ну, звідки відбувалося включення. Двоє невідомих чоловіків взяли її під руки і, незважаючи на протести, вивели з території. А працівник міліції пояснив Піліщук, що це приватна власність і журналістку не пустять, «бо тут дорога апаратура і можливо, ви хочете зірвати телеміст». Якщо журналіст не може розповісти своєму читачу/глядачу/слухачу, що відбулося під час телемосту, то вочевидь влада думає, що за вилизаною гарною картинкою народові більше нічого не треба пояснювати. За умови, що народ той телеміст дивився. У робочий день, в п’ятницю, - хто дивився цей телеміст? Народ?  

Те, що уся ця показуха творилася для однієї людини, для її особистого – як вживається окреслення в ЗМІ «комфорту», безсумнівно. Ця людина, президент України Віктор Янукович сам визнав, що спілкування з пресою «не його»: «Це мій недолік, але я буду з ним боротися», - сказав президент. Але чи таке вихолощене «спілкування за народом» це «його»? Чи можна назвати комфортом ситуацію, коли президент свідомо відгороджує себе від тої правди, яка існує в суспільстві. І при цьому бідкатися, що не спить ночами через потоки ненависті, що існують на його адресу (!). Він через свої певного походження комплекси, що згодом вочевидь стане темою для ґрунтовних досліджень, боїться е лише журналістів, він боїться народу також. Те, яким чином реагував Віктор Федорович на реляцію з Кіровограда, тому доказ. Його самозадоволена посмішка, за словами Євгена Іхельзона, була реакцією на «грубі лестощі, завчений текст у виконанні мамаші, святково вбраної у вишиванку. Раби принижуються, завчають лестиві слова, а барин – виражає задоволеність». Ця реакція була далекою до тої іронії інших глядачів, котрі за мУстафою Найємом слідом були ладні ««Оскара» вислати до Кіровограду».

Своє бажання бути в пухнасто-комфортному оточенні Янукович підтвердив під час поїздки до Брюсселя 25 лютого. Тоді, попри підтверджені у присутності інших журналістів Дариною Чепак домовленості про надання права питання Ірині Соломко з «Корреспондента» (прибула незалежно від президентського пулу), Ірині голосу так і не дали. На самій прес-конференції розпорядник передав мікрофон журналістці з пулу Януковича Дарці Оліфер (канал ICTV). При цьому саме Чепак вказала розпоряднику, кому з українських журналістів передавати мікрофон. А як виглядають запитання від представників пулу, я сам пересвідчився під час першого візиту Януковича до Варшави у статусі президента. Тоді українських журналістів, яким можна було під час брифінгу поставити аж два питання, «цікавило», коли виростуть заплати українських вчителів та чи не заберуть у нас «Євро 2012».

Лютий приніс ще одну цікавинку, варту уваги в контексті формування «зони, вільної від вільної преси». А саме повернення справжнісіньких «темників», про які ми трохи підзабули від допомаранчевих часів. Прес-служба першого віце-прем’єра Сергія Арбузова розіслала електронною поштою листа з рекомендаціями ЗМІ щодо висвітлення газового конфлікту з Росією. Так, прес-служба пропонувала максимально цитувати заяву прем’єр-міністра Миколи Азарова про перегляд газового контракту з Росією, і перекладати всю відповідальність на прем’єра – «нехай воює». Також пропонувалося цитувати заяву міністра закордонних справ Леоніда Кожари про європерспективи, і підписання асоціації України та ЄС. Лист був підписаний Наталією Спасіченко з прес-служби першого віце-прем’єр-міністра України. Його було розіслано прес-службам підпорядкованих відомств для подальшої роботи зі ЗМІ. «Темник» Арбузова показав, що окрім як пресом та катком ця влада не збирається доводити свою потрібність цьому народові. Не зважаючи на якісь там народні мудрості штибу «силою любий не будеш».

Разом із недопущенням журналістів до слова, прямим втручанням в контент маємо справу також з випадками цензури: 13 лютого ЗМІ, що належать Ігорю Коломойському (сайти Tsn.ua та Gazeta.ua), видалили новину про те, як державна компанія «Укртрансгаз» віддала 2,5 мільярда гривень з держбюджету невідомим фірмам, зареєстрованим на охоронців і пенсіонера. Ця новина була видалена зі вказаних сайтів.

Все це відбувається на тлі «покращення» в стосунку до журналістів, названих 25 лютого одним із чиновників високого щабля – губернатором Донеччини Андрієм Шишацьким «гівнометальниками». Репортер «Української правди»  Сергій Лещенко, іронізуючи, зауважив, що тепер, мовляв цю фразу можна вважати «офіційно визнаною зразком мови ділового спілкування з медіа». Владі не потрібні незалежних ЗМІ, владі не потрібні сміливі – «больно шустрые» – ЗМІ, вона використає своїх «гімнометальників», якщо треба для цькування таких вільних ЗМІ. Потрібні ж їй, і то надто пильно, німі ретранслятори «покращення».

Роман Кабачій, ІМІ, для "України молодої"