Про тупість наших редакторів

 

У «Медіаосвіті» Роман Кабачій пише про нинішній феномен «зростання загального почуття страху: журналіста перед редактором, редактора перед власником ЗМІ, власника ЗМІ –перед владою» Дивно, але показово, що на першому місці – страх саме перед редактором.
Редактор тижневика «Коментарі» Вадим Денисенко якось висловився про те, що «журналісти тупі». Зрозуміти його почасти можна. Але ж той, хто бував у шкурі хоча б фрілансера, знає, що журналісти іноді навмисно туплять, грають «білявку» (чи «вар'ята»). Основна причина браку добрих матеріалів інша. Це якраз системна, ешелонована, майже залізобетонна тупість наших редакторів.
 Щоб не залишатися у межах суб’єктивної оціночності, я спробую описати й класифікувати бодай деякі найяскравіші прояви редакторського ідіотизму, з якими доводилося стикатися на практиці, гадаю, не тільки мені. Усе описане я бачив, співпрацюючи (в штаті або фрілансером) приблизно з 25-ма українськими виданнями й сайтами і трьома телестудіями.

 

 

Дуже часто редактор – це людина певного клану, сім’ї, економічного угрупування. Ну що неприродного в тому, що інвестор у крісло головного редактора саджає свого протеже з Єнакієва? Або дружину (коханку)? От нещодавній факт. Головним редактором журналу «Українська культура» газетно-журнального видавництва Міністерства культури було призначено Оксану Гайдук. Вона є племінницею міністра культури Михайла Кулиняка. ЗМІ звернули на це увагу: справді, класичний трайбалізм африканського штибу. Але міністр обурився! Виявляється, він нічого не знав про це призначення. Та й, як виглядало по його коментарях, не вбачає тут гріха – ну, племінниця, то й що? Освіта ж у неї є.
  До слова, українські редактори справді не так часто мають профільну освіту. Багато хто з них навіть пишається тим, що «акадємієв нє кончал», а вчився десь на паталагоанатома. Натомість у нього може бути надмірне знання усіляких підводних течій і взаємостосунків «нагорі» (у клані, партії тощо). 

 

 

«Наше видання найкраще». «Ми – №1 в Україні». Така позиція може якось позірно обґрунтовуватися: наприклад, у нас найбільший тираж, чи найкольоровіші фотографії… Але мотивувати навіть не обов’язково. Корпоративна етика і маркетингові міркування зливаються у екстатичний і обов’язковий до вживання «коктейль самозакоханості». Відтак працювати у виданні №1 – велика честь. І тому розмови, наприклад, про підвищення зарплати або вчасну виплату гонорарів просто недоречні. Так само як думки про баланс інформації, достовірність джерел абощо. Це все сприйматиметься редактором як прояв нелояльності, саботажу й дисидентства. Треба пишатися самим фактом публікації у нас… У нас!
 Й на додачу «біном Ньютона»: а який редактор може працювати у виданні №1? Звісно, найкращий. Й він швидко стає пишним персонажем, ходить на ток-шоу і фотографується для гламурних журналів.

 

Зазвичай редактори – навіть ті, що вибилися у керівне крісло з числа репортерів – швидко запливають жирком і перестають писати. Натомість стають «менеджерами контенту», «адміністраторами журналістського колективу». Привілейованою прокладкою між інвестором і журналістським колективом. Втрачають смак до радощів писання, перестають ловити «кайф від тексту» (за Бартом). Відтак і чужий матеріал відчувають лише ззовні, насамперед – на рівні теми, згаданих у тексті прізвищ і цифр й, може, заголовку. Байдужіють до незначних, як їм тепер видається, речей: стилю, деталей, персонажів. Усім цим редактор, котрий втратив журналістські рефлекси, залюбки жертвує (тобто викреслює), часто навіть не питаючи дозволу автора.
Щоправда, проблема поліпшення наявного тексту, як цей процес бачить редактор, вступає у протиріччя з авторськими правами. Але що таке «авторські права», наш шеф навіть не хоче чути. Мабуть, тому, що цей мозоль йому відсох.
 Є, щоправда, тип редакторів, які усе ж «трохи шиють». Продукують так звані «колонки» – представницьке фото плюс текст (як правило, ні про що) на початку номера.

 

 

Часто редактором стають, маючи деякий досвід роботи в редакції і поступово втрачаючи бажання писати, їздити, когось про щось розпитувати... Редактор – як в армії єфрейтор. Знає і бачив більше салабона, втерся у довіру до командира – ну, й керує, як вчили на пришвидшених курсах.
Керівна посада часто псує журналіста, хоча й не завжди створює хоча б посереднього редактора. Новопосталий шеф чомусь швидко забуває, що без журналістів редактор – взагалі ніхто. Але якщо з боку чиновника зневага до прав працівників ЗМІ якось приховується, то з боку редактора вона завжди відверта: я такий як ти, тільки при посаді, отже, ти тупий. От як афористично й відверто суть своїх функцій висловив у блозі новий шеф-редактор сайту «Обозреватель» Михаїл Подоляк: "Любая информационная работа, как известно, предполагает манипулирование". Щодо праці репортера, то бос журналістського колективу її описує таким чином: «везде бегает с диктофончиком, спрятанным глубоко в штанах. И пишет, пишет, пишет». Таке опускалово з вуст редактора звучить більш ніж несподівано. Це якби директор шахти сказав про гірника-забійника: «ховається глибоко під землю, бігає там з відбійним молоточком і довбе, довбе, довбе».
Скоротити текст, поставити недоречне фото, поміняти заголовок. Усе це український редактор-маніпулятор робить зазвичай нашвидкуруч. Поводження його з текстами зазвичай не краще, ніж у Бацьки Луки з депутатами: «перетрахіваць і перетрахіваць». Український редактор не тільки не знає міри втручання у текст автора, а й взагалі не здогадується, що така міра існує. Редактор правий апріорі. І апостеріорі.
 Про демократичний спосіб прийняття редакційних рішень з наших редакторів чули хіба що одиниці, а застосовувати його на практиці не прагне ніхто. Навіть так звані «редакційні ради», які фігурують у вихідних даних деяких видань – це зазвичай список весільних генералів. А «планірки» у тих наших колективах, де вони ще є, більше нагадують розвод караулу в армії. Ну а як же можна відстоювати демократичні й культурні цінності у країні (селі, місті), якщо ці засади не культивуються у редакції?

 

 

 

Редактор має можливості впливати на зарплати й гонорарний фонд. Дехто з них відтак намагається використовувати це як засіб тиску на незговірливого журналіста, затягуючи виплату або й на свій розсуд невмотивовано позбавляючи людину вже заробленого. «Борги віддають тільки боягузи», – могли б повторити деякі наші редактори услід за деякими такими ж бізнесменами. Щурятництво, до речі, згадується як гріх ще у Біблії, коли навіть не існувало такої професії - редактор. Найбільше від нього страждають фрілансери. Апофеоз редакторської економії: опублікувати текст, а потім сказати авторові «А ми гонорарів не платимо!»
Ще один прояв економічного ідіотизму по-українськи – коли редактори вимагають від журналістів організовувати у видання рекламу. Тобто паралельно попрацювати рекламними агентами, нібито не розуміючи, що при цьому виникає конфлікт інтересів.
Показово, що зіпсувати свою репутацію через таку поведінку наші редактори ніколи не бояться. По-перше, якщо видання трайбалістичне (сімейне, кланове), а так і буває часто, то жлобкуватість сприймається видавцем як біологічно виправдана стратегія соціал-дарвінізму. По-друге, в українських олігархічних медіях редактор, який може «кинути» журналістів на гроші й при тому обкласти їх непарламентськими виразами, цінується набагато вище, ніж вихований і чесний. Олігархи відтак сприймають редактора як дресирувальника знахабнілих «псів демократії», які прагнуть неможливого: свободи слова і творчості, гонорарів і чуйного ставлення до себе і своїх текстів.

 

 

 

Виписати журналісту премію за гарний матеріал, просто потиснути руку й привітати із знайденим цікавим «поворотом гвинта» – це якось серед наших редакторів не популярно. Натомість викинути пів-матеріалу, зроблених на замовлення самого ж головреда, у кошик для сміття, не пояснюючи причини – практика поширена. Звісно, знімати матеріали – право редактора. Але якби він був емоційно трохи тонший, міг би сказати: «Вибач, колего. Ти зробив справу як слід. Але…» Щось таке.
Ба навпаки. Той-таки шеф «Обозревателя» так відгукується про Тетяну Коробову, Тетяну Чорновіл, Соню Кошкіну, які колись, власне, і створювали авторитет і популярність очолюваному нині ним сайту: «Звезда, как правило, капризна, начинает диктовать свои правила поведения. Я не считаю, что она имеет право это делать, потому что она субъективна, уровень ее интеллекта может быть низок, профессиональная компетенция может только казаться высокой».
 Цікаво, що це стверджує людина з медичною освітою. Тут діагноз можна підгледіти у романі Віктора Пєлєвіна: «Творці мені на х*й не потрібні – потрібні кріейтери».

 

 

 

Сайт «Телекритика» в одній із своїх публікацій зауважує: «Ведь часто журналисту приходится не только лично рисковать для получения нужной информации, но и отстаивать важность ее публикации перед руководством редакции. Таким образом,… порой и сознательно обходить редакционную политику». Ну, а хто ж стоїть на сторожі цієї політики? Цензор? Такої посади нема. На жаль, той, хто мав би бути спільником – виступає як антагоніст.
Саме редактори чималою мірою відповідальні за те, що наші ЗМІ перетворюються на «собачий вальс». Що свобода слова йде на піар (чорний або рожевий) і розважалівку. Редактор перший байдужіє до ідеалів преси, а далі вже морально й інтелектуально занепадають підлеглі. І тупішають, якщо це є, саме під егідою свого боса. Зрештою, хто керує «тупим журналістом»? Редактор. Якщо журналіст уміє й хоче збирати інфу й писати, але не робить цього, функціонально "підтуплює" – тут проблема вочевидь все-таки управлінська.
Іноді працювати в наших медіях запрошують редакторів з Росії, Європи або США – мабуть, там вони кращі, ніж у нас. Той же Михаїл Подоляк – легіонер-експат із "Союзної держави Росії й Білорусії" (10 років жив в країні Лукашенка). Натомість журналістів сюди працювати не запрошують, навпаки: це наші акули пера фахово успішні за кордоном. Редакторів імпортуємо, журналістів експортуємо – то хто ж на загал якісніший?
Журналісти у нашій країні все ж залишаються авторитетною моральною інстанцією. За даними соціологів, їм українське суспільство довіряє майже як церкві. Тим, хто «бігає с диктофончиком», хто намагається подолати опір начальника-маніпулятора і все ж оприлюднити «поверх бар’єрів» важливі для суспільства месиджі. Цікаво було б провести відповідне опитування щодо довіри редакторам…
Виконавчий директор Інститут масової інформації Вікторія Сюмар помітила парадокс: ті люди, які мали би забезпечувати права журналістів, дуже часто є головними порушниками їхніх прав: «Йдеться про працівників міліції, силових структур, УДО». Тобто вважається що всі проблеми журналістів – від влади або від них самих (браку освіти й фахової підготовленості, лінощів, не талановитості тощо). Якщо ж глянути уважніше, то великою українською проблемою є також неякісний редакторський корпус – неосвічений, недемократичний, цинічний, рептильний, кар’єристський. І при цьому – самовдоволений.
 Один з коментарів до висловлювання редактора тижневика «Коментарі» про те, що «журналісти тупі», хочеться процитувати. Автор написав: «…й лише найтупіші з нас стають редакторами». Отже, від’ємна еволюція триває.

Текст: Ігор Кручик

Про автора
 У журналістиці 29 років. Має відзнаку «Золоте перо», лауреат премії імені Гарета Джоунса.

 

"Телекритика"