Чеська преса: українці довіряють ЗМІ. Переважно безпідставно

Більше половини громадян України вважає, що в їхній країні існує свобода слова і приблизно стільки ж довіряє українським засобам масової інформації. В порівнянні із інститутом президента, судами чи міліцією це втішний результат. Але більшість український медій на таку довіру не заслуговує, - пише керівник проекту «Український журнал» (м. Прага) Ленка Віх у чеському виданні «Mediainfo».

За моніторингом друкованих та інтернет-видань, який кожен місяць оприлюднює київський Інститут масової інформації (ІМІ), прихована реклама становить в середньому 6% обсягу публікований інформацій. Перед парламентськими виборами у 2012 році сягала навіть 15%, з яких цілих 81% творила політична джинса. Але під моніторинг Інституту підлягає лише 6 загальнонаціональних друкованих видань та 4 інтернет-видання. 

У випадку регіональних ЗМІ ситуація звичайно набагато гірша. Після Помаранчевої революції ситуація в українських засобах масової інформації почала мінятися і ще два роки тому можна було навіть говорити про те, що найбільш популярні критики режиму Януковича мають певний імунітет. Що, окрім іншого, українські політики взяли урок з історії Георгія Ґонґадзе.

Але у 2010 році зник безвісти редактор харківської газети «Новий стиль» Василь Клементьєв. Його зникнення досі не розслідувано. Так як нині нема недоторканих політиків, нема й недоторканих журналістів. Пропаганда, джинса, фейк, троллінг – тим всі хворіють сучасні українські медіа. 

Є кілька винятків, як приміром газети «День», «Україна Молода», журнал «Український тиждень», інтернет-портал «Українська правда», телеканали ТВі, 5 канал. Втім, всі вони представляють лише малий відсоток медіа, до того виходять, як на українські умови, дуже низьким накладом або обмежені територіально. Їхня продукція є джерелом інформацій для українських і закордонних журналістів. Вони вільні, але впливу на українського виборця не мають. 

Впливові медіа – а до них належить передусім телебачення – набагато більш контрольовані. Передусім своїми власниками, які бувають часто політиками або до політиків наближеними олігархами. І вони можуть бути прихованими. Одним із найбільших курйозів, про неприпустимий конфлікт інтересів вже не кажучи, є історія колишнього голови Служби безпеки України Валерія Хорошковського, якого ще кілька місяців тому вважали одним із найвпливовіших медіальних магнатів держави. Тільки після звільнення його з посади голови СБУ і наступним продажем 100 % акцій медіальної групи U.A. Inter Media Group Limited, у власності якої було 8 телевізійних каналів, прес-агенство, 3 рекламних агенства, почались спекуляції з приводу того, що може він не був ані олігархом, ані дійсним власником Інтера. 

Хорошковський свої акції продав правдоподібно його реальному власнику Дмитру Фірташу. Нині більшість телевізійних каналів України знаходиться у руках чотирьох груп. Групи Рената Ахметова – найбагатшого українця і співпартійника Віктора Януковича, групи Віктора Пінчука – зятя колишнього президента України Леоніда Кучми, групи Ігора Коломойського та групи вже згаданого Дмитра Фірташа. І хоча про всі ці групи можна сказати, що вони наближені до нинішнього президента Віктора Януковича та його Партії регіонів, реальність є набагато строкатішою. І плюралізм українських олігархів є великою мірою запорукою плюралізму українських медіа. 

Текст: Ленка Віх, керівник проекту «Український журнал» для «Mediainfo»