Бої без правил. Як дискредитують журналістів і громадських діячів

              Поки Віктор Янукович, оговтавшись від холодного душу Росії, поспішно проголошує незворотність курсу євроінтеграції, його «васька», тобто влада – «слухає та їсть» – демонструє непохитність у згортанні демократії, свободи слова, верховенства права та нищенні українського культурного коду. Суди, міліція, прокуратура, податкова, чиновники-бюрократи і ректори-хабарники – все це дійсна ціна нашій «інтеграції», - пише Роман Кабачій на сайті Тиждень.ua

Якщо за перші сім місяців 2012 року у статистиці побиттів та погроз журналістів нараховано 43 таких випадків, то за сім місяців поточного року журналістам погрожували або побили вже 48 разів. Беззаконня та почуття безкарності при виразному покровительстві злочинців з боку влади свідчать про наростання лавини процесів, на тлі яких підписання Угоди про асоціацію з ЄС нагадуватиме радше хапання потопаючого за соломинку.

Один із напрямків, що свідчать про цілком протилежні від укріплення демократії та свободи слова цілі, є планомірна дискредитація громадських організацій, активістів та відомих принциповою позицією журналістів. Робиться це на різних фронтах – від майже невинного «троллінгу» в багатосотенних коментарях, котрі самі троллі тільки й читають – до «обґрунтованих» циклів статей Вячеслава Піховшека, блогів політолога та історика Костя Бондаренка і нардепа Вадима Колесніченка. Скеровані вони, зокрема, проти українських представництв фонду «Відродження», «Репортерів без кордонів», Інституту масової інформації (ІМІ), міжнародної організації «Freedom house» та її партнерів в Україні.

Піховшек називає людей, що працюють на ці структури, «професійними революціонерами», котрі «получают деньги за то, что они все рабочее время занимаются подготовкой революции 2015 года». Не дають полум’яному борцеві за провладну правду статки відомих журналістів: вони, мовляв, «никогда не смогут публично доказать, за что они заработали деньги, достаточные для покупки домов, квартир, автомобилей». Не гребує він опускатися до особистих образ:  Наталія Лигачова та Вікторія Сюмар це «сложно соображающие», а представниця «Репортерів без кордонів» в Україні Оксана Романюк та інформаторка «Freedom house» страждає на мегаломанію.

Кость Бондаренко, ніби вітаючи журналістів із професійним святом, намагається поставити під сумнів статистику щодо зростання кількості фактів перешкоджання журналістській діяльності, підготовлену ІМІ, - мовляв: он у Туреччині справжній хоррор для журналістів, не бачили ви ще смаленого вовка. Вадим Колесніченко звинувачує фонд «Відродження» в тому, що його проекти скеровані на підтримку націоналізму, а також незадоволений рейтингами свободи в країнах світу, презентованими «Freedom house»: називає їх «українофобськими» та «написаними на колінцях у Держдепі»…

Останнім часом «викривальні» статті зі своєю функцією справлятися перестали. Вочевидь,  для читача вони є малопереконливими. Як написав у коментарі до одного з матеріалів Вячеслава Піховшека користувач Павел Качура, «все Ваши статьи у адекватного читателя вызывают шок… Вы политический аналитик, но судя по Вашим статьям, политика для Вас "тёмный лес". Вся Ваша специализация склоки политиков. Для меня все политики одинаковы, я могу критиковать политика, но защищать никогда. Для меня истина важнее любого политика. А Вы все свои статьи строите на лжи и подлогах». Тож ідейні супротивники українських активістів перейшли до використання методів, м’яко кажучи, не зовсім етичних.

Приміром, у щоденці «Сегодня» у рубриці «Точка зрения», котра за вихідними даними газети є рекламною, навесні було опубліковано статтю «Почему гранты не приближают Украину к Евросоюзу?» У ній було заміщено відверту неправду, за якою колишня вже виконавчий директор ІМІ Вікторія Сюмар нібито витратила «в повітря» кошти, отримані на розвиток проекту «Блогери проти корупції». «Никакую сеть блогеров никто так и не создал», - підсумовує невідомий автор. Це при тому, що кожен зацікавлений може зайти на сайт «Ні корупції!» та переконатися, що матеріали там часто оновлюються і проект прекрасно функціонує. Звернення Сюмар до головреда «Сегодня» залишилося без відповіді.

Далі – більше. 30 липня 2013 р. «Українська правда» публікує дослідження «джинси» у регіональній пресі авторства Назарія Заноза «гАрбузова джинса», де він оприлюднює цікаву деталь: у трьох обласних виданнях у Чернівцях, Тернополі та Черкасах заказухи Сергія Арбузова підписані ім’ям журналістки ТСН Ольги Кашпор. Сама репортерка від «джинсування» відхрестилася; у редакціях місцевих газет повідомили, що журналісти з такими іменами у них в редакціях не працюють, а матеріали вони отримали вже готовими через рекламний відділ і розмістили їх на правах реклами. Керівник ТСН Сергій Попов вважає цю ситуацію неприпустимою і такою, що може призвести до втрати довіри до журналіста. Один з коментарів під новиною «Телекритики» щодо цього інциденту звучав так: «Набрид вже той російський горе-піарщик та шовініст, який обслуговує Арбузова. Він і раніше, працюючи на донецьких клієнтів, тиражував заказухи та фальшиві статті, підписуючи їх іменами відомих журналістів [...]. Під вибори 2015 хочуть знищити репутації нормальних журналістів».

27 серпня в «Сегодня» під рекламною рубрикою «Анонс» виходить матеріал, підписаний авторством «Сергей Смирный». Це інтерв’ю із головою Комітету виборців України Олександром Черненком під заголовком «Александр Черненко: Геополитика интересует людей меньше, чем "социалка"». За всіма ознаками це «джинса», скерована на відбілювання міністра соціальної політики Наталії Королевської. Вона і «противник нового Трудового кодексу», і «ініціатор відміни депутатських пільг», і працює так, що для її відставки «немає об’єктивних підстав». Плюс заголовок. Сам Черненко, перебуваючи у відпустці за кордоном, визнав у обговоренні цього матеріалу на особистій сторінці Олександра Піддубного в мережі «Фейсбук», що давав таке інтерв’ю телефоном, але думки було перекручено: «…по трудовому кодексу було окреме питання. Я сказав, що думаю, але без згадки прізвища Королевської, при цьому додав, що не експерт в даному питанні. Я зараз не в Україні і щойно це побачив. Зараз буду розбиратися». «Щось я розслабився», -додав автору цих рядків у приватній переписці.

Цікавим є те, що цільова аудиторія громадських активістів і піарників від влади майже не пересікається, тому ефект від таких статей може бути лише дуже примарним. Наприклад, активісти та журналісти можуть щось пояснити про свою діяльність лише у своїх нішевих чи партнерських ЗМІ або в соцмережах – у той час, як їхня дискредитація ведеться через масові медіа або так звані «зливні бачки» в Інтернеті. Очевидно, що той, хто читає «зливні бачки», навряд чи буде виходити за межі своєї «зони комфорту» і читати якісні ЗМІ, або детально цікавитись діяльністю громадських організацій. І навпаки, люди, які здатні критично оцінити дані матеріали, прекрасно розуміють ким і з якою метою вони написані, тому на них вони теж не справлять жодного впливу. Можна було б сказати, що влада таким чином намагається підірвати довіру до громадських організацій, які сприяють демократизації та побудові громадянського суспільства. Проте ефект від таких публікацій стрімко наближається до нуля – ще й тому, що пересічний українець вже дуже добре навчився відрізняти приховані заказушні статті від реальних матеріалів. Цьому сприяє, як не дивно, багаторічний досвід джинсування українських ЗМІ, який став своєрідним «щепленням» для суспільства, а також жваві обговорення у соціальних мережах, висміювання та викривання джинси і недолугості піарників. Поки політики та влада витрачають шалені кошти на «джинсу» та «викривальні» статті, здоровий ґлузд диктує українцям, як і в 2004-му: Вони брешуть!

Текст: Роман Кабачій, ІМІ, для Тиждень.ua