Публічність може допомогти цивільному, якого незаконно утримує Росія, але необережно оприлюднена інформація здатна йому нашкодити. Водночас історії конкретних людей привертають значно більше уваги до проблеми цивільних у полоні, ніж статистика.
Як журналістам визначити, про що можна писати, а які подробиці краще залишити поза матеріалом та як говорити про цивільних у полоні так, щоб їхні історії почули в Україні та за кордоном, – медійники дізнавалися під час онлайн-дискусії, яку організував регіональний хаб Інституту масової інформації “Медіабаза Черкаси”.
“Ми продовжуємо говорити про всіх цивільних, яких утримує РФ”
Однією з українок, які ведуть діяльність щодо теми висвітлення долі цивільних у полоні, є Людмила Мельникова-Плечкова – донька цивільних, яких незаконно утримує Росія. Тема полону знайома їй не з розповідей. 25 вересня 2023 року росіяни затримали її батьків. А в травні 2024 року через умови утримання, психологічний тиск та відмову надавати медичну допомогу мама Людмили померла в полоні.
“Це було в Мелітополі, тобто я не могла туди приїхати, не могла з нею попрощатися. Наразі мій тато залишається в статусі “інкомунікадо”. Це означає, що його утримують без звинувачень і він не може про себе повідомити”, – поділилася Людмила Мельникова-Плечкова.
Людмила наголосила: історія її батьків не є поодинокою. Багато цивільних українців перебувають у такому самому невідомому статусі, а деяким полоненим навіть забороняють називати власне прізвище, замінюючи його на номер.
“Я доволі довго мовчала, щоб не нашкодити. Потім намагалася вивезти маму на територію України й теж мовчала, бо хотіла отримати дозвіл на її регоспіталізацію. Але, на жаль, не знаю, допомогло чи нашкодило це, – розповіла пані Людмила. – Зараз ми продовжуємо розповідати про мого тата і про всіх цивільних, яких утримують у РФ. І я вважаю, що медійники зі свого боку можуть допомагати нам висвітлювати цю тему. Тому що цивільних у полоні дуже багато”.
Історії людей працюють краще за суху статистику
Розповідати історії полонених – те, що може допомогти посилити голос їхніх рідних і зробити тему цивільних у полоні видимішою.
Під час висвітлення теми полону аудиторія набагато сильніше реагує на історії конкретних людей, зауважила президентка ГО “Нові українські наративи” Любов Правдіна. І це підтвердилося під час кампанії “Тіні за ґратами”, яку провела громадська організація. Її присвятили українським цивільним, яких незаконно утримує Росія.
Любов Правдіна ділиться: на початку кампанії вони намагалися говорити мовою статистики, однак швидко зрозуміли, що стратегію варто змінити. І це дозволило охопити понад 4 мільйони аудиторії.
“Люди реагують не на цифри, люди реагують на людину. Не завжди потрібно описувати деталі катувань, щоб аудиторія відчула трагедію. Іноді сильніше діє те, якою була людина до полону, про що вона мріяла, що любила робити. Як вона любила вирощувати троянди чи писала вірші. І от її вірші, наприклад, достукаються до серця значно швидше, ніж сухі цифри статистики”, – зазначила Любов Правдіна.
Спікерка також поділилася, що важливу роль у висвітленні теми полону відіграє підтримка відомих українців. А регулярні публікації працюють ефективніше, ніж одна масштабна інформаційна кампанія. Крім цього, після публікації історії варто відстежувати перебіг справи й надалі.
“Ми всім родичам цивільних наших бранців говорили: “Повідомляйте нас про перебіг подій вашої справи”, – говорить Любов Правдіна. – Ми щиро радіємо, коли можемо розповісти історії з хорошим фіналом. Коли наших полонених обмінюють. Це історії, які надихають нас і надихають рідних інших цивільних полонених. Бо це віра, яка надає крила”.
Найголовніше – безпека людей
“Кожна історія заслуговує бути почутою. Але вона має бути розказана так, щоб не нашкодити людині, яка перебуває в полоні, або її рідним”, – зазначила Любов Правдіна.
Наголосив на тому, що перед публікацією потрібно зрозуміти контекст, і керівник ГО та БФ “Цивільні в полоні” Костянтин Давиденко. За його словами, кожна історія потребує окремого підходу, адже люди перебувають у різних місцях утримання, а публічність може як допомогти, так і зашкодити.
Перед висвітленням історій полонених експерт радить медійникам консультуватися з родинами або громадськими організаціями, які супроводжують конкретну справу. Саме вони можуть підказати, яку інформацію можна оприлюднювати, а яку – ні.
“У деяких випадках ми дійсно бачимо, що після розголосу ситуація полоненого в місці утримання покращується. Зокрема, коли його історія набуває медійності за кордоном: коли про нього пишуть іноземні медіа або говорять політики чи блогери, – зазначає Костянтин Давиденко. – Але, на жаль, ми знаємо випадки, коли, навпаки, адміністрація мстилася за те, що історія людини отримує розголос”.
Також Костянтин Давиденко застеріг від розголошення інформації про непублічні канали зв’язку з полоненими: їхніх помічників чи інших людей, що можуть залишатися на окупованій території. Такі деталі можуть поставити під загрозу безпеку не лише самого полоненого, а й інших людей.
Крім цього, не потрібно змушувати звільнених з полону людей детально розповідати про пережиті катування. Адже це може стати повторною травматизацією.
“Це непроста й травмувальна історія. І зайвий раз згадувати подробиці – боляче, – наголосив спікер. – Якщо людина спроможна про це говорити, вона сама розкаже. Або зробить це пізніше, коли з нею попрацюють психологи”.
Точність формулювань – теж питання безпеки
Поняття “цивільний полон” є суспільно зрозумілим, однак може охоплювати різні правові статуси, наголосила керівниця відділу “Війна та правосуддя” Медійної ініціативи за права людини Анна Рассамахіна.
“Практика РФ щодо позбавлення волі цивільних – це певною мірою “винахід” Російської Федерації. Ми знаємо, що її застосовували під час чеченських війн. І вона широко застосовується під час російсько-української війни. Але ця практика є повністю незаконною, – зазначила Анна Рассамахіна. – Цивільний полон – це така “неіснуюча категорія”. Адже полоненим може бути тільки особа, яка була комбатантом на момент її затримання. Про це чітко каже міжнародне право, зокрема Женевські конвенції”.
Фактично під поняттям “цивільний полон” можуть матися на увазі незаконне позбавлення волі, насильницьке зникнення, захоплення заручників, незаконне переміщення чи переслідування за сфабрикованими кримінальними справами. А від точності термінології залежить не лише якість журналістського матеріалу, а й можливість його використання для міжнародної адвокації та документування воєнних злочинів.
“Ми маємо справу з тим, чого ще ніколи не було, що юридично не врегульовано. І тому ми не маємо правових інструментів, щоб цьому протистояти. Тому завдання журналістів під час написання матеріалів має полягати в тому, щоб висвітлювати повну стовідсоткову незаконність цієї практики”, – додала Анна Рассамахіна.
А перед публікацією будь-якої чутливої інформації експерти рекомендують медійникам поставити собі кілька запитань:
- що саме ця деталь доводить;
- чи справді ця деталь необхідна аудиторії для розуміння історії;
- чи може деталь допомогти ідентифікувати когось або наразити людину на небезпеку;
- чи можна досягти тієї ж мети без розголошення зайвих подробиць.
“Коли журналісти публікують чутливі деталі, щоб привернути увагу аудиторії, – на жаль, це працює в короткій перспективі. Але це не працює на звільнення заручників”, – зазначила Анна Рассамахіна.
Особливо уважно експертка радить працювати з інформацією про:
- непублічні канали зв’язку;
- персональні дані;
- медичні діагнози;
- деталі катувань;
- документи, що можуть мати конфіденційну інформацію.
“Ми радимо брати згоду на публікацію, щоб людина могла обрати, на що вона погоджується: на публікацію яких деталей, в якому обсязі. Також варто пояснювати, в якому форматі вийде матеріал. Це важливо – залишати людині право відкликати свої дані. Людина може передумати, і це треба поважати”, – радить Анна Рассамахіна.
Анастасія Небога, есемемниця Медіабази Черкаси
