Як етично і безпечно показати в медіа досвід дитини в умовах збройного конфлікту, як розповісти історію і водночас захистити психічне здоров’я та гідність дитини, яка вже пройшла через травму війни, що ніколи не можна робити медійнику в спілкуванні з дитиною і чому дитина не може бути інструментом медійних досягнень – про це розповіла на онлайн-тренінгу 28 серпня психологиня фонду “Голоси дітей”, кандидатка психологічних наук Олена Лісова. 

Вебінар “Як розповідати про дітей, постраждалих від війни” організував регіональний хаб Інституту масової інформації “Медіабаза Запоріжжя”.

Сприймайте дитину як суб’єкта

“Хоча висвітлення історій дітей під час війни, з одного боку, є вкрай чутливою і часом навіть дещо спекулятивною темою, це є нашим важливим завданням”, – впевнена психологиня фонду “Голоси дітей” Олена Лісова. Водночас, зауважує психологиня, дитина не може бути об’єктом для збору емоційного контенту, “ілюстрацією” трагедії чи безголосим символом війни. Залучення дитини до медіавиробництва має бути радше винятком, ніж правилом, і лише тоді, коли розкрити конкретну історію чи проблему неможливо без її участі. Згідно з Цивільним кодексом України, кожна дитина має право на повагу до своєї гідності та приватного життя.

  • Суб’єктність: дитина має право на власну думку та право відмовитися від розмови в будь-який момент.
  • Захист інтересів: жодні професійні досягнення журналіста (рейтинги, перегляди) не можуть бути важливішими за безпеку та добробут дитини.
  • Повага до досвіду: важливо висвітлювати історію людини, а не “випадок” чи “кейс”.

Психологиня Олена Лісова вважає, що медіа мають бути не мисливцями за емоціями, а безпечним майданчиком, де голос дитини слухають з повагою до її досвіду. Фото надане Оленою Лісовою

Враховуйте кумулятивну травму

Дитяча травма – це неприємний або шкідливий досвід, якого зазнають діти і який може мати довготривалий та негативний вплив на їхній психологічний і фізичний добробут. Травматичні події в дитинстві можуть порушити почуття безпеки, стабільності та довіри до світу, що призводить до значних емоційних і поведінкових наслідків. 

Як зазначає експертка благодійного фонду “Голоси дітей”, під час війни ми також маємо справу з поняттям кумулятивної травми. Кумулятивна травма – це не поодинока стресова подія, а нагромадження травматичних факторів, що діють одночасно. Для дитини війна – це не лише обстріли, а й:

  • втрата звичного відчуття безпеки та переживання жаху;
  • вимушене переселення, втрата дому та друзів;
  • хронічний стрес або депресивні стани батьків;
  • свідчення насильства або втрата близьких.

“Травматична ситуація руйнує два базові стовпи психіки: вона викликає втрату відчуття безпеки й приносить переживання жаху, причому не просто страху, а саме глибокого жаху. Знаючи це, ми, як журналісти та фахівці, маємо дбати як про фактичну, фізичну, безпеку дитини, так і про її безпеку символічну”, – зауважує Олена Лісова.

Медійникам важливо розуміти: травма руйнує не лише повсякденність, а й базову довіру до світу. Отже, найважливішим моментом роботи журналіста з дитиною виступає налагодження довірливого безпечного для дитини контакту.

Інфографіка згенерована ШІ

Уникайте ретравматизації та “колупання в рані”

Журналісти не є фахівцями у сфері психічного здоров’я. Необережне запитання може викликати гостру стресову реакцію, з якою інтерв’юєр не зможе впоратися. Медійникам у спілкуванні з дітьми варто використовувати метафору рани: можна визнати, що в дитини є рана, але медійники не мають права “розколупувати” її, випитуючи жахливі подробиці заради драматизму.

“Досить визнати самі факти події та те, що дитина це пережила. Можна сказати: “Я бачу, що ти це пережив. Мені дуже шкода, що це з тобою сталося. Як я можу підтримати тебе зараз? Що я можу для тебе зробити?” Причому навіть ці питання ставити, якщо ви справді готові та можете щось зробити. Але не лізьте глибоко, не розпитуйте: “Розкажи детальніше, а що ти відчував у той момент?” Загалом краще говорити про факти, а не про емоції. Не намагайтеся дізнатися більше, ніж дитина готова розповісти сама в цю хвилину. І завжди з великою повагою ставтеся до рішення дитини, якщо вона не готова говорити”, – наголошує психологиня.

Приклади етичних формулювань:

“Наскільки ти готовий_а сьогодні про це згадувати?”

“Якщо ти відчуєш дискомфорт, ми одразу зупинимося. Добре?”

“Про що з твого досвіду ти хотів би розповісти, а про що – ні?”

Забезпечуйте пре- та постстабілізацію

Працювати з дитиною, яка перебуває в нестабільному стані, категорично заборонено. Журналістський матеріал має бути лише фінальним етапом тривалої психологічної підтримки.

“Ми ніколи не беремо для висвітлення історію дитини, яка перебуває в нестабільному психоемоційному стані. Спочатку з дитиною завжди працює психолог. Іноді на стабілізацію стану дитини та її відновлення йдуть тижні або навіть місяці. Лише тоді, коли дитина вже перебуває в доброму емоційному стані, можна повернутися до того, чи готова вона поділитися своєю історією. Потім відбувається ретельна підготовка. Дитині детально й покроково розповідають, як саме проходитиме весь процес знімання чи інтерв’ю. По-друге, ми обов’язково показуємо дитині всі готові матеріали перед публікацією [12]. Ми запитуємо її: “Тобі подобається? Чи все тут ок? Чи комфортно тобі з цим?” – розповідає Олена Лісова.

Кроки з підготовки розмови з дитиною, яка пережила травматичний досвід. Інфографіка згенерована ШІ

“У нас був реальний випадок: готувалася дуже красива, глибока відеоісторія про підлітка. Планувався відеоматеріал. Проте, коли дитина побачила готовий матеріал, він їй не сподобався. Ми повністю змінили плани: відмовилися від відеоформату й випустили історію в тексті. Водночас опублікували лише ті фотографії, які дитина особисто дозволила, і це були виключно знімки зі спини”, – ділиться досвідом експертка БФ “Голос Дітей”.

Обирайте етичний візуальний ряд

Візуальний контент повинен фіксувати контекст війни та загрозу, а не експлуатувати страждання. Як наголошує Олена Лісова, журналісти мають шукати альтернативні способи передання трагізму. 

“Ми маємо зміщувати фокус у своїх матеріалах. Акцент має бути не на дитячих сльозах великим планом, а на загальному контексті загрози. Завжди пам’ятайте головне правило: дитина – це не символ війни, а жива людина, яка має безумовне право на захист та повагу до своєї гідності й свого психічного життя”, – наголошує психологиня.

Виявляйте мовну делікатність

Це правило критичне для роботи з дітьми з деокупованих територій або тими, хто повернувся з депортації. Якщо дитина все життя була російськомовною, примус до негайного переходу на українську під час інтерв’ю може бути сприйнятий як насильство. Ключовий принцип: комфорт дитини та її емоційна безпека під час розмови є вищими за мовну ідеологію. Будь-який тиск призводить до втрати контакту та закриття дитини. Якщо ви прагнете поваги до досвіду дитини, почніть із поваги до мови, якою вона наразі може висловити свій біль. 

“Я працюю як психолог-консультант, і мені найважливіше, щоб дитина почувалася в безпеці й комфорті й з мого боку не було жодного насильства. Це прояв моєї поваги до її культури, досвіду та особистої історії. Примус у таких ситуаціях – це пряме порушення ідентичності та безпеки дитини. Також украй важливо забезпечувати конфіденційність та анонімність, коли ми висвітлюємо подібні чутливі теми”, – уточнює психологиня фонду “Голоси дітей”.

Усвідомлюйте довготривалий цифровий слід

Сьогоднішній “сенсаційний” репортаж стане частиною ідентичності дитини на все життя. Інтернет пам’ятає все, і дитина, якій сьогодні сім років, у 20 може зіткнутися з наслідками некоректно поданої історії. Перед публікацією завжди ставте собі запитання: “Як цей заголовок і цей ракурс вплинуть на життя людини через 10–15 років? Чи не стане мій матеріал тавром, яке заважатиме їй будувати майбутнє?”

“Будьте голосом, що оберігає, а не тими, хто перетворює трагедію на продукт споживання”, – зазначає психологиня БФ “Голос дітей” Ольга Лісова.

Найголовніше для репортерів – постійно пам’ятати, що дитина має невіддільне право на приватність та захист від експлуатації її травми. Медіа мають бути не мисливцями за емоціями, а безпечним майданчиком, де голос дитини звучить з повагою до її досвіду. 

Підготувала Наталія Виговська, координаторка регіонального хабу Інституту масової інформації “Медіабаза Запоріжжя”