IMI

Гаряча лінія

Барометр свободи слова

Данi з початку 2017 року

Вбивства Побиття Перешкоджання Цензура Погрози

0

24

74

5

31

Не фейком єдиним

У сусідів України починають розуміти, що інформаційна війна Росії скерована не тільки проти України, а проти цілого західного світу, європейської єдності

Усвідомлення небезпеки впливу російської пропаганди нарешті почало доходити до мешканців Європейського Союзу. Щоправда, поки що це відбувається у експертному середовищі, в окремих країнах на урядовому (чиновничому) рівні, а також у обговореннях на конференціях, круглих столах чи конгресах, куди вже може потрапити обиватель, або йому розкажуть про такі події ЗМІ. Власне про останній випадок піде мова у цьому огляді – дискусію «Соціальні медіа як носії фейкових новин. Сучасна російська пропаганда», що відбулася 26 вересня під медіапатронатом Польського радіо в рамках Конгресу ініціатив Східної Європи, який вшосте приймало польське місто Люблін.

Участь у розмові взяли експерт ІМІ Роман Кабачій, директор аналітичного центру «Політика», автор книги «Як працює путінська пропаганда» Микола Давидюк, публіцист «Gazeta Polska Codziennie», автор книги «Krew i ziemia. O Ukraińskiej rewolucji» («Кров і земля. Про Українську революцію») Войцех Муха, колишній кореспондент Польського радіо у Києві (2006-2015), автор книг про передмайданну та постмайданну Україну «Barszcz ukraiński» («Український борщ») та «Ukraina. Niezwykli ludzie w niezwykłych czasach» («Україна. Незвичайні люди в незвичайні часи») Пьотр Поґожельський, Вітольд Юраш, що очолює Осередок стратегічного аналізу у Варшаві. Модерував зустріч Войцех Покора з Польського радіо Люблін, який разом із Войцехом Мухою та Павлом Боболовичем займаються польськомовною сторінкою сайту StopFake.

Прикметно, що після розмови одна із коментаторок зауважила, що тема дискусії так насправді штучно звужена і що варто говорити про інформаційну війну Росії проти західного світу, і що власне фейки і соцмережі це радше методи, через які вона здійснюється. Це вочевидь правда, проте і заявлених аспектів було достатньо, аби розставити крапки над «і» у існуючій ситуації і замислитися над тим, що з цим робити далі, як протистояти пропаганді. Окремі учасники схилялися до того, що «воювати» із російською пропагандою неможливо, і що основні ліки від цієї напасті це медіаграмотність населення. Проте, викриваючи окремі фейки і показуючи, як працює фейковий чи пропагандистський сайт, власне цією медіапросвітою і займаємося. Без конкретних прикладів теорія буде нудною і незрозумілою для сприйняття.

Войцех Муха як приклад показав твіттер Voice of Europe, котрий займається видаванням неіснуючого за дійсне і висміюванням західних цінностей. Сайт англомовний, нібито працює з Нідерландів. Проте вихваляє нинішні уряди у Польщі і Угорщині, які нібито «об’єдналися проти Європи», розганяє істерики (220 перепостів) у твіттері про «теракт у метро Лондона» («у цій Європі ніхто не є в безпеці»), а потім даючи спростування (і не скасовуючи попереднього твіту) написати що просто у когось перегрілося зарядне, кпити: «у цій Європі уже перегрітого зарядного бояться!» Також Voice of Europe нерідко згадує про Путіна, у якого на все є власні рішення і що з його країною таки варто шануватися, для початку хоча би зняти санкції, бо ж «самій Європі вони не вигідні». Пан Муха теж розповів про методику втягання в потрібний дискурс навіть цілком аполітичних осіб, які проте мають слабке місце, приміром люблять котиків і песиків, ведуть з цього приводу відповідні групи у соцмережах. До них треба долучитися, постити невинні новини про котиків і песиків, а коли клієнти дозрінуть, почати їм вкидати новини такого плану: у Росії пожежник врятував котика з палаючого дому; в Україні перед Євробаченням винищують бродячих псів. І от такі любителі котико-собачок потім підписують петицію – 12 тис. підписів – за те, щоб Україні Євробачення відібрати. І це при тому, що жодних винищень чотирилапих у Києві не спостерігалося.

Микола Давидюк (справа)

Український політолог Микола Давидюк зі свого боку відзначив (і приклади Войцеха Мухи тому підтвердження), що соціальні мережі, передусім Фейсбук, давно переросли першопочаткове призначення сімейно-дружніх спілкувань і може навіть того не бажаючи стали майданчиком для ведення інформаційної війни. На думку Давидюка, якщо у 2014 р. адміністрація Фейсбуку могла не зважати на закиди з боку України щодо фабрик ботів і несправжніх акаунтів з боку Росії, то тепер, після визнання того що були «державні зусилля, а також спроби неурядових агентів використовувати найбільшу в світі соціальну мережу як інструмент впливу на громадську думку з ряду політичних питань» по факту звинувачень у спотворенні громадської думки під час президентських виборів у США, тепер треба сподіватися на більшу чуйність і щодо українського сегменту мережі. А також визнати, що Фейсбук «перестав бути виключно соціальною мережею «для котиків», а став глобальним політичним інструментом. І виклик для керівництва, відповідати новому статусу», – сказав Микола Давидюк.

Роман Кабачій з Інституту масової інформації розповів присутнім про те, як виглядає проблема з української перспективи: що є організації, приміром сайт журналістики даних «ТЕКСТИ», котрі показують на окремих прикладах функціонування систем ботів нібито ура-патріотичного напрямку, котрі працюють на розхитування української державності на кшталт закликів до «третього Майдану». Що на сьогодні фейком може вважатися, на думку представниці українського СтопФейк Марго Гонтар, навіть новина, заголовок якої не відповідає суті сказаного у самому тексті, оскільки це один із видів маніпуляції, заснований на підрахунках, що читачі в інтернеті читають переважно заголовки (кількість лайків заголовків зазвичай є більша за кількість входів на новину). Що на відміну від Росії, де фейки створюються державними медіа-ресурсами, а розганяються через соцмережі, в Україні є навпаки: фейки плодяться у соцмережах, а потім через недогляд, неретельність або з метою банальної вигоди поширюються у ЗМІ і тим легітимізуються. Що важливою ланкою інформаційної війни проти України є, після заборони російських телеканалів, медіа в Україні із прихованою інформацією про власність і котрі окрім маніпуляцій та ретрансляцій новин з російських ЗМІ займаються на перший погляд «незначними» речима, як насміхання з української мови та культури, перекручування термінів тощо. Разом з тим українське суспільство, неурядові структури провели достатню роботу з медіапросвітництва, виявлення фейків та маніпуляцій, аби могти ділитися досвідом з європейськими партнерами.

Микола Давидюк з цього приводу уточнив, що Україні довелося заплатити гірку ціну за те, що до певного моменту деякі речі видавалися незначними. «Після цього до нас прийшла війна. Я пропоную відноситися до пропаганди як до радіації, як до зла, із яким треба і варто боротися», – уточнив політолог. Проте попри таке яскраве бажання ставити чоло цьому злу, він застерігає від засобів контрпропаганди – вони, на його думку, вестимуть до цензури. Натомість адекватні методи це виховування чесних журналістів і суспільства, нетерпимого (буквально агресивно налаштованого) до проявів пропаганди, зменшення емоційного накалу. Разом з тим він підтримує рішення української влади про заборону російських соціальних мереж, оскільки «вони створювали трафік для російських ресурсів, і на сьогодні цей трафік упав майже вдвічі». Як один із методів «незначної» речі, яка віднедавна почала використовуватися у інформаційній війні, він назвав пранкерів: «Такий собі ніби-жарт: до Порошенка подзвонив пранкер під виглядом президента Киргизстану. А для цього щоб це зробити, потрібно надати червону лінію власне президента Киргизстану. Людина, яка читає цю новину, має враження про відсутність дієвої влади як у Києві, так і в Бішкеку», – зазначив Давидюк.

На питання модератора, у чому власне загроза на сьогодні для звичайних обивателів у Європі, учасники дискусії навели як безпосередні, так і гіпотетичні приклади. Роман Кабачій висловив переконання, що люди котрі піддані впливу пропаганди, голосують за популістів. Цілями пропаганди поміж іншими, є запровадження тотального хаосу недовіри («всі брешуть», «нікому не можна вірити» тощо), і в ньому привабливими є ті, що кричать найголосніше. Експерт навів приклад знайомої родини зі Східної Словаччини, що перебуває у «інформаційному полоні» чеських сайтів фейкових новин; разом з тим їхні електоральні преференції належать популістичному прем’єру Роберту Фіцо.

До слова, чеських проросійських фейкових сайтів, на думку викривача фейків з Праги Романа Маци, є біля 30. Чехія є вигідним майданчиком для російських пропагандистів не лише через прихильний стосунок місцевого президента до Росії, а й впливу відразу на дві країни – Чехію та Словаччину, а теж через близькість до Німеччини, у якій безпосередньо таку роботу вести було б важче. Пьотр Погожельський, говорячи про ці сайти, сказав, що в Чехії розпочалася кампанія звернень до крупних рекламодавців, аби вони не дозволяли розміщувати власну рекламу, в тому числі контекстну (через гугл), на сайтах помічених у пропагандистській діяльності. Тим самим зменшується їхня самоокупність на терені країни і більша залежність від донорської допомоги Кремля. Вітольд Юраш зауважив, що фейки працюють на емоції і тому варто задавати собі питання, що хоче тою чи іншою новиною від нас пропагандист, – можливо, він відволікає увагу від чогось важливішого, або скеровує наші думки зовсім не в тому напрямку, куди наше навіть підготовлене критичне мислення було готове йти.

Назагал більшість мовців схилялося до думки, що на сьогодні, в умовах спроб реваншу крайніх правих і крайніх лівих у Європі пропаганда та її комфортні умови існування у соціальних мережах мають полегшене завдання, тож український досвід у її протидії та викриттю повинен стати у нагоді урядам, які ці загрози усвідомлюють. Європейська єдність це те, чого боїться Кремль, а на цьому напрямку – протистоянню інформаційній навалі – й поготів.

Роман Кабачій, експерт ІМІ.

Ще Статті