Опубліковано російськомовний переклад книги ОБСЄ під назвою “Пропаганда та свобода масової інформації”, метою якої є допомога державам-учасникам ОБСЄ у розробці національного та міжнародного законодавства і політики щодо розповсюдження пропаганди, пов’язаної з конфліктом в Україні і навколо неї. Книгу опубліковано на сайті Бюро представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ, повідомляє Media Sapiens.
У виданні йде мова про два типи пропаганди у сучасному світі. Перший називають пропагандою війни та ненависті; він потребує юридичних дій і заходів відповідно до міжнародного законодавства у сфері прав людини. Другий тип поєднує в собі всі інші види пропаганди. Вона може суперечити професійним стандартам журналістики, проте, як правило, не порушує міжнародне право.
Також у книзі зазначено, що міжнародна політика у сфері пропаганди гальмується відсутністю чіткого визначення основних термінів – це не дозволяє послідовно застосовувати її на міжнародному та національному рівнях. Зокрема, національні суди та законодавчі органи вагаються у формулюванні термінів “пропаганда”, “ненависть”, “підбурювання”, “війна”. Однак це не повинне заважати ефективному застосуванню існуючих міжнародно визнаних і обов’язкових заборон у національному законодавстві.
Згідно з висновками, що надані у виданні, запропонований набір інструментів у вирішенні пов’язаних з пропагандою проблем включає законодавче регулювання, а також наступні додаткові інструменти:
-
утвердження плюралізму ЗМІ та осуд пропаганди як мови, що не відповідає демократичній державі та професії журналіста;
-
відмова від державних ЗМІ та підтримка громадських ЗМІ, що дотримуються високих професійних стандартів;
-
розвиток міжнародного та міжкультурного діалогу, такого як діалог між журналістами та представниками інтелігенції, що підвищує медіа-освіченість і сприяє демократії, яка базується на мирі, свободі вираження думки та розмаїтті;
-
сприяння діяльності національних та міжнародних механізмів з прав людини та свободи медіа, спеціалізованих органів саморегулювання і спільного регулювання, професійних організацій та незалежних моніторингових організацій;
-
розвиток освітніх програм з медіа- та інтернет-грамотності;
-
саморегулювання ЗМІ за умови його ефективності повинне лишатися найбільш прийнятним способом вирішення професійних питань, у тому числі реагування на пропаганду війни, ненависті та дискримінації.
У розділі, присвяченому механізмам саморегулювання, наводиться приклад двох рішень російської Громадської колегії зі скарг на пресу: “О жалобе Комиссии по журналистской этике (Украина) на программу “Вести недели” (телеканал Россия-1) и её ведущего Дмитрия Киселёва в связи с выходом в эфир сюжета “Украинское вече” (выпуск от 08.12.2013) и “О жалобе сотрудников АНО “Пермь-36” на публикацию телеканалом НТВ телесюжетов “Спонсоры из США открыли в Перми музей “националистов-мучеников” Украины” (программа “ЧП”, 03 июня 2014 г.) и “Пятая колонна” прославляет бандеровцев на деньги США: расследование НТВ” (“Профессия – репортёр”, 07 июня 2014 г.).
Доповідь містить перелік ознак пропаганди, визначених Колегією в результаті розгляду скарг на програму Дмитра Кисельова.
Повний текст книги доступний за посиланням.