На Венеційському кінофестивалі показали фільм про життя російських військових на війні

На Венеційському кінофестивалі показали документальний фільм “Росіяни на війні” російської режисерки Анастасії Трофімової, яка сім місяців прожила з російськими солдатами на фронті в Україні й розповіла їхню історію. Вона не побачила ознак воєнних злочинів за час, проведений на фронті, повідомляє агенція Reuters.

В описі до фільму на сайті кінофестивалю режисерка зазначає, що це “антивоєнний фільм” і “‘Росіяни на війні’ є її “відчайдушною спробою зрозуміти мою рідну країну й мій народ”.

Короткий переказ фільму та коментарі росіянки

Як пише агенція, режисерка без дозволу приєдналася до батальйону, що просувався східною Україною, щоб отримати рідкісні кадри російської армії.

Перед премʼєрою фільму Трофімова сказала: “У Росії вони герої, які ніколи не вмирають. На Заході вони здебільшого воєнні злочинці, воєнні злочинці, воєнні злочинці. Для мене найбільшим шоком стало те, наскільки вони звичайні. Абсолютно звичайні хлопці з родинами, почуттям гумору, власним розумінням того, що відбувається в цій війні”.

Агенція зазначає, що у фільмі показано лише короткі уривки бойових дій і геть не передано уявлення про руйнування, скоєне російською армією в Україні; один із солдатів відмахується від звинувачень російської армії у воєнних злочинах, бо такого нібито “не може бути”.

Водночас у фільмі багато солдатів визнають, що воюють лише за гроші й дедалі більше розчаровуються і що висвітлення війни в державних медіа є “брехнею”. Дехто воює з почуття солідарності з товаришами, і їхня позиція суворішає зі зростанням кількості загиблих.

“Люди, може, й не розуміють причини війни, але починають боротися, бо когось втратили. Може, це питання помсти”, – сказала Трофімова.

Російська режисерка Трофімова заявила, що не побачила ознак воєнних злочинів за час, проведений на фронті: “Я вважаю, що в західних медіа російські солдати асоціюються з цим, бо немає інших історій. Це – інша історія. Це – моя спроба зазирнути за туман війни й побачити людей людьми”.

На пресконференції у Венеції Трофімову запитали про те, чи “етично” гуманізувати російських солдатів на тлі воєнних злочинів, скоєних російською армією в Україні, пише Deadline.

“На мою думку, це трохи дивне запитання: чи можна гуманізувати чи не гуманізувати когось. То що, є списки людей, яких можна гуманізувати, і тих, кого не можна? Авжеж, ми маємо гуманізувати всіх. Це величезна трагедія передусім для нашого регіону, а також для всього світу. Якщо ми не бачитимемо в одне одному людей… ці чорно-білі стереотипи про одне одного лише продовжуватимуть війну. Це лише спричинить зростання ненависті… На жаль, це шлях, який обрали політики, але я не вважаю, що цим шляхом мусять іти звичайні люди”, – відповіла режисерка.

Реакція українських мистикинь

Українська режисерка Ольга Журба, чию документальну стрічку “Пісні землі, що повільно горить” теж презентували, розкритикувала рішення фестивалю показати російський фільм, зазначивши, що зараз зарано для співчутливих зображень загарбників.

“На мою думку, російським режисерам варто… показувати справжнє обличчя злочинців у цій війні”, – каже Ольга Журба.

Проте Трофімова відкинула цей аргумент, заявивши, що надважливо не підживлювати ненависть, а натомість шукати спільну мову: “З початку війни 24 лютого 2022 року між Росією й Заходом було зруйновано багато мостів. Я хотіла б, щоб цей фільм став, можливо, не мостом, але хоча б мотузкою, яку я можу перекинути на той бік і допомогти нам побачити одне одного”.

Трофімова розповіла, що стрічка Журби їй загалом сподобалася, окрім фіналу, де українські діти думають про те, що можуть зробити для покращення своєї країни, і протиставляються російським, які марширують і співають воєнних пісень.

“Я думаю, це підігрує наративу про те, що росіяни за визначенням агресивні й жахливі люди… знаєте, ніби це в їхній крові – бути такими”, – сказала вона.

Українська режисерка і сценаристка Ірина Цілик звернула увагу, що Анастасія Трофімова раніше працювала на російському державному пропагандистському каналі RT (раніше Russia Today).

“Судячи з усього, цей фільм – чистий зразок російської пропаганди. Режисерка раніше працювала на Russia Today і щедро використовує знайомі їй інструменти. Це не дивує, дивує інше. Цей фільм мав премʼєру у Венеції, потім, наскільки я знаю, їде в Торонто. І ось тут уже наздоганяє чорне відчуття столітньої втоми від такого цинізму і нерозбірливості топових кінофестивалів”, – написала у фейсбуці Цілик. 

“Взагалі, там усе найкраще одразу. Для авторки війна і вторгнення почалися 2022 року, про Крим ані слова, зате згадується “громадянська війна” в Україні. Ще авторка каже, що Росія дуже давно не брала участі у війнах і що для авторки в дитинстві війна була чимось геть далеким і абстрактним. Певно, для неї так само не існували війни Росії в Чечні, Грузії, Придністровʼя тощо. Ну і так далі. “Ми – малєнькіє люді, ніхто особливо не хотів воювати, хіба що за гроші, але ось наших бідних героїв вбивають в Бахмуті, ось плачуть їхні близькі, кому це все треба, ми ж за мір”, – написала Цілик.

Марія Ігнатьєва, Катерина Дячук