Медіа-юрист: Приклад газети Kyiv Post має велике значення для української журналістики

Адвокат і медіаюрист Інституту регіональної преси Людмила Опришко - про те, як журналістам захищатись від влади.

У нинішньої влади журналісти не в фаворі. Щоправда, і журналістська братія платить владі тією ж монетою. Останнє було доведено на День журналістики, коли працівники українських ЗМІ принципово відмовились і від торту, і від троянд, які начебто були презентовані Януковичем для пишучої братії. Та воно й не дивно, що журналісти так поставились до подарунка від влади: за останні півтора року влада довела, що свободу слова визнає лише у своїх офіційних документах, а от щодо її розповсюдження у маси, то тут - зась! Проте відкрито заявити про цензуру і про тиск на ЗМІ влада не наважується (все ж Януковичу лестить спілкуватись з Обамою). Тож у монолозі, направленому на пишучу братію, влада доносить до журналістів меседж, який ненав'язливо, але безальтернативно повідомляє про те, що журналісти повинні займатись самоцензурою. Тож, як бути журналістам? Як захищатись від влади? З цими та іншими питаннями «Конфлікти і закони» звернулись до Людмили Опришко, адвоката та медіа-юриста Інституту регіональної преси.

Пані Людмило, на Вашу думку, як часто влада порушує права журналістів?

Жодної статистики, яка б відображала данні щодо подібних порушень, я не маю. Доцільніше буде сконцентрувати увагу на тих порушеннях, які вже наразі можна побачити і відслідкувати. Як приклад, можна навести такий факт: нещодавно набув чинності новий Закон «Про доступ до публічної інформації», але як він виконується? Так, приміром, взяти питання акредитації журналістів. Усім відомо, що бували випадки, коли деяких журналістів могли не акредитувати на той чи інший захід. І, здається, після прийняття вищезгаданого закону подібного відбуватись не повинно. Проте, на сайті одного з державних підприємств розміщено положення про акредитацію (яке було прийнято після набрання чинності цим законом), в якому існують пункти, що суперечать вказаному нормативному акту. Треба зазначити, що ця структура опікується будівництвом об'єктів до ЄВРО 2012, і зрозуміло, що певні обмеження для допуску на подібні об'єкти таки існують. Але  положення про акредитацію журналістів містить не лише вимоги до техніки безпеки, яких повинні дотримуватись журналісти. В ньому також є норма, яка передбачає, що журналіст, який побував на одному з об'єктів, повинен протягом декількох днів надати до прес-служби цієї організації свої матеріали, які він підготував за результатами відвідування цього об'єкту. Якщо ж журналіст не надає матеріалів, то, судячи з коментарів адміністрації підприємства, наступного разу прес-служба може відмовити в акредитації репортеру лише тому, що минулого разу він не виконав їхніх умов. А подібний підхід - це непередбачена законом форма контролю за діями журналістів. І це - державний контроль, оскільки підприємство - державне. Існують й інші проблеми з акредитацією. Так, бувають випадки відмови в акредитації деяким журналістам лише тому, що певна особа не подобається адміністрації або організаторам заходу. Але таке ставлення - порушення прав журналістів і закону, позаяк якщо допускається один журналіст, повинні бути запрошені й інші.

Нерідко права журналістів порушуються під час розгляду справ в судах, де відповідачем виступає журналіст або ЗМІ. Повинна зазначити, що у 2008-2009 роках спостерігалась доволі позитивна тенденція, коли суди почали дотримуватись статті 10 Європейської конвенції і застосовувати європейські стандарти при розгляді подібних справ. Проте, починаючи з 2010 року, ці тенденції змінились. Показовою є справа Юрія Бута, який звернувся до Подільського районного суду м. Києва з позовом проти журналістки 5 каналу. Вона дає підстави вважати, що ситуація у цьому сегменті погіршилась. Суди, які розглядали цю справу, не могли не знати, що оціночні судження не підлягають доведенню. Але все ж таки ухвалили рішення, яким зобов'язали спростувати висловлювання, яке є оціночним. Такі судові рішення суперечать вимогам Європейської Конвенції.

А як би Ви прокоментували факт виграшу суду газети Kyiv Post у Фірташа у Високому суді Лондона? Можливо, в Україні потрібно створити структуру, яка б захищала українських журналістів на подібних судових процесах?

Приклад газети Kyiv Post має велике значення для української журналістики, оскільки це - позитивний приклад, який доводить, що ЗМІ може себе захистити. Адже попередній приклад за позовом Ріната Ахметова до колишньої журналістки «Обозревателя» Тетяни Чорновол вплинув на журналістську спільноту негативно і призвів до того, що у журналістському колі почала проявлятись самоцензура. А приклад Kyiv Post чудовий не лише тому, що газета досягла успіху, вигравши суд, а ще й через те, що показує журналістам шлях, яким треба йти, якщо склалась подібна непроста ситуація.

Що ж до створення в Україні структури, яка б опікувалась такими питаннями, то особисто я - проти штучних утворень. По-перше, ми не знаємо, чи будуть в державі ще з'являтись подібні справи. А по-друге, якщо вони і будуть, то в якій кількості? А будь-яку структуру потрібно утримувати, і на це - потрібні кошти, які в наш час найти не просто. Тож, якщо Kyiv Post зміг виграти цю справу, то краще вивчити їх досвід, і у випадку, якщо подібні ситуації виникатимуть, використовувати цю стратегію захисту. З іншого боку - в Україні є адвокати, які спеціалізуються на захисті ЗМІ та журналістів. Крім того, за кордоном існують партнерські організації, які теж можуть допомагати при захисті ЗМІ. І тому, якщо виникають ситуації, коли олігарх, чиновник чи депутат подає позов на ЗМІ чи журналіста, головне - не мовчати. Потрібно звертатись до спеціалістів, використовуючи усі можливі ресурси.

Ми з вами торкнулись Закону «Про доступ до публічної інформації», який влада все одно не виконує. Але, з іншого боку, було прийнято і інший закон - "Про захист персональних даних." І згідно цього недолугого закону, напевне, тепер можна тиснути на журналістів?

Насправді закон "Про захист персональних даних" має обмежений спектр дії. Та й в ньому прописано, що журналістська діяльність і журналісти не підпадають під його дію. Також у цьому законі чітко зазначено, що він розповсюджується лише на обробку персональних даних в самих автоматизованих базах, або у базах у вигляді картотек. Тобто: закон застосовується лише за умови, якщо мова йде про систематизацію даних про особу у вигляді певної бази.

Але ж кожен журналіст якраз і має певну базу персональних даних... Більше того, у деяких журналістів можуть бути номера телефонів дуже високопоставлених осіб, і журналісти б не хотіли, аби ці дані засвітились деінде...

Я ще раз хочу наголосити, що на журналістів і на ті бази, які вони тримають у своїх комп'ютерах, цей закон не розповсюджується. Для того, щоб розмежувати де особиста база журналіста, а де база ЗМІ, керівництву редакції, або видавцю, потрібно видати наказ, у якому вказати, що за певним журналістом закріплено той чи інший комп'ютер і що будь-яка інформація, що розміщена на ньому, належить журналісту і не підлягає розголошенню.

Цікавим є питання щодо реєстрації баз персональних даних мобільних телефонів (а треба розуміти, що в них теж є певна база даних про особу). На сьогоднішній день це питання є дискусійним. І коли на одній із конференцій у представника Уповноваженого державного органу з питань захисту персональних даних запитали, чи потрібно такі бази реєструвати, то отримали відповідь, що на теперішній час ще невідомо - чи буде потреба у їх реєстрації, оскільки персональні дані, що зібрані для особистого користування (а не для виробничих потреб), не підпадають під дію цього закону. Крім того, на мобільному телефоні важко виокремити, які телефони занесені до апарату з у зв'язку з виконанням трудових обов'язків, а які - ні.

Тож треба зазначити, що поки що питання про те, які бази персональних даних потрібно буде реєструвати, ще не вирішено.

Але депутати вже проголосували зміни до кримінального кодексу щодо того, як притягати до кримінальної відповідальності тих, хто не реєструє бази даних. І, якщо у представника влади з'явиться бажання тиснути на ЗМІ чи бізнес, він може через правоохоронні органи попсувати життя тій чи іншій структурі.

Цей нормативний акт ще не підписаний паном Януковичем. От коли він набуде чинності, тоді можна буде про нього і поговорити. Інша річ, що треба пам'ятати, що перевіркою того, чи зареєстрована база персональних даних, має право опікуватись лише орган, який за це відповідає. Правоохоронні органи не мають права перевіряти - чи належним чином ведеться зазначена база даних. Що ж до притягнення до адміністративної чи кримінальної відповідальності тих, хто не виконує цей закон, то  в подібних діях проглядається певна логіка, оскільки Україною ратифіковано Конвенцію про захист осіб у зв'язку з обробкою персональних даних. Та воно й не нормально, коли база того ж ДАІ, або 09 є у відкритому доступі. Інша річ, що подібні норми кримінального і адміністративного законодавства треба застосовувати проти злісних поширювачів подібних баз, а не проти журналістів, або для того, щоб створювати перешкоди в роботі ЗМІ.

Пані Людмило, ми з Вами говорили про те, що деякі структури дуже часто порушують право журналіста на акредитацію. А чи можете Ви привести ще приклади порушень прав журналістів?

Одним з поширених порушень є ненадання відповідей на журналістські запити, або надання неповної, неконкретної інформації тощо. В такому випадку журналіст, який має потребу в отриманні інформації і діє послідовно, вимушений звертатись до суду і вимагати від того чи іншого органу надання повної та розгорнутої  відповіді. Доречі, журналісти повинні пам'ятати, що у законі «Про доступ до публічної інформації» є положення, згідно з яким, у випадку якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом (таємну, конфіденційну тощо), то це не є приводом для ненадання такого документу. В таких випадках для ознайомлення надається та його частина, яка містить інформацію, доступ до якої необмежений.

Оскільки закони «Про інформацію» в новій редакції, «Про доступ до публічної інформації» лише недавно набули чинності, щодо їх застосування виникає багато питань. Враховуючи це, в теперішній час юристи Інституту розвитку регіональної преси надають практичну допомогу журналістам у складанні запитів, а також допомагають у оскарженні відмови у наданні доступу до публічної інформації в суді. Всі бажаючі можуть безкоштовно отримати необхідну правову допомогу. Багато хто вже такою можливістю скористався.

На вашу думку, чому в Україні поширена практика порушення прав у сфері журналістської діяльності?

Кожна влада зацікавлена в обмеженні доступу суспільства до інформації, оскільки тоді їй легше працювати. Але будь-яке суспільство потребує інформування. Тож журналіст виконує функцію вісника, що дістає, обробляє і поширює суспільно необхідну інформацію. І в Україні велика кількість активних журналістів, які намагаються отримати доступ до публічної інформації. Проте українській владі легше працювати тоді, коли доступ до інформації обмежений, адже, як кажуть в народі, у мутній водичці легше ловити рибу.

Пані Людмило, на Вашу думку, чи часто журналісти припускаються помилок, тим самим порушуючи медіа-право?

Журналіст, як і будь-яка людина, повинен відповідально підходити до своєї роботи. А отже необхідно завжди перевіряти отриману інформацію і, бажано, через різні джерела. Саме так роблять професіонали. І такий підхід допомагає уникнути більшості проблем.

Але українські депутати і політики дуже часто навіть перевірену інформацію називають наклепом... Тоді як політики і високопосадовці європейських країн чудово усвідомлюють, що стаючи публічними особами, вони автоматично погоджуються на поширення про них правдивої інформації. І ми дуже часто чуємо про усілякі скандали, пов'язані з сексуальними походеньками або з відмиванням коштів, які згодом призводять до відставки політиків.... А в Україні поширення подібної інформації може призвести до судового позову...

По-перше, не треба боятись того, що хтось може подати на ЗМІ, або журналіста, до суду. Будь-яка особа має таке ж саме право на пред'явлення позову, як журналіст на отримання інформації. Звернення до суду із позовом - це законний спосіб захисту прав та інтересів особи. Проте це ще не означає, що суд задовольнить пред'явлені вимоги.

По-друге, необхідно зазначити, що позови проти журналістів/ЗМІ, як правило, бувають 2-х видів: перші стосуються питань поширення недостовірної інформації, другі - порушення права на приватність. Це різні види позовних вимог, але у деяких заявах до суду вони змішуються воєдино. Якщо мова йде про поширення недостовірної інформації, то необхідно звертати увагу на те, що оспорюється: факти чи оціночні судження. В таких справах журналіст повинен надати докази, які підтверджують достовірність викладених ним фактів і не повинен доводити правдивість своїх висновків, оцінок.

Що стосується «наклепу», то річ у тім, що на сьогоднішній день в українській юриспруденції визначення такого поняття не існує. Раніше воно використовувалось у Кримінальному кодексі України 1960 року і означало поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу. Однак, в теперішній час цей кодекс не діє. Тому, коли мова йде про наклеп, необхідно розібратись хто і що під цим розуміє. Так чи інакше, ми все одно переходимо до розгляду питання у площині факти - оціночні судження. Факти - це інформація про певні події, а оціночні судження - це думка людини щодо цих подій, їх оцінка, або певні ідеї, які вона висловлює. Тому Європейський суд завжди акцентував увагу на тому, що факти можна підтвердити, а оціночні судження - ні. І вимога довести правдивість оціночних суджень є надмірною, її не можна виконати.

Якщо ж позов пред'явлено про захист приватного життя, це означає, що фактично розповсюджено інформацію, яка відповідає дійсності, але вона відноситься до сфери приватного життя особи. В таких випадках доводити правдивість інформації не потрібно. У цих справах журналіст повинен надати докази того, що згода на поширення цієї інформації була отримана, або те, що для поширення цієї інформації згода взагалі не потрібна (наприклад, інформація була отримана із відкритого джерела, або вона є предметом суспільного інтересу тощо). У таких справах обов'язково враховується статус особи, про яку поширюється інформація, та мета її поширення. Так, якщо мова йде про публічну особу, політика, поширення певних фактів приватного життя цієї особи без її згоди буде правомірним, якщо це робиться з метою обговорення важливих суспільних проблем, але не для того, щоб просто попліткувати.

Звісно, що бувають матеріали, що стоять на межі між важливою для суспільства інформацією і такою, що стосується приватного життя. Але щоб уникнути проблем, можна провести допублікаційну експертизу. Так, наприклад, юристи Інституту розвитку регіональної преси за зверненням журналіста, або ЗМІ, зможуть показати, які ризики є при публікації того чи іншого матеріалу, а також як їх можна мінімізувати або звести до нуля.

І скільки коштує подібна експертиза?

Поки що - безкоштовно. Наша організація має декілька грантів, які дозволяють фінансувати проведення подібних експертиз. Як буде далі - не знаю. Але я переконана, що ми обов'язково знайдемо фінансування, щоб цю роботу не припиняти. Та й інколи не потрібно робити письмового висновку, а достатньо усної консультації. Тож журналісти можуть звертатись до нас, і ми допоможемо вирішити зазначені питання.

Нещодавно у Європейському суді з прав людини було виграно справу щодо ЗМІ і журналістів. Що Ви можете розказати про цю справу?

Минулого року мною та моєю колегою - Людмилою Панкратовою, у Європейському Суді виграно справу «Газета «Україна-Центр» проти України». Рішення у цій справі набуло чинності 15 жовтня 2010 року і на сьогоднішній день повністю виконане. 5 травня 2011 року, Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у ще одній моїй справі, яка називається  «Редакція газети «Правое дело» і Л. Штекель проти України». Мова йшла про те, що одеська газета «Правое дело» передрукувала з Інтернету відкритий лист, начебто колишнього співробітника Служби безпеки України у Одеській області. В ньому повідомлялось про численні порушення законодавства України з боку  працівників цієї служби, а також зазначалось, що, начебто, один з членів організованого злочинного угрупування - пан Г.Т., вчиняв кримінально-каральні діяння, в тому числі - вбивства. Під цим листом було розміщено коментар редакції, в якому зазначалось, що журналісти не мають підтвердження викладених даних, але вищезгадані факти настільки приголомшливі, що їх не можна замовчувати, вони потребують обговорення з боку спільноти. Враховуючи це, пропонувалось всім зацікавленим особам висловитись з піднятих проблем на шпальтах газети. Пан Г.Т. впізнав себе у цій публікації і пред'явив позов до газети та її редактора, зазначивши, що його прізвище і ім'я співпадають з тими, що вказані у публікації, а він - відома в Одесі особа. Тож, позивач заявив, що ця публікація про нього, але факти, про які йде мова у статті, не відповідають дійсності. Він вимагав цю інформацію спростувати і відшкодувати завдану йому моральну шкоду. В результаті, його позов було задоволено. З редакції газети, яка не є юридичною особою, а також з її редактора солідарно стягнули 15 тисяч гривень, а редактора, крім того, зобов'язали публічно вибачитись. Верховний Суд України залишив таке рішення в силі.

Європейський Суд, розглянувши цю справу, дійшов висновку, що покладення на редактора обов'язку публічно вибачитись - це втручання у право на свободу висловлювання заявника, яке не передбачене законом. Крім того, Європейський суд проаналізував законодавство України, яке регулює питання передруку матеріалів та встановлює підстави звільнення журналістів від відповідальності за поширення недостовірної інформації, і дійшов висновку, що воно не містить достатніх гарантій прав журналіста, а тому втручання у свободу висловлювання заявників не було передбачене законом. Суд стягнув з держави-відповідача на користь редактора газети відшкодування моральної шкоди в розмірі 6000 євро.

А як Ви вважаєте, зважаючи на подібні факти, коли Європейський суд з прав людини доводить, що українські судді виносять неправомірні рішення, порушуючи норми українського законодавства і ігноруючи певні норми права, чи не потрібно таких суддів позбавляти права і надалі працювати в судовій гілці влади?

Річ у тім, що в Україні є Закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Цей нормативно-правовий акт передбачає, що держава, яка виплачує компенсацію, призначену Європейським судом, має можливість звертатись з регресними вимогами до тих осіб в Україні, які порушили закон. Але мені не відомо фактів , коли до того чи іншого судді держава звернулась із позовом про відшкодування завданих державі збитків. Одного часу робились спроби проводити з цього питання дискусії, але вони не увінчались успіхом, тому що українська судова система побудована у такий спосіб, що застосувати вищезгаданий закон дуже важко, оскільки спочатку рішення ухвалюється судом першої інстанції, потім воно переглядається апеляційним судом, а згодом - Верховним судом України. До кого пред'являти позов? До всіх, чи до якогось конкретного судді? Таким чином, постає багато питань, і відповідей на них поки що немає. Але це не означає, що нічого не потрібно робити. Завдання держави - створити механізм, щоб суддю, який грубо і явно порушив закон, можна було таки притягнути до відповідальності. В тому числі і стягнути матеріальну шкоду, завдану державі виплатою відшкодування, присудженого Європейським Судом.

А сьогодні ситуація складається таким чином, що кожен платник податків фактично (не прямо) сплачує ще й податок на виконання рішень Європейського суду. Тому держава зобов'язана  створити механізм стягнення таких збитків. І тоді, з одного боку, судді, знаючи про такий механізм, утримувались би від явних неправомірних рішень, що не давало б приводу звертатись до Європейського суду, а з іншого - суддя, який пішов на такий крок, повинен був би нести матеріальну відповідальність за свої неправомірні дії.

«Конфлікти і закони»