Маріуполець зняв документальне кіно на основі відеощоденника, який вів в окупації

Скриншот із відео Владислава Пятіна-Пономаренка

17-річний маріуполець Владислав Пятін-Пономаренко зняв документальне кіно на основі відеощоденника, який вів в окупації. Владислав пробув 75 днів в окупації, втратив дім. 

Про це він розповів Громадському радіо.

Владислав згадує – зранку 24 лютого в магазинах уже були шалені черги, зникло світло та почав зникати зв’язок. Акумулятори та телефони спершу заряджали в лікарні, де лежала його бабуся з COVID-19 та під’єднаним апаратом ШВЛ. 

Свій відеощоденник хлопець почав вести 26 лютого 2022 року. Операторську роботу проговорив з батьком.

“Ми тоді обговорили з батьком і вирішили, що це треба зняти, бо це серйозні воєнні злочини, це пекло, і ми думали, що ніхто це не бачить, бо ми були в інформаційній ізоляції, тож думали: якщо до нас не надходить інформація, то і звідси – теж”, – розповів Владислав.

Знімали все на стару аматорську камеру батька, яку намагалися підзаряджати невеличкою сонячною батареєю. 

“Знімали все в основному на камеру, але коли вона розряджалась і коли не можна було її поставити на зарядку, я знімав навіть на свій ноутбук, у якому збереглося на той момент трохи заряду. І я примудрявся на вебкамеру ноутбука знімати. Ці всі кадри дуже ексклюзивні, важкі й цінні, бо все розряджалося, було дуже небезпечно підходити до вікон через можливі уламки, снайперів чи просто прильоти, тому я вважаю, що ці 20 хвилин, які ми змогли зняти, це – золото”, – додає хлопець.

7 березня знімати стало ще важче. У дім Владислава прилетів снаряд, тож родина спустилася жити в підвал, на вулицю виходили значно рідше.

“У мене є кадри перебування в підвалі або приготування їжі на вогнищі в під’їзді. У нас був малесенький мангал, і на ньому ми готували їжу, ну як їжу – це були якісь юшки чи коржики”, – розповів хлопець.

Він устиг зафіксувати не лише масштаби руйнувань, а й поведінку окупантів. Утім, є моменти, які не вдалося відзняти, і вони лишилися тільки в спогадах.

“Знято так звану “гуманітарну допомогу”, коли вони спочатку змушували людей розвантажувати все, а потім давали якусь там їжу. На жаль, не потрапили кадри, як чеченці кидали в людей вкрадену з українських складів їжу та кричали “Ось – хохляцькі собаки жеруть”. Також у фільм не потрапив кадр, коли ті самі чеченці дуже демонстративно поводились: спереду йде камерамен і їх знімає, а вони йдуть позаду і реально стріляють по домах, хоча вже нікого там не було, це все була по-їхньому зачищена територія”, – розповідає Владислав.

Коли у квітні з’явилися перші сигнали інтернету та зв’язку, Владислав почав одразу все публікувати у своєму інстаграмі попри погрози.

Хлопець жив на лівому березі міста Марії, а отже шлях для евакуації був лише один – через Росію, бо можливість потрапити до підконтрольної частини України звичним шляхом росіяни повністю обмежили. У будь-якому разі треба було пройти чимало блокпостів і ретельні перевірки, а з таким багажем файлів могли виникнути проблеми. Тож, якщо не видалити самому, це зроблять на блокпосту замість тебе.

“Ці кадри я вивіз буквально “в трусах”. Від першого дня до останнього під час повномасштабного вторгнення мого перебування в Маріуполі світла не було. Згодом з’явилися генератори, і я зміг перекинути свої файли. Це було дуже важко і повільно, а ще люди дивляться, що ти там перекидаєш з камери на ноутбук щось, і це викликає підозри до тебе. З великим страхом якось це перекинув, потім кинув у сумку в пакет з білизною, і вони не знайшли там. Але багато кадрів, які були вже на телефоні, знятих під час окупації, змусили мене видалити”, – розповів Владислав.

Відзнятий матеріал надихнув Владислава на створення власного документального фільму. Першу версію цієї короткометражки хлопець випустив 14 жовтня до Дня захисників і захисниць України. Каже, вона була “сирою” за змістом і значно коротшою. Згодом йому прислали кадри з Маріуполя, які доповнили його фільм. Коли Владислав дізнався, що є можливість презентувати свою відеороботу на виставці War Diaries в Амстердамі, почав допрацьовувати стрічку.

Своїми першими відгуками від глядачів хлопець задоволений:

“Я отримав гарний фідбек, тому що до прем’єри в Амстердамі я не дуже розкручував фільм, вважаючи, що він маленький, що я не багато вніс туди, що там багато режисерських помилок. Але вже зараз я вдячний людям, які подивились і підтримали мене. Так я зрозумів цінність свого продукту і те, що це не тільки фільм про війну, а це реально моя душа, яку я туди вклав, тож вона також відображається для глядачів, і вони це бачать і переймають цю енергію”.