Редактор "Горинь.інфо" Тарас Давидюк: "На фронті я укріплювався у своїх ідейних переконаннях"
Чимало українських журналістів із приходом війни взяли до рук зброю і пішли обороняти Україну. Тарас Давидюк за сім років війни пройшов Горлівку, Світлодарську дугу, Кримське й інші гарячі точки. Встиг побути і розвідником, і кулеметником, і мінометником. А поміж тим редактором патріотичного сайту "Горинь.інфо". Зараз Тарас продовжує службу, а коли зрідка повертається додому, працює на інформаційному фронті.
Про те, чи вдається поєднувати службу і журналістику, як сайт "Горинь.інфо" працює без редактора, про мотивацію, плани й армійські будні читайте в інтерв’ю з Тарасом Давидюком.
– Тарасе, як виникла ідея створення сайту “Горинь. інфо”? І чим він відрізняється від інших медіа?
Ідея виникла у 2019 році, коли в мене закінчувався контракт у ЗСУ. До війни я теж працював журналістом у газеті. Втім, розумів, що час паперових ЗМІ минає, до того ж змінилися власники в газеті, і про повернення назад мови не було. Вирішив створити власний сайт, бо місцевих ЗМІ було вдосталь, але всі вони не займали принципових питань щодо головних речей: війни з росією. Толерувався московський патріархат, не критикувалися прорахунки в безпекових питаннях, а про існування російської п'ятої колони взагалі переважно мовчали – “не на часі” чи “какая разніца”.
Після закінчення контракту повернувся до цивільного життя, почав вирішувати особисті питання, які накопичились, і спілкувався з друзями щодо створення сайту. Пройшов процедуру, зареєстрував інформаційне агентство, запустив сайт. Було нелегко, але мені подобалось. Головне – я відчував, що продовжую приносити користь.
Повертатися до журналістики допомагало розуміння того, що крім воєнного фронту існує і фронт інформаційний. І на ньому теж потрібно боротися: говорити про правильні речі, викривати російську пропаганду, закликати до виправлення помилок органами влади.
Тарас Давидюк з побратимами, 2016 рік. Фото Тараса Давидюка
– Коли для тебе особисто розпочалася ця війна? Якими були твої дії?
Я не з тих, для кого війна почалася в лютому 2022 року. Після участі в Революції Гідності, побачивши російську агресію, разом з друзями спробували мобілізуватися в армію. Але оскільки я не служив строкової служби, мене не взяли. Військкомат годував обіцянками. Друзі пішли в добровольчі батальйони, і я зрозумів, що це теж мій шанс. Пройшов співбесіду і потрапив у батальйон "Гарпун". Там зібрався дуже хороший колектив: пластуни, члени патріотичних організацій, активісти Самооборони Майдану. Після розформування "Гарпуна" недовгий час був у полку "Миротворець". Потім підписав трирічний контракт у 130 окремому розвідувальному батальйоні ЗСУ. Пізніше побратими покликали повоювати разом, тож підписав короткостроковий контракт у 14 бригаді.
Коли читав ЗМІ й бачив прогнози іноземних розвідок про підготовку повномасштабного нападу росії, то поговорили в редакції, проговорили варіанти наших дій за різних умов.
Напередодні повномасштабного вторгнення зі мною зв’язався один журналіст, який хотів узяти коментар, як українці готуються втікати за кордон, якщо росіяни розпочнуть масштабне вторгнення. Я сказав, що не збираюся втікати за кордон, тому інтерв’ю і не вийшло. Досі цікаво, чи не було те інтерв’ю черговою російською інформаційною спецоперацією.
– Популярне питання: як ти зустрів ранок 24 лютого? Чи передбачав ти такий розвиток подій? Як готувався?
Увечері я запрацювався довше, ніж зазвичай. З думкою "сьогодні зроблю більше, щоб завтра менше працювати", ліг спати. Розбудив мене дзвінок кума, який сказав, що почалися ракетні обстріли. Прокинувся, витягнув свій баул з речами "на війну", поснідав і пішов до військкомату. Тоді вразила велика кількість людей перед ним. Зустрів багатьох знайомих. Люди готувалися дати опір загарбникам. Пройшов медкомісію, наступного дня поїхав у військову частину.
Підготовка до служби, 24 лютого 2022 року. Фото Тараса Давидюка
Звісно ж, я передбачав подальшу війну, як і взагалі російську агресію. Для тих, хто стежив за новинами політики, за діями росії і мав крихту розуму, було зрозуміло, що росія як імперія завжди буде агресивною до своїх сусідів. І окупація України – одне з головних їхніх завдань. Пам’ятаю, ще у 2006 році сперечався з деканом свого університету, кажучи, що треба готуватися до війни з росією. Втім, це були непопулярні думки. І це – пряма провина багатьох журналістів у тому числі. Якби ЗМІ й лідери думок більше і реальніше говорили про небезпеку росії, ситуація могла б розвитися інакше. Втім, не варто забувати й про провину виборців, політиків, органів правопорядку та безпеки.
Готувався просто: проходив курси домедичної допомоги, купував спорядження і готував запаси речей першої потреби, тримав контакти з побратимами на різні випадки.
Фото Тараса Давидюка
– Чи важким було рішення фактично покинути журналістську роботу і піти на службу?
Ні. Для мене пріоритет не особисте професійне зростання чи кар’єра, а самостійність України. Бо без незалежної країни не буде ні особистих можливостей, нічого. Тому важкості геть не було. Тим паче що я вже йшов з журналістики на війну сім років тому.
– Чи привозив ти матеріали з фронту або ж матеріали, створити які тебе наштовхнуло побачене? Про що вони?
На фронті я укріплювався у своїх ідейних переконаннях. Також побачене і почуте давало мотивацію працювати надалі на інформаційному фронті більше.
Свого часу планував написати книгу про наш добровольчий батальйон і людей з нього. Почав писати за свіжими спогадами ще у 2016 році. Втім, служба у війську, а пізніше робота над сайтом загальмувала цей процес. Проте тепер я точно знаю, що допишу книгу, щойно це стане можливим.
– Чи вдається зараз долучатися до роботи сайту?
Поєднувати роботу і службу в армії не вдається. Єдине, чим долучаюся, підказую колегам, які лишилися працювати на сайті, теми, ідеї для матеріалів. Не лише я з "Горинь.інфо" пішов воювати, на фронті працюють і кілька наших позаштатних кореспондентів. На щастя, наша команда сайту дуже професійна та якісна. Те, що я "випав з обойми", а сайт добре працює, зайве тому підтвердження.
Фото надане Тарасом Давидюком
– Можливо, досвід редакторської роботи допоміг тобі в ЗСУ? Чи там байдуже, хто ти в цивільному житті?
Насправді в армії воюють люди різних професій, різного віку і життєвого досвіду. Але це не заважає. Навпаки, кожен привносить у спільну роботу свої вміння та навички. Єдиний досвід журналістської роботи, який я успішно застосовую, – інтелект. В армії він вирішальний чинник. Утім, і робота з людьми, яка є в журналістиці, теж дуже допомагає в комунікації.
– Як підтримуєш бойовий дух?
Насправді бойовий дух у нашому підрозділі підтримувати легко. Все тому, що в нас дуже вмотивовані бійці. Більшість уже служили, до того ж знають один одного не перший рік. Тому в цьому плані мені дуже пощастило. Хороший колектив – це той фактор, який важить дуже багато. Єдині нарікання, які я чув, – те, що мало воюємо. Але це армія: тобі скажуть, коли, де і як працювати. Армійське життя досить одноманітне, але, з іншого боку, тут свій гумор, своя атмосфера. Почуваюся комфортно та звично.
– На твою думку, як наші журналісти справляються зі своєю роботою в умовах війни?
В Україні є різні журналісти. Є люди, які висвітлюють проблеми, переживають за народ та країну. А є й такі, для яких журналістика лише спосіб заробітку чи ще гірше. До прикладу, візьмемо російських пропагандистів. Здавалося б, з початком повномасштабного вторгнення, після звірств російської армії органи державної влади мали б припинити їхню діяльність. А що бачимо? Більшість із цих інфозрадників уже "перефарбувалися", виступають на "єдиному телемарафоні". Інший, не менш важливий аспект, – те, як тягнуть в український інформаційний простір росіян. Для чого відбілювати російську державу, для чого українському народу "годують" це лайно? Інакше як шкідництвом і зрадою це не назвеш.
Фото Тараса Давидюка
– Що ти вважатимеш перемогою України? І що робитимеш після неї?
Є певні маркери, які однозначно вважаються перемогою: повернення суверенітету над усією українською територією, покарання воєнних злочинців, суд над організаторами війни, роззброєння росії. Йдеться не лише про путіна, але й про верхівку державного апарату та силових структур росії та білорусі (звідки теж іде агресія).
Що ж до особистого, то страшенно хочу піти в гори, люблю велич та дух височин. Ну і поїхати відпочити на море: дуже люблю плавати. Допишу книгу. Ну а далі повернуся в журналістику, продовжуватиму боротися за правду та ідеали.
Ганна Калаур, регіональна представниця Інституту масової інформації в Рівненській області
Help us be even more cool!
