ГАРЯЧА ЛІНІЯ(050) 447-70-63
на зв’язку 24 години
Залиште свої дані
і ми зв’яжемося з вами
дякуємо за звернення

Або ж зв’яжіться з нами:

[email protected]

(050) 447-70-63

Подай скаргу

Репортажистка Ольга Стенько про роботу під час війни: "Враження, що в мені просто вимкнули емоції – є лише факти"

20.07.2022, 09:43
Надія Труш

Ольга Стенько працює журналісткою в інформаційно-новинному інтернет-ресурсі Gazeta.ua. Їздить у міста і села, які були під окупацією рф та зазнали руйнацій від агресії російських військ. Наскільки важливо документувати життя людей під час воєнного стану та чому після репортажів іноді потрібна допомога психолога – про свій досвід Ольга розповіла представниці ІМІ в Полтавській області.

Фото: фейсбук Ольги Стенько

– Яким пам'ятаєш день, коли розпочалася повномасштабна війна? 

– 24 лютого я мала робити репортаж у Сумській області, на пункті перетину кордону між Україною і росією. Це був давно запланований матеріал, для якого редакція довго домовлялася з коментаторами, узгоджували дату, коли приїдемо робити репортаж. Майже о пів на другу ночі я виїхала автобусом. О п'ятій ранку, коли вже в'їжджали до Сум, мені зателефонував прикордонник з пресслужби. Запитав, чи ми приїхали. Я відповіла – під'їжджаємо. А він говорить: "Розумієте, мабуть, у нас нічого не вийде". Я подумала тоді: дивно, чому не вийде. Ну добре, думаю, ми самі. О 5.40 я вийшла на автовокзалі в Сумах, мала почекати, поки приїде мій колега. Почала гортати стрічку новин. Я була шокована! Вибухи в Києві, Харків обстрілюють. Але це були якісь незрозумілі телеграм-канали, тому мені здавалося, що це просто паніка. А потім почула гул. І це був гул не від машин. Тоді стало зрозуміло, що йде обстріл. Тоді я зрозуміла, що почалося. Стало страшно. 24 лютого в мого сина день народження, йому виповнився 21 рік. Я дивлюся, він у мережі. Того дня син був у Києві, їхати до Полтави не планував. Набираю його, говоримо, і розумію, що він теж шокований, бо чує вибухи. Виникло питання, як забрати із Сум мене, бо всі автобуси скасували, і як вивезти сина, бо ми не знали що і як далі буде. Був страх окупації Києва. На щастя, мені вдалося вибратися останнім рейсовим автобусом. Людей було дуже багато, страшенна тиснява. Так я доїхала із Сум до Пирятина, звідти чоловік дорогою до Києва мене "підхопив". Якраз потрапили в оте пекло в Охтирці-Тростянці. 

– Твій перший матеріал з війни, я так розумію, стосувався подій що відбувалися 24 лютого в Сумах?

– Те, що я побачила в Сумах 24 лютого, жодним чином не відбилося в моїх матеріалах. Ми всі в родині були в шоці, не розуміли, що робити. Потрібно було вивезти з Києва сина і його дівчину до Полтави, тоді вже оголосили комендантську годину, було страшно, темно. І я, чесно кажучи, на той момент про роботу не думала. 

Наступного дня ми пішли у військкомат. Пригадую, була дуже довжелезна черга, люди стояли на холоді. 26 лютого ми записалися до добровольчого формування територіальної громади. Перші два тижні про роботу не думала взагалі. Натомість було питання, як організувати медичний пункт, чергування. І якраз про це добровольче формування, до якого долучилася, став мій перший матеріал. Я намагалася чергувати на сайті, писати якісь новини. Але головним було не це. Вночі ми патрулювати, вдень розв'язували якісь питання щодо діяльності добровольчого формування. Через деякий час мій редактор сказав, потрібно все-таки працювати. Далі вже був виїзний матеріал з Охтирки, туди я поїхала в середині квітня. Зізнаюся, було страшно. Не тому, що боялася за своє життя, коли щось прилетить. Бо немає й зараз безпечного місця в Україні. Боялася, бо не знала тоді, як треба долати всі ті блокпости. Боялася побачити на власні очі все, що там відбувалося. 

– Побачене в Охтирці й записані там розповіді людей стали, напевно, тим матеріалом, який найбільше вразив, оскільки це був перший репортаж про повномасштабну війну? В тобі щось змінилося від побаченого?

– Так, те, що я там побачила, вразило. Я зробила з Охтирки кілька матеріалів. Як люди в церкві навчилися буквально з нічого пекти хліб, про розбомблені хати. Я дуже емпатична людина. Мені здається, журналісту надмірна емпатія радше заважає, ніж допомагає. Коли збираю матеріал, мені здається, всі історії проживаю. Історії всіх людей, про яких пишу. Після Охтирки зрозуміла, що не відчуваю нічого. Таке враження, що в мені просто вимкнули емоції. Емпатія залишилась, але на автоматі. Просто факти. Ось жінка, яка тільки завершила місяць тому ремонт. Зараз її будинок розбомбили так, що там більше нічого немає. Ось стоїть людина, на її очах ракета в Охтирці вбила двох дітей. Але переживання в мене не було. Я навіть писала в себе на фейсбуці, що дивно, але я фіксую факти – ось щось сталося. А емоцій немає. Я хочу їх виплакати, але поки що не можу. 

Та є матеріал, який "зачепив". Як волонтерка, я везла жінку. Про неї дізналася випадково з одного телеграм-каналу: потрібна була допомога супроводити її потягом до Львова, я зголосилася. Так познайомилася з дуже крутою волонтеркою з Харкова, яка вивозить людей. Вона навіть іноді вмовляє їх виїхати, бо люди тримаються до останнього, живуть у напівзруйнованих квартирах, підвалах, просто помирають, кого не встигають вивезти. Так от, мене вразила історія жінки, яку вивозили, тому що її син поїхав, забрав усі ключі, фактично залишив матір помирати. Вивіз лише свою родину. Потім, коли я з ним спілкувалася, він сказав: "Так мені потрібно було сім'ю вивезти". Водночас її банківську картку він забрав і отримував пенсію матері. А у Львові я побувала в модульному містечку (для переселенців. – Прим. авт.), поговорила із чоловіком із Сєвєродонецька. Він розповідав про те, як у Львові не люблять російськомовних людей. Що мене найбільше вразило: ми стоїмо, його врятували, його родину, безкоштовно годують, і він мені російською мовою розповідає про те, що у 2014 році вони голосували за федералізацію, щоб їх не змушували вчити українську мову. І він щиро не розуміє, що сталося, але виїхав та вивіз родину, бо там стріляють. Ось це те, що я не можу досі прожити й перепрацювати в собі. 

Ще дуже вразила Мала Рогань. Там росіяни завозили людям просто у двори свою техніку, влаштовували штаби, розраховуючи на те, що ЗСУ не стрілятиме через це. Але ЗСУ дуже чітко, прицільним ударом спалили техніку росіян, водночас залишили максимально неушкодженими житлові квартали. 

– А якщо говорити про умови, в яких зараз працюють полтавські журналісти, на що б звернула увагу? Якою б ти назвала комунікацію обласної та міської влади з журналістами?

– Мені здається, нам не вистачає певної консолідації, можливо медіахабу із залученням когось із департаментів влади. Коли поїхали до Харкова з колегами з видання "Полтавська Хвиля", просто ходили, де бачили, фотографували, що нам було потрібно, говорили з людьми. А коли їхала в Малу Рогань, через військових, пресслужбою командування "Північ", мені порадили зареєструватися в медіахабі. І от дізналася, як у Харкові організовують медіапідтримку в тому плані, що допомагають знайти фіксерів, покажуть, що треба, допоможуть прокласти маршрут. У принципі, маршрути я розробляю собі сама, а от для іноземних журналістів це дуже потрібно, думаю, вони б узагалі не змогли працювати без такої допомоги. Наприклад, є Інститут розвитку міста в Полтаві, про діяльність якого майже нічого толком не відомо. На їхній базі можна було б організувати якусь ініціативну групу від мерії, яка б допомагала, наприклад, організувати транспорт для журналістів. Коли сталася трагедія в Кременчуці (де російська ракета знищила найбільший у місті торговельний центр, – Прим. авт.), я шукала транспорт, щоб поїхати зробити там репортаж. У пресслужбі начальника Полтавської ОВА мені сказали, що машин у них немає, а на прохання взяти мене із собою відповіли, що вже на місці. Вважаю, було б цілком логічно, щоб влада знаходила транспорт для журналістів. Говорила, мовляв, збираємося, буде пресконференція.

Або розповім про інший випадок: пишеш запит, а тобі відповідають не по суті. У Полтаві є дуже багато тем, про які можна писати. Але коли бачу підхід влади до роботи з журналістами, опускаються руки. Мені простіше поїхати й домовитися в Харкові про коментар Терехова, з різними управліннями або в Сумській області. Але тільки не в Полтаві. Тому можу сказати, що не знаю, як працюють полтавські журналісти, я в Полтаві не працюю. 

Якось мені пропонували прийти й поставити запитання, які мене цікавлять, начальнику Полтавської ОВА Дмитру Луніну особисто. Цьому передував якийсь мій коментар, який, вочевидь, владі не сподобався. Тому мені й запропонували прийти поспілкуватись особисто. На мою думку, це межує дещо з цензурою, коли на своїй сторінці ти не можеш вільно висловити думку, скинути якісь емоції, наприклад, коли не маєш фактів, але бачиш, що щось не так і хочеш про це написати. А тобі у відповідь "А що таке?", пропонують прийти поговорити. Ти приходиш, а тобі – паркетне інтерв'ю у відповідь. І я не знаю, це правильно чи ні? Це означає, що влада йде назустріч журналістам? У мене немає відповіді на це питання зараз. 

– Чого тобі хочеться, можливо, думала про те, чим займатимешся після війни?

– Мені подобається робота репортера. Я дуже люблю їздити, бачити людей. Я не пишу новини, а роблю систематичні репортажі. Та мені здається, я втомилася. Мені хочеться фестивалів, просто життя, щоб писати не про проблеми, а про щось хороше. Сподіваюся на хороші матеріали про те, як після Перемоги відбудовуються українські міста. Але боюся, що в наших реаліях це буде ще один крок до вигорання. Говорю про це у світлі того, що найменше скоротили витрати на будівництво, ремонт доріг, а найбільше – на культуру, соціальні витрати. Тож, здається, йтиметься радше про неефективне використання бюджетних коштів. І роботи більше буде для журналістів-розслідувачів, ніж для красивих репортажів. Це мене бентежить, і від цього опускаються руки. Вигорання – це дуже страшна штука. Ти навіть не можеш нормально ухвалити рішення, умовно кажучи, яку кашу хочеш – пшеничну чи гречану, хочеш каву чи чай. А треба вставати й кудись їхати, щось писати, переживати. Це дуже складно. Я от, наприклад, не дуже вмію відновлюватися. Зараз узяла відпустку, просто сиджу без телефона, дивлюся, як пташки на дерево прилітають, як в озері хвилі грають. Або дивлюся на котів: до нас приблудилося двоє кошенят. На щастя, у мене є дача, невеликий простір, де можу відмежуватися від людей, інтернету. 

Дуже важко дався матеріал про трагедію в Кременчуці. Думаю, мене врятувало те, що писала репортаж в останні дні перед відпусткою. Зараз вичухую емоційно пережите там. З погляду журналістської роботи під час підготовки репортажу не вистачило історій родин, які втратили рідних. Я не змогла цього зробити, підійти до жінки, яка була безутішною, помітно, що втратила дуже близьку людину. Я просто не знайшла в собі сил, щоб поговорити з людьми. Але досить було побувати всередині торговельного центру, рятувальники провели мені екскурсію. Була там, де завали тоді ще не розібрали, і там, де завали вже вигребли. Запах, який відчула там, не передати нічим. Окрім того, що я бачила, як усе всередині вигоріло, відчувала, що там залишився запах згорілих тіл. Цей запах був зі мною кілька днів. Я вже матеріал дописувала-здавала, а мені ще пахло звідти. Я все попрала, але все одно не могла змити із себе цей запах. І після таких подій, мені здається, потрібно це з кимось проговорювати. 

 

Liked the article?
Help us be even more cool!