Чи незалежні херсонські медіа?

Розглядаючи вчора десяток металевих дротиків-флешет, якими росіяни вбивають мешканців Станіслава на Херсонщині, мимоволі подумав про ціну, яку платять українці за свою незалежність, і те, що українські журналісти, зокрема і я, недопрацьовують.

Пошук не видає в наших медіа матеріалів про застосування росіянами артснарядів, найімовірніше, 122 мм, кожен з яких споряджений 8 тисячами гострих голок. 

Ще раз. Росіяни вбивають мешканців великої громади страшною зброєю, але про це не повідомляють місцеві медіа. 

Вони про це просто не знають, адже до Станіслава та більшості звільнених громад Херсонщини вʼїзд журналістам або заборонено, або максимально ускладнено. Причому заборона діє навіть для тих, хто знімає цілком цивільні історії.

Очевидно, що військові заборонили працювати журналістам з огляду на те, що це легше, ніж налагодити нормальну співпрацю. Я цілком розумію, що війна вимагає обмежень, якщо хочете, цензури, але разом з водою ми явно виплеснули і дитину. 

В ОК “Південь” уже не раз пояснювали, що такий підхід – це якщо і обмеження, то не повне, і кожен журналіст може писати запити й просити дозволу на роботу з тією чи іншою темою. Нібито і не заборона, але насправді через бюрократичні складнощі українському журналісту, який не має фіксера, доведеться годинами листуватися з військовими. Додайте до цього час на дорогу до умовного Станіслава, пошук вікна в зайнятих місцевих очільників, і вийде, що для короткого сюжету чи репортажу потрібно витратити часу  вдвічі-тричі більше, ніж зазвичай. Очевидно, що місцеві медіа, які щоденно працюють у громадах тієї ж Херсонщини, просто не мають стільки ресурсу, щоб проходити такий складний шлях.

Водночас іноземні та національні медіа вже робили історії про флешети навесні 2022 року з Бучі, і їхати до Станіслава заради хвилинної історії про страшну російську зброю не будуть.

“Якісні медіа – одна з основ нашої демократії, нашої незалежності. Особливо гостро ми відчули це в умовах війни, коли люди в окупації опинилися під загрозою життя у вакуумі російської пропаганди. Ті журналісти й медіа, які залишилися вірні своїй місії, давали надію цим людям, чесно виконуючи свою роботу. Вони допомагали підтримувати зв’язок з реальністю. Після звільнення правобережжя Херсонщини ми з колегами почули десятки слів подяки за те, що їздимо до громад, що пишемо про їхнє життя, боротьбу, спротив та показуємо реальні історії реальних людей”, – написав мені відомий херсонський журналіст Іван Антипенко. 

І це правильні слова, які, щоправда, розходяться з реальністю. Бо ми не можемо похвалитися тим, що чесно і незалежно висвітлюємо – ні, навіть не війну, а її відлуння. На висвітлення теми війни більшість журналістів і не сподівається. 

Я не кажу, що Іван каже неправду. Навпаки, йому як фрилансеру можна добирати теми, як йому зручно, адже людина фізично не охопить усі напрями. Мені ж, як редактору відносно великого херсонського видання, чимдалі очевидно, що ми обмежуємо читача в отриманні важливої і зовсім не секретної інформації. І я досі не відповів собі на питання про нашу незалежність. 

Ці думки підтверджує Ірина Староселець, кореспондентка Укрінформу в Херсонській області. 

“Зараз, як ніколи, відчуваю себе незалежною в професійному плані. Якби не було цього відчуття під час війни, я, певне б, знайшла собі роботу в іншій сфері. Але якщо казати на перспективу про журналістику, нам треба йти далі: я кажу про скасування звань “заслужених”, прозорі бюджети ЗМІ, достойні зарплати журналістам”, – каже вона і додає, що сприйняття незалежності у всіх різне.

“Коли я кажу про незалежність, мене бісить, що я залежна від того, що наша територія окупована і я змушена відходити від вікна, коли тривога, що я не можу жити там, де хочу, бо росіяни – зло”, – підсумовує вона.

Мій друг Іван вважає, що в  широкому контексті нашої сучасності роль адекватної журналістики важко переоцінити. 

“Десятки колег їдуть до гарячих точок, показують справжню війну з усією палітрою емоцій, показують людей, завдяки яким ми залишаємося незалежною державою”, – веде Іван свою думку, але десятки колег не їдуть до умовного Станіслава, щоб показати ті кляті умовні флешети.

Можливо, це занадто прямий приклад і занадто радикальні висновки, тим паче що цей текст на початку моєї роботи над ним мав бути мотиваційним. І про День Незалежності. 

Натомість він про те, що наша Незалежність – це шлях, яким нам доведеться йти довго. І краще нам іти по ньому разом.

Сергій Нікітенко, регіональний представник Інституту масової інформації в Херсонській області