Стирати відзняті матеріали депутати не будуть, але – дійсно дуже хочуть - юрист ІМІ

Фото - Дзеркало тижня

Інформаційне середовище часто-густо нагадує гру у зіпсований  телефон. Наприклад, я зі страхом і подивом прочитав сьогодні у Фейсбуці, що народні депутати пропонують вилучати у журналістів свої фото і відео, зняті у Верховній Раді, і на які вони не дали згоду.

Довелося розбиратися, що насправді відбувається. Як зазвичай в таких випадках, з’ясувалося, що все не так страшно, але і геть не добре. Тобто стирати відзняті матеріали народні депутати – не будуть. Але – дійсно дуже хочуть. Далі детально про ситуацію.

1 серпня 2018 року заступник голови Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики Ольга Червакова розмістила на своїй сторінці у Фейсбук лист від Комітету з питань Регламенту та організаційної роботи Верховної Ради України №04-31/9-394 (163990) від 30 липня 2018 року. В цьому листі, адресованому голові Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики Вікторії Сюмар, перший заступник голови Комітету В.Пинзеник обґрунтовує, на підставі чого саме Комітет з питань Регламенту та організаційної роботи Верховної Ради України прийняв своє рішення від 09 липня 2018 року в якому, зокрема, пропонував обмежити доступ журналістів в кулуари Верховної Ради України.

Треба зазначити, що сам лист – не є нормативним актом, проектом чи чимось подібним, тобто він несе саме інформаційну функцію. В листі викладена позиція Комітету щодо діяльності журналістів у Верховній Раді України. І хоча сам по собі лист не може викликати правових наслідків для журналістів, викладена в ньому позиція Комітету означає, що депутати, які входять до Комітету з питань Регламенту та організаційної роботи Верховної Ради України, розуміють інформаційне законодавство України трохи інакше, ніж, наприклад, його розуміють медійні юристи, українськи суди, Комітет з питань свободи слова та інформаційної політики, а також Європейський суд з прав людини.

Основним посилом листа за підписом Пинзеника є необхідність обмежити діяльність журналістів по збору інформації у Верховній Раді України. При цьому в обґрунтування такої позиції робиться посилання на статтю 32 Конституції України, яка гарантує заборону збору інформації про приватне життя особи, та на статтю 307 Цивільного кодексу України, який визначає право особи на контроль використання свого зображення.

Таке тлумачення не відповідає прямим нормам інформаційного законодавства України і практиці Європейського суду з прав людини.

Наприклад Закон України “Про інформацію” у статті 3 визначає, що одним з основних напрямків  державної інформаційної політики є забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб'єктів владних повноважень.

Стаття 24 Закону України “Про інформацію” забороняє цензуру або втручання в діяльність засобів масової інформації – тобто будь-яку  вимогу, спрямовану до журналіста, засобу масової інформації узгоджувати інформацію до її поширення або накладення заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації, контроль за змістом поширюваної інформації, зокрема з метою поширення чи  непоширення певної інформації, замовчування суспільно необхідної інформації, накладення заборони на висвітлення окремих тем, показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати суб'єкти владних повноважень.

Статтею 4 Закону України “Про доступ до публічної інформації” визначається, що принципами забезпечення доступу до публічної інформації є прозорість та відкритість діяльності суб'єктів владних повноважень, вільне отримання, поширення та будь-яке інше використання інформації, що була надана або оприлюднена відповідно до цього Закону.

Відповідно до статті 6 Закону України “Про доступ до публічної інформації” обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону лише при дотриманні сукупності таких вимог:

1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

При цьому не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно.

Практика Європейського суду з прав людини, зокрема в справі Обершлик проти Австрії та в інших рішеннях визначає, що межі прийнятної критики ширше стосовно політиків, які виступають у своїй публічній якості ніж по відношенню до приватної особи. Перший неминуче і свідомо сам робить себе відкритим для детальної перевірки кожного його слова і вчинку як журналістами так і всім суспільством, і він повинен показати вищий рівень толерантності, особливо, коли він сам висловлює публічні твердження, які легко піддаються критиці.

Стаття 8 Закону України “Про статус народного депутата України” визначає, що у своїй діяльності народний депутат повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі; завжди зберігати власну гідність, поважати честь і гідність інших народних депутатів, службових та посадових осіб і громадян; утримуватись від дій, заяв та вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України, державу. Неприпустимим є використання народним депутатом свого депутатського мандата всупереч загальновизнаним нормам моралі, правам і свободам людини і громадянина, законним інтересам суспільства і держави. Народний депутат не повинен використовувати депутатський мандат в особистих, зокрема корисливих, цілях. Одним з найдієвіших шляхів контролю за дотриманням народними депутатами зазначених норм є фіксація діяльності народних депутатів, у тому числі в кулуарах Верховної Ради України.

Тобто ціла низка нормативних актів України і прецедентні рішення Європейського суду з прав людини прямо визначають, що діяльність народних депутатів України, як представників народу України і посадових осіб законодавчого органу влади, має бути прозорою і відкритою. Норми законодавства України, спрямовані на захист звичайних осіб від втручання в їх приватне життя, на народних депутатів України поширюються лише в обмеженому обсязі – у зв’язку з великою суспільною значущістю будь яких дій, слів і вчинків народного депутата.

Залишається лише сподіватися, що хибне тлумачення Комітетом з питань Регламенту та організаційної роботи Верховної Ради України не призведе до прийняття нормативних актів, які обмежать можливості роботи журналістів у Верховній Раді України, а відтак – обмежать гарантовані Конституцією і законами України права громадян, у тому числі на інформацію про діяльність органів державної влади ї їх посадових осіб в особі народних депутатів України.

Алі Сафаров, юрист Інституту масової інформації