(НЕ)обмежене авторське право: у пошуках балансу інтересів на прикладі однієї судової справи

Сімнадцятого травня 2011 року Шевченківським районним судом міста Києва було ухвалене рішення у справі про застосування винятків щодо майнових прав автора на власні твори, а точніше – із можливістю використання творів з інформаційною метою без згоди на те автора та виплати відповідної винагороди.

Зазначене рішення суду – це вже друге коло розгляду судами цього питання. У рамках першого провадження суди першої і апеляційної інстанцій беззаперечно визнали: фотоінформаційне агентство мало право використовувати спірні фотографічні роботи – в силу прямої вказівки статті 21 Закону України «Про авторське і суміжні права». Верховний Суд України з формальних підстав попередні рішення скасував та направив вирішення спору на новий розгляд.

При повторному розгляді справи в суді першої інстанції позивачці в задоволенні позову знову було відмовлено. І бути б цьому рішенню виключно приводом для відповідача пишатися собою, якби не одне «але»: скидається, воно саме (як і справа в цілому) здатні викликати неабиякий інтерес серед професійних учасників інформаційного сегмента ринку. З одного боку, це чи не перший випадок, що пов'язаний із застосуванням та оцінкою судом правомірності використання авторських творів спеціалізованим інформаційним агентством у поєднанні із дослідженням специфіки його діяльності та спеціальної мети такого використання. Принаймні, такий висновок випливає із моніторингу судової практики та, власне, спілкування із професійними фотокореспондентами, фахівцями медійних  структур та фотобанків. З іншого боку, це справа із категорії тих, що цікава передовсім для загалу правничого, адже становить наочний приклад, коли суд просто не може обмежитися суто формальним підходом до сухих юридичних конструкцій закону. Але  насамперед, змушений брати до уваги багато сторонніх «життєвих» факторів, звертаючи увагу, зокрема, й на усталені професійні правила, за якими живе інформаційна сфера, зважуючи при цьому інтереси правовласника та широкої публіки загалом. Отож, коротко про суть спору.

У грудні-січні 2007 року російська фотохудожниця Р. мала нагоду представити у Києві власну фотовиставку. Принагідно зазначити, що вона у світі бомонду представляє себе як знаний митець, оригінальність робіт якої полягає у перенесенні образів відомих нині представників шоу-бізнесу в сюжет класичних картин художників минулого.

З тим, аби привернути увагу публіки до власних творінь, напередодні дня відкриття виставки для ЗМІ було спеціально організовано своєрідну промоушн-акцію – із запрошенням як відомих «фотомоделей» картин, так із власною присутністю авторки. І тут варто звернути увагу на доволі важливу деталь: аніскільки не применшуючи творчих здобутків позивачки та її ролі в сучасному мистецтві, насправді для більшості обивателів, включаючи й автора цих рядків – принаймні на той час – ім’я фотохудожниці відоме не було; рівним чином як і особливість її творчості була своєрідною terra incognita. У цьому зв’язку, присутність ЗМІ – це не лише банальна можливість фіксації пам’ятної події, але насамперед – прекрасна нагода популяризації власного імені серед українського загалу, та збільшення цільової аудиторії виставки: як на той момент, та і з перспективою на майбутнє.

Розмістивши запрошення для ЗМІ, організатори презентації виставки висунули єдину вимогу – акредитація. При цьому, ані в акредитаційних умовах, ані безпосередньо під час відвідання заходу не було встановлено жодної заборони, жодного застереження на предмет можливостей фото- та відеофіксації. Більш того, фотохудожниця сама охоче позувала перед об’єктивами камер, про що свідчать численні фотозвіти із заходу.

З огляду на цю обставину, штатний кореспондент медійного холдингу N. – відповідача по справі, виконуючи поставлене перед ним редакційне завдання, зафіксував засобами фотозйомки усе те, що як професійний фотограф вважав цікавим та достатнім для цільової аудиторії. У портфоліо фотокореспондента пішли як знімки загального плану, так і декілька світлин детальної зйомки фотохудожниці, «фотомоделей» та, власне кажучи, зображень картин, що були виставлені до огляду.

Дізнавшись про факт розміщення на сайті фотоінформаційного агентства N. перефотографованих зображень, авторка подала позов, вважаючи, що за відсутності її згоди та сплати гонорару, факт пропонування до продажу світлин з події виставки становить порушення її авторських прав. Щоправда, варто зазначити: серед усього масиву виставленої на веб-ресурсі інформації, вона вважала за порушення факт розміщення саме тих чотирьох із вісімнадцяти тематичних зображень, які засобами детальної фотографічної зйомки «під рамку» відображали зміст оригінальних картин. Більше того, позивачки вважала, що фотографії із презентації виставки не відобразили усіх оригінальних та унікальних деталей автентичних робіт, чим завдало їй моральних страждань… Та чи мала позивачка рацію з правової точки зору? Давайте проаналізуємо.

Використання авторських творів з інформаційною метою…

Якщо коротко, то протистояння позицій сторін зводиться до наступного: позивач вважає, що сам факт пропонування чотирьох спірних фотографій до продажу виключає можливість їхнього використання з інформаційною метою, а також уможливлює протиправне їх використання будь-якими третіми (сторонніми) особами.

Відповідач заперечує на тій підставі, що навіть коли б ці фотографії і пропонувалися до продажу, то об’єктом такого продажу виступає не фотозображення, а фотоінформаційний матеріал (як неодмінна сукупність світлин репортажної зйомки та супровідного інформаційного матеріалу); більше того, із врахуванням специфіки діяльності фотоінформаційного агентства, використання спірного матеріалу можливе не інакше, аніж в якості інформаційного матеріалу у складі друкованого або електронного ЗМІ, що унеможливлює доступ будь-яких інших сторонніх осіб до використання. А отже, такі дії відповідача підпадали під дію імунітету, встановленого законом.

Національне законодавство України визначає, що правовласник має, зокрема, виключне право на використання твору, виключне право дозволяти використання твору, право перешкоджати неправомірному використанню твору. Використання твору здійснюється лише за згодою автора.

Утім, Закон «Про авторське право і суміжні права» містить ряд винятків із дії загального правила, а саме: стаття 21 Закону визначає вичерпний перелік видів вільного використання творів без згоди автора, без виплати винагороди, але із обов’язковим зазначенням імені автора та джерела запозичення. Серед них: відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне сповіщення або інше публічне повідомлення творів, побачених або почутих під час перебігу таких подій у обсязі, виправданому інформаційною метою (пункт 4 частини 1 статті 21). Наведена практика правового регулювання цілком узгоджується із загальними усталеними підходами у світі, які аналогічним чином дозволяють вільне, але добросовісне використання авторських творів (fair dealing або ж fair use). Серед переліку видів добросовісного використання авторських творів аналогічним чином у іноземному праві використовується концепція «використання творів з метою повідомлення про поточні події» (reporting the current events). Як слідує, досвід іноземного правого регулювання, аналогічним чином – і українська практика, засновані на оперуванні по суті оціночними критеріями: «добросовісність», «інформаційна мета» та «обсяг використання, що виправданий такою метою».

На глибоке переконання представників фотоінформаційного агентства, до ключових моментів у рамках даного спору при наповненні змістом наведених оціночних понять (тобто, як добросовісності дій відповідача, так і мети використання спірних фотографічних зображень), варто виходити із низки ключових факторів. Серед них лише коротко й тезово зазначимо наступні:

(1) встановлення інформаційної мети використання авторських творів безпосередньо пов’язане із статутом та характером події, а також із прямим часовим зв’язком між розміщенням матеріалу та подією.

Згадаймо, влаштована представниками фотохудожниці презентація відкриття фотовиставки мала місце напередодні дня її відкриття для широкого загалу. Це не була звичайна подія у стандартному значенні цього слова. Ще б пак, хто б задарма почав запрошувати знаних представників українського шоу-бізнесу? Таким чином, авторка та організатори події власними діями створили інформаційне поле, ініціювавши тим самим новинне висвітлення у ЗМІ. Як же інакше виглядає факт запрошення представників ЗМІ із одночасною можливістю вільної зйомки усього того, що відбувалося у той день? Доречно зазначити, що відсутність жодної заборони на зйомку (у тому числі, й на предмет допустимості зйомки робіт, що були представлені до огляду) розглядається як фактичне санкціонування до використання зображень таких картин у рамках, що дозволені законом. Ця теза є самоочевидною та розумною у світлі завдань, що поставлені перед медіа: для них не є самоціллю збір інформації; цінність становить можливість її поширення на широкий загал.

Саме автор або організатор події повинні належним чином подбати про висунення умов зйомки, якщо автор з тих чи інших причин не бажає, аби в подальшому зйомка його авторських робіт поширювалася у ЗМІ. Якщо ж цього зроблено не було, підстав стверджувати, що зображення були створені нелегітимно – відсутні.

Беззаперечним видається також і прямий зв'язок між інформуванням відповідачем із самою подією: виставлення фоторепортажу з події презентації фотовиставки мало місце у той самий день, коли така подія відбувалася. (2) професійні усталені правила фоторепортажної зйомки допускають: (а) можливість використання світлин детальної зйомки; (б) допустимі якісні відхилення від оригінальних робіт.

Не заглиблюючись детально у технічні моменти, що постають у контексті даного спору, зазначимо лише те, що для встановлення інформаційної мети використання авторських творів має значення характер та стиль здійсненої зйомки. Так, репортажна фотографічна зйомка за своєму метою спрямована не інакше, аніж для цілей інформування про щось, що мало місце в дійсності, та що здатне викликати зацікавлення у цільової аудиторії.

Результат моніторингу змісту найбільш популярних друкованих, аудіовізуальних та електронних ЗМІ підтверджує: усталеною та звичайною для інформаційного сегмента ринку є практика використання репортажної зйомки засобами детального знімку авторських робіт у контексті інформування про події культурно-мистецького характеру.

При цьому, репортажна зйомка нездатна в усій красі та повності передати кожну істотну та унікальну деталь, що притаманна автентичним роботам: по-перше, такого завдання перед професійним фотографом не стоїть; по-друге, і що найважливіше – такого ефекту досягнути апріорі неможливо з огляду на відсутність елементарних технічних умов (спеціальна апаратура, рівень освітлення, розміщення об’єктів і т.д.).

Таким чином, репортажна зйомка у собі закладає можливість для якісного неспівпадіння оригінальних творів із перефотографованими. Однак, не змінюючи концепції авторського твору, його замислу – про яке спотворення може йти мова?! Що саме у цьому випадку здатне спричинити авторові глибоких страждань?

(3) спірні фотографічні роботи – навіть якщо їх виокремити із супроводжувального інформаційного матеріалу, не придатні до використання в якості заміни на ринку оригінальних або ж репродукованих робіт фотохудожниці.

Поєднання стилістики репортажної зйомки із супроводженням фотографічного матеріалу з події текстовою інформацією, неодмінно свідчить про те, що отриманий з події матеріал був трансформований (реконтекстуалізований) таким чином, щоби унеможливити самостійне значення фотографічних зображень як таких. Вони у будь-якому випадку не мають самостійного значення на ринку, оскільки через свої технічні характеристики нездатні замінити оригінальні роботи або їх точні репродукції. То чи не це є основною логікою дії легітимного винятку із майнових прав автора – можливість використання об’єктів авторського права у інформаційних цілях саме тому, що таке використання просто нездатне спричинити шкоду майновим правами правовласника?

Шевченківський районний суд у цілком резонно у своєму рішенні визначив, що розміщення спірних фотографічних робіт на сайті фотоінформаційного агентства – це розміщення інформаційної новини про подію і немає підстав вважати, що продажу підлягають лише окремі фотографічні роботи, а не інформаційна новина.

І насамкінець, звернімося до принципового питання: чи виключає продаж спірних фотографічних робіт їх використання з інформаційною метою. Стверджуємо, що ні; жодним чином продаж інформаційного матеріалу автоматично не перетворює таке використання на протиправне. Для цього достатньо хоча б системно проаналізувати логіку винятків, закріплених у статті 21 Закону.

Порівняймо: пункт 4 даної норми, яка стосується використання авторських творів з інформаційною метою, не містить спеціального застереження на предмет комерційних цілей використання. У той самий час, як пункт 5 визначає, що відтворення авторських творів у каталогах допустиме, якщо тільки це не здійснюється у комерційних цілях.

А тепер, чому комерційна мета використання не виключає новинного інформування вже не з точки зору юридичної казуїстики, а виходячи із велінь здорового глузду. Ніхто, мабуть, не стане сперечатися, що медіа – це поза всілякими сумнівами структури комерційні. І це є факт загальновідомий. Свого часу, у іноземній практиці цей підхід доволі вдало був сприйнятий судами – коли медіа публікують певну інформацію, вони очікують отримання від цього вигоди. Вони не є філантропами і ніколи ними не були (суддя Jacob J. in Hyde Park Residence v. Yelland). Комерціалізація усіх сфер життя підтверджує: ми платимо не лише за життєво необхідні нам послуги, але й за доступ до благ інтелектуального характеру: за інформацію (скажімо, та ж плата за підключення до Інтернет), за навчання.

Вказівка ціни на інформаційному ресурсі відповідача – це ніщо інше, аніж ціна за створеним ним інформаційний продукт, у якому зацікавлені інші медіа. Але немає жодних підстав вважати, що це може розглядатися як ціна за оригінальну картину фотохудожниці Р. або ж за їхні репродукції. А напоследок я скажу…

Все у цьому світі підлягає певним правилам. Раціональною видається відмова суду притягати до відповідальності особу, що діяла в рамках дозволеного законом; раціональним видається покладати негативні наслідки на того, хто внаслідок власної недбалості, незнання чи байдужості досяг того, чого не сам бажав. Раціональним видається можливість використання авторських творів таким чином, здатне аби це не завдавало істотної шкоди його правами та інтересам – це основа балансу між правами публіки знати та правами правовласника користуватися благами, що надає йому продукт власної інтелектуальної праці. Кожен несе на собі тягар відповідальності, стаючи професійним учасником ринку: тягар знання правил, за якими він працює.

Тетяна Шмарьова, Адвокатське об’єднання «В. Тетерський і партнери», Вікторія Добринська, юрист.