Крізь терни до свободи слова

Ситуація в ЗМІ України далека від ідеалу свободи слова і сильних незалежних ЗМІ та конкретних журналістів, але й не така, щоб нею хвалитися. Серед шести країн Східного Партнерства, за індексом свободи слова, організованим як дворічний проект мережею «Інтерньюз», Україна відставала від Молдови і Грузії, а в роки правління Януковича навіть нерідко за певними параметрами навіть від Вірменії (гірше було у відверто авторитарних Азербайджані та Білорусі): «Українська "половинчастість" часто суперечлива і навіть нелогічна», – так характеризував оцінку України як «частково вільної» країни проміжний Індекс свободи слова за липень-вересень 2013 року.

Непрозора власність і безкарність – бич медіа в Україні

У чому це полягало? Плюралізм думок забезпечувався і забезпечується не тому, що медіа можуть дозволити собі на незалежну думку, а тому що одні з них належать одним олігархам, другі іншим, і поклавши на стіл дві газети, можна той плюралізм віднайти. Журналістські матеріали могли бути сильними, розслідування викривальними, проте за їх фактом у владі і конкретніше в органах прокуратури жодної реакції не було. Найбільш резонансним розслідуванням тих років було доведення корупційної складової у закупці Україною газодобувних морських платформ для Чорного моря за підписом міністра енергетики Володимира Бойка, його провели журналісти порталу «Наші гроші» Юрій Ніколов та Олексій Шалайський. Бойко назвав статтю політичним замовленням,  журналісти подали на нього в суд. Вердикт судді Анзора Саадулаєва позов відхилив, мовляв вислів Бойка був оціночним. Я був присутній на цьому суді і окрім як почуття сторчма бігти мити руки після прочитання рішення не виникло.

        Сказане мною «належать олігархам» у випадку телеканалів та крупних ЗМІ можна розцінювати дуже формально: деякі олігархи свою частку у власності старанно приховують, виводячи її через підставних власників далеко в офшорні зони. Практично ніхто в Україні не може довести, кому належать холдинг «Вести» (одні вважають, Кремлю через Медведчука, інші що опальному міністру часів Януковича Клименку), журнал «Український тиждень», тижневик «Країна» та супутня йому «Газета по-українськи». З найбільшим за об’ємом холдингом UMH, відомо те, що його власником є опальний младоолігарх Сергій Курченко, проте чи його гроші є дійсно його, а не Януковича, можна лише домислювати.

Щодо телеканалів, то в Україні ніби відомо, що «Інтер» належить частково Фірташу, частково Льовочкіну, «Україна» належить Ахметову, а «1+1» Коломойському, натомість не кожен з цих каналів аж так прозоро декларує своїх власників. Найбільш туманною є справа «Інтера»: до лютого 2015 року 29% акцій каналу належало російському Пєрвому каналу. Після того, як Інтер знеславився трансляцією в новорічну ніч концерту російських українофобів, почалися заклики відібрати у Інтера ліцензію, у спільному порядку ці 29% було продано Фірташу. Чому? У Верховній Раді було зареєстровано законопроект, у якому ЗМІ із часткою власності держави-агресора підпадали б під санкції. Нацрада з питань телерадіомовлення попсувала каналу нерви, намагаючись відібрати ліцензію, але в результаті залишила на 7 років.

        Окремою проблемою були державні і так звані комунальні ЗМІ. До державних відносили центральний канал телебачення Перший Національний, три програми Українського радіо та обласні телерадіокомпанії; до комунальних – газети райрад, облрад та міськрад. Всі вони були рупорами владоможців – центральні ЗМІ центральної влади (на тлі Першого Національного Українське радіо тримало дистанцію і у відверте людоблизтво не вдавалося), натомість локальні газети у виборчий період або на свята перетворювалися на агітлистки мерів, партій які мали в раді більшість тощо: у газеті могло бути дві третини таких «матеріалів» без жодної суспільної значимості: деякі «спускалися» з прес-служб адміністрацій і рад, деякі газети вимушені були клепати самостійно. При цьому якщо газета намагалася чесно заробляти на політичній рекламі, то головному редактору могло дістатися на горіхи від керівництва, мовляв – не місце конкурентам в «нашому» виданні. Само собою зрозуміле, піар-статті про владу не маркувалися як реклама.

Окрім незрозумілих проблем зі власністю та тиском на колективи адмінресурсу журналісти та ЗМІ постійно стикалися із безкарністю після того, як їм перешкоджали у професійній діяльності, залякували. Чинили тиск. Міліція дуже часто будучи так само замішаною в таких справах, дуже рідко починала розслідування за статтею 171 Кримінального кодексу України, приписуючи «хуліганство». За перше півріччя 2015 року Інститут масової інформації зафіксував 34 випадки перешкоджань, 23 випадки побиттів, 1 убивство, 9 випадків цензури. Проте навіть коли суд доводить вину кривдників журналістів, покаранням може бути штраф. А після падіння курсу гривні до долара він має еквівалент від 53 до 212 доларів. Так що, шалійте, охоронці палаців нуворишів, товариші міліціонери і інші хами – бийте і перешкоджайте!

Що зроблено

                Парадоксом було те, що за деякими показниками українське медіазаконодавство відставало від навіть азербайджанського, інша справа що влада в Баку ті закони не виконувала. Інформаційне поле України до останнього часу коригувалося двома основними законами: «Про інформацію» і «Про доступ до публічної інформації». Останній був прийнятий під тиском громадськості при Януковичу, і аби його імплементація пройшла на всі 100%, потрібна добра воля не лише представників влади (обов’язкове оприлюднення інформації, котра повинна бути поширюваною та негайна відповідь на інформаційні запити), а й впертість та ознайомлення із власними правами журналістів: навіть після перемоги Майдану оприлюднення певної інформації нерідко відбувається через суд. Останній знаковий випадок – тяганина представниці мережі ОПОРА в Чернівцях Надії Бабинської проти місцевого університету ім. Федьковича, котрий відмовлявся надати дані про зарплати співробітників, включно із преміями. Улюбленим жанром закритих держустанов є також надавати відповіді-відписки, у яких нічого важливого не повідомлялося, або ж повідомляти у «свинячий голос», себто тоді коли ця інформація виявляється застарілою чи неактуальною.

                Перемога Майдану принесла наразі два законопроекти, прийняті ВР і підписані президентом. По-перше це зміни до закону про Суспільне мовлення. «Журналісти 10 років мріяли про мовник, який був би незалежний і від олігархів, і від держави, і від Кабінету міністрів. Експерти, зокрема і Ради Європи, називають цей законопроект одним із кращих в Європейському Союзі», - заявила авторка закону Вікторія Сюмар у Верховній Раді, агітуючи за його прийняття. Ним передбачається створення суспільних мовників на основі центральних державних радіо і телебачення, як теж на основі обласних телерадіокомпаній. Пропозиція депутата від БПП Миколи Томенка про створення окремої юридичної особи для суспільного радіо була відхилена. Також депутати відхилили поправку, що давала можливість місцевим органам самоврядування створювати регіональне суспільне телерадіомовлення на базі ОДТРК (державні дотації передбачені для них чотири роки, далі компанії мусять вийти на суспільне фінансування). Першим «суспільним» став Перший Національний, котрий відтепер називається Перший:UA. Запровадженням нових стандартів у його мовленні займається харківський медіаексперт Зураб Аласанія. Не всі з підлеглих його методи сприймають, але реформування українського державного телебачення співмірне з розчищенням авгієвих стаєнь.

                Досить великий спротив реформі чинять обласні ТРК, працівники котрих побоюються масових звільнень і то небезпідставно. Проте рівень їхніх ефірів нерідко також знаходиться ненабагато кращим від кінця 1980-х років. У Запоріжжі, Рівному, Херсоні та інших обласних центрах колективи компаній вимагають залишити їх в державній власності. І це ще не прийнятий закон про роздержавлення друкованих ЗМІ, який здійме ще більшу хвилю спротиву: наразі колишні комунальні ЗМІ, які перереєстрували засновника на колектив редакції або ж вимушені були розірвати стосунки з локальною владою через конфлікти, це радше успішні винятки (для прикладу, колишня обласна одеська газета «Чорноморські новини», або ж міжрайонна газета з Мелітополя «Новий день»).

                Ще одним прийнятим законопроектом, розкручувала прийняття якого колишня журналістка, а нині нардеп від БПП Ольга Червакова, була ліквідація урядової Національної комісії з питань суспільної моралі. Члени комітету зі свободи слова вважали існування такої структури у ХХІ ст. за гроші платників податків архаїчним пережитком: мораллю має займатися родина, церква, школа, а не найнятих державою 40 дармоїдів, які у робочий час шукають порно у мультфільмах на кшталт «Сімпсонів», - такими були аргументи противників «Нацкоммору».

                Що має бути зроблено

                Найбільш резонансним має бути закон про прозорість медіавласності, прийнятий наразі у 1-му читанні. «І невідомо, чи буде прийнятий у другому, оскільки в парламенті практично всі політсили мають свої ЗМІ, окрім Народного фронту», - говорить директорка громадської організації Інститут масової інформації Оксана Романюк. На її думку, наразі варто організовувати роз’яснювальну роботу у суспільстві, у чому воно виграє від прийняття такого закону, з колективами (наступним етапом реформи мало би бути спонукання до підписання між власниками та редакціями колективних договорів і прописаний редакційних політик), самими власниками – пояснювати що вони лише візерунково виграють від фінансової прозорості, розблокування ринку телереклами який нині зав’язаний на одній організації тощо.

                Окрім озвученого мною вище закону про роздержавлення друкованих ЗМІ серед пріоритетів медіареформи (поданий профільним комітетом на розгляд ВР із рекомендацією прийняти в 1 читанні та за основу) – захист прав журналістів, запровадження (оновлення) системи іномовлення України та запуск цифрового мовлення. Останнє наразі працює у тестовому режимі в кількох областях та кільканадцяти містах. Повний перехід на цифру, який планувався 17 червня 2015 року, не стався. Заступниця директора ГО «Телекритика» Святлана Остапа пояснює: «Нацрада з питань телебачення і радіомовлення вирішила відтермінувати початок вимкнення аналогового телебачення орієнтовно на березень 2016 року та відкласти остаточний перехід до цифрового ТБ на 2017-й рік. Причини: монополізм ринку цифрового ефірного телебачення стандарту DVB-T2 компанією "Зеонбуд", незрозумілий рівень покриття населення цифровим сигналом, недостатня насиченість ринку цифровими приймачами (сет-топ-боксами), відсутність ліцензій на цифрове мовлення у понад 130 місцевих і регіональних аналогових мовників». Для прикладу: в Грузії перехід на цифру вже офіційно оголошений з 1 липня, хоч так насправді процес має розтягтися до початку осені.

                13 липня 2015 року в ВР зареєстровано Закон «Про систему іномовлення України», ініціатором якого є прем’єр Яценюк. Це ворожить йому швидке прийняття, зважаючи на інформаційну війну проти України, котра ведеться пропагандою Росії за межами України. Наразі англійською мовою віщає лише приватний телеканал «UKRAINE TODAY» (фінансований Коломойським), на основі телеканалу Нацбанку БТБ Міністерством інформаційної політики створюється також англомовний канал Ukraine Tomorrow (саме його узаконює поданий у липні проект). Українське радіо наразі має мовлення українською, російською, англійською, німецькою та румунською мовами.  

                Захист прав журналістів впирається натомість у інші загальнодержавні реформи: реформу МВС, реформу прокуратури та судову реформу. Зараз виграти справу журналістові вдається вкрай рідко, при активній заангажованості громадськості та резонансності справи.

Текст: Роман Кабачій, ІМІ, для "Українського журналу", Прага (Чехія)

На фото: юрист Інституту медіа права Ігор Розкладай, заступник глави ГО "Телекритика" Світлана Остапа, представниця руху "Стоп цензурі!" Наталія Соколенко.