Журналіст на війні: не бути бійцем і не стати мішенню

Ще рік тому українські воєнні журналісти писали про побут військовослужбовців і забезпечення їх житлом і лише одиниці знімали матеріали про війну в Іраку, Конго та інших екзотичних країнах. Тепер ледь не кожен український журналіст може стати воєнкором на «своїй» війні. Про правила роботи в гарячих точках розказав воєнний журналіст Андрій Цаплієнко під час майстер-класу в Українському Католицькому Університеті.

«У нас на 1+1 стоїть черга людей, які хочуть поїхати в зону АТО», - розповідає Андрій Цаплієнко, який ще кілька місяців тому не вірив, що у власній країні працюватиме в бронежилеті. За півроку десятки українських журналістів випробували себе в ролі воєнних кореспондентів. Порівняно зі звичайною журналістикою така робота має багато особливостей.

Мертвий журналіст – поганий журналіст

Перше правило журналіста на війні – зберегти своє життя. «Мертвий журналіст – найменш корисний», - жартують ті, хто вже побував в гарячих точках. Тому власна безпека – найголовніше.

Нею треба зайнятись ще до від’їзду в зону конфлікту. Воєнний журналіст обов’язково повинен мати бронежилет, каску, балістичні (тактичні) окуляри. Каска має бути іншого кольору, ніж у військовослужбовців (наприклад, синя) і мати позначку «Преса» або «TV». «Ми намагаємось ніколи не одягати військовий одяг. Щоб люди, які воюють, бачили, що ми не воюємо й не озброєні», - коментує Цаплієнко. Хоча й це не гарантує, що сторони конфлікту сприятимуть вашій безпеці. «Хлопці в донецькому аеропорту свідчать, що бойовики час від часу стріляють навіть в журналістів, які брендовані відповідним чином», - констатує воєнний кореспондент.

Аптечка не менш важлива, ніж засоби захисту. «Ми формуємо аптечку перед кожним виїздом», - розповідає журналіст. Мінімальний обов’язковий медичний набір це: джгут-турнікет, який можна накладати однією рукою, бандаж, протишоковий/знеболювальний засіб, шприц-тюбик, гемостатик (Celox, QuikClot).

Перед поїздкою в зону конфлікту бажано пройти спеціальне навчання з безпеки або принаймні вивчити правила, розроблені фахівцями. «Якщо поруч вибух, то кидай камеру: не важливо, що ти знімеш, головне залишитись живим», - наводить приклад Андрій Цаплієнко. Приїхавши на місце, треба в першу чергу вивчити його і дізнатись, де ховатись у разі небезпеки. У ворожому середовищі журналіст має працювати якомога швидше, щоб провести там якомога менше часу. Цаплієнко зауважує: найчастіше журналісти страждають на війні саме через порушення цих правил.

Партнери й супротивники

Найголовніше завдання для журналіста в зоні конфлікту – знайти спільну мову з військовими. «Люди на війні не завжди толерантно ставляться до тебе, навіть з того боку, де ти працюєш. Журналіст для них є навантаженням. Тому якщо контакт встановлено – це половина успіху», - пояснює Андрій Цаплієнко. Він розповідає, що знімальна група каналу 1+1 перед поїздкою в аеропорт Донецька провела певний час на базі з українськими військовими. «Це був дуже добрий досвід для хлопців, їх сприймали вже як своїх», - резюмує журналіст.

Не менш важливе й порозуміння всередині знімальної групи. На війні вона зазвичай не чисельна: журналіст, оператор, водій. Цаплієнко говорить, що головне не мати недомовок і наперед обговорювати ризики. «Наприклад, ми їдемо з оператором, і я говорю, що ми спробуємо пробратися в донецький аеропорт. Він говорить: я не готовий до цього. Або навпаки: я готовий. В будь якому разі, в мене немає претензій. Коли всі моменти з’ясовані, тоді формується команда», - пояснює журналіст.

Окреме питання – робота «по інший бік барикад». За стандартами, журналіст має представити обидві сторони конфлікту. Інколи одна знімальна група може працювати з обох сторін. «Коли висвітлюєш ізраїльсько-палестинський конфлікт, то дуже просто переїхати з одного боку на інший, відстані дуже малі», - ділиться досвідом Андрій Цаплієнко. Проте часто це неможливо. «Коли це складний конфлікт, наприклад, російсько-грузинська війна, то краще мати дві групи, які знімають два окремих сюжети. Тому що створюються неформальні стосунки: хтось тебе пригостив сигаретою, хтось підвіз», - пояснює воєнний кореспондент.

Війна в Україні створила ще складніші умови. «Коли нашу групу затримали в Криму, нам сказали: ми не вважаємо вас журналістами, ви – солдати інформаційної війни. Тому мені й багатьом журналістам не вдається працювати на іншому боці», - розповідає Цаплієнко. Щоб отримати «картинку» з іншого боку конфлікту журналісти шукають помічників. «Ми домовляємось з людьми, які знаходяться в Донецьку, і вони для нас знімають матеріал», - пояснює кореспондент.

Сюжети й історії

Питання «Що знімати?» або «Про що писати?» на війні також не прості. Андрій Цаплієнко зазначає, що сьогодні українські журналісти часто роблять хоч і якісні, але схожі за змістом матеріали: про побут бійців на передовій, забезпечення тощо. Такі сюжети, стверджує кореспондент, можна знайти на кожному блокпості. Війна затягується – історії починають повторюватись.

«Якщо ви обираєте воєнну тему, то, можливо, вам і не треба їхати на передову», - пропонує своє бачення журналіст. Він розповідає, що особисто надає перевагу сюжетам про гуманітарний бік конфлікту. Як приклад наводить сюжет 1+1 про дітей, які постраждали від війни.

Моральні дилеми

На війні моральний бік роботи журналіста часто домінує над професійним: сюжет не має нашкодити його героям. Наприклад, знімати на передовій треба так, щоб противник не міг визначити позицію військових по відео. «Багато солдатів не хочуть зніматися. Бояться, що матеріал розкриє їхню позицію», - розповідає Цаплієнко. Він наводить випадок зі знімальною групою одного з українських каналів: журналісти знімали те, що військові не хотіли показувати. В результаті групу заарештували, а відео вилучили.

Щоб такого не сталось, журналіст має постійно контактувати з військовими. «Буквально після кожного кадру треба перепитувати:  тут можна знімати? це можна показувати? Звичайно, коли починається перестрілка, то ніхто вже не звертає на тебе уваги. Але тут вже питання твоєї відповідальності – як ти змонтуєш відео», - ділиться досвідом Андрій Цаплієнко.

Стандарти професії накладають обмеження й на мову журналіста. «Згідно стандартів журналістики, ми не маємо права вживати такі слова, як “наші війська” і “ворог”», - розповідає Цаплієнко. Проте українським журналістам не вдається дотримуватись цього правила. «Ми себе ставимо по цей бік барикад. Багато журналістів порушують стандарти саме в цей спосіб. Але ми працюємо на своїй війні», - пояснює воєнний кореспондент.

Чого журналісту не можна за жодних обставин, так це братися до зброї. «Якщо ти береш в руки зброю, то ти стаєш комбатантом і перестаєш бути журналістом. Треба обирати», - наголошує кореспондент.

Текст: Євгенія Резниченко, Український Католицький Університет, для ІМІ