«Громадське радіо»: щоб люди почули інші точки зору

Головний «Громадського» Кирило Лукеренко пояснює, чому його радіостанція не називає прихильників ДНР і ЛНР сепаратистами і запрошує в ефір усіх, навіть клоунів.

Створити в Україні некомерційне розмовне радіо, що не орієнтується на рейтинг і робить якісний продукт, видається завданням нереальним. Але кільком ентузіастам це вдалося: з серпня минулого року в мережі почало мовлення «Громадське радіо». Успадкувавши назву проекту Олександра Кривенка, радіостанція мала стати прообразом омріяного громадського радіомовника. Невдовзі почалися зміни в державі, й на початку весни радіостанція несподівано отримала ефірний час на державному «Українському радіо». Про те, як працює й на що сподівається тепер «Громадське радіо», його головний редактор Кирило Лукеренко розповів в Українському католицькому університеті у Львові.

Громадський засіб масової інформації, за визначенням Кирила, є звичайною громадською організацією, яка водночас творить медіа: «Це ідеальна модель, коли громада є власником ЗМІ. Журналісти збирають кошти в громади і розповідають про події так, як не можуть розповісти їхні залежні від комерційних інтересів колеги. Перед ними не стоїть завдання заробляти гроші, вони не підзвітні політикам або чиновникам, вони працюють заради аудиторії». Проте, як зауважує редактор, громадський ЗМІ, як і комерційний, повинен зацікавити аудиторію й заохотити її платити.  «Громадське радіо» намагається знайти баланс між розважанням аудиторії та якісним інформуванням. «Там, де комерційні ЗМІ заробляють десять гривень, а державні одну, ми намагаємось отримати п’ять. Ми прагнемо бути профінансованими настільки, щоб журналісти могли говорити вільно», - говорить Кирило. Без грошей, на волонтерських засадах, журналісти не зможуть довго створювати якісний продукт.

Слухачі можуть впливати на тематику програм і наповнення ефіру, але не на редакційні засади. «Ми отримуємо фінансування від людей, які поділяють наші принципи. Те, що люди дають нам гроші, не значить, що вони можуть змінювати наші стандарти», - каже Кирило Лукеренко. Наприклад, редакційні стандарти зобов’язують «Громадське радіо», висвітлюючи конфліктну тему, запрошувати в ефір представників усіх точок зору. Навіть якщо ці люди, на думку редактора, є недостатньо кваліфікованими, демагогами або просто рупорами своїх політичних сил – запрошувати треба всіх: «Звичайно, краще кликати не клоунів, а людей, які ґрунтовно сперечатимуться. Але краще запросити клоуна, щоб він сказав хоч щось, аніж нікого. Не обов’язково треба брати всіх в один ефір, щоб вони сиділи й сварилися між собою. На одну розмову запрошуємо одних, на іншу – інших. Постійний слухач або людина, що знайде ці програми в мережі, зможе спів ставити точки зору».

За часів Януковича, згадує Кирило, представники партії влади часто відмовлялись приходити на ефір. «Вони не приходили, якщо не отримували інструкцій, як поводитись. Або бувало, що всі найкращі спікери йшли на інші ефіри, і в штабі нікого не залишалося. Часто посилали тих самих людей – тих, які вміють яскраво говорити ні про що, заплутуючи співрозмовника яскравою демагогією», - каже редактор.

Отримавши дві години – з 21.00 до 23.00 – на хвилях Національного радіо, «Громадське» успадкувало програму «Депутатська година», яка виходить у цей час щочетверга. Час із 21.00 до 22.00 офіційно виділений для народних обранців постановою Верховної Ради. «Ми надаємо слово депутатам, що слухачі більше дізналися про них і знали, чи обирати їх наступного разу, - каже Лукеренко. – Перед виборами міського голови Києва в нас сиділо кілька кандидатів на цей пост, які за збігом обставин були також нардепами. Люди просто ходять, бо це безкоштовний ефір, який можна використати для передвиборної агітації». Відмовляючи депутатам в ефірі, «Громадське» може поставити під удар Національне радіо, тому дискусію просто намагаються балансувати, запрошуючи депутатів із різних фракцій, і суворо модерувати. 

За останні півроку «Громадське», як і більшість українських ЗМІ, стикнулося з етичними дилемами, які стосуються висвітлення війни на Донбасі. Якими термінами оперувати? Чи надавати слово бойовикам і представникам влади самопроголошених республік? «Наша політика – запрошувати всіх, — каже Кирило Лукеренко. — Ми навіть намагались додзвонитись до прес-служб самопроголошених ДНР та ЛНР. Хоча в прямий ефір їх не запрошували. Ми дізнаємось від них конкретну інформацію: коли з’явиться електрика, вода, скільки людей потерпає, скільки недоотримує пенсію… Хоча я не виключаю, що ми можемо давати в ефір їхню позицію, думки, якщо в них буде новина. Якщо їх позиція стосується того, чи треба платити пенсії, ми її відтворимо».

Донбаських бойовиків «Громадське радіо» не називає терористами чи сепаратистами, а радше прихильниками самопроголошених республік або прихильниками незалежності Донбасу.  «Бо ми сподіваємось, що нашу програму слухають і ті люди, які вважають цих людей борцями за “Новоросію”, — пояснює Лукеренко. – А ми хочемо, щоб ці люди не відразу вимкнули радіо, а послухали іншу точку зору. Можливо, щось у них складеться по-інакшому».

Незабаром Національне радіо, на якому виходить «Громадське радіо», стане частиною Національної суспільної телерадіокомпанії України. Поки що Кирило Лукеренко уникає робити конкретні прогнози щодо майбутнього своєї радіостанції та формату її співпраці з майбутнім громадськими мовником. «У теперішній подобі “Громадське радіо” існує рік. У нас невеличка організація, де багато людей виконують по кілька функцій, - каже Кирило. – Наприклад, мої – пошук грошей, редагування, ведення програм, планування наступних проектів і аналіз ринку. Усе відбувається в режимі реального часу – ми виживаємо  й намагаємось дати ту інформацію, яка недостатньо висвітлюється іншими ЗМІ. Але ми маємо вирости».

Артур Корнієнко, Школа журналістики УКУ, для ІМІ

Фото автора