Фокус із «Фокусом» як дзеркало української журналістики

Перша інформація про відкликання накладу просочилася в інтернет ще у п‘ятницю.

У суботу, вештаючись по різних районах Києва у родинних справах, я вирішила заодно  з‘ясувати для себе долю останнього «Фокусу» і «проінспектувати» всі кіоски з пресою (вийшло не менше 7), які траплялися на моєму шляху.   

- Скажіть, будь-ласка, це останнє число «Фокусу»?, - запитую у продавчині, вказуючи на журнал, виставлений на заскленій вітрині.

- Взагалі-то, ні, але може статися так, що останнє, - загадково відповідає володарка таємної інформації.

- ????, - роблю здивовані очі.

- На вітрині – передостанній номер, а останній – ось тут, - показує кіоскерка на полицю за її спиною.  Він не продається…

- Чому?

- Напевно, через статті про президента, хоча там – нічого нового, бо про все це  раніше писали газети. Але я вам продати його не можу, бо не хочу конфліктувати з президентом, - сказала, як відрізала, продавчиня, але крапку у розмові не поставила. …Ну я б могла вам продати журнал, якщо ви мене не видасте… 

- Ясна річ, що не скажу нікому, хто саме мені його продав, - обіцяю розпорядниці друкованим дефіцитом, простягаю 12 гривень і отримую свіже число «Фокусу».

У наступному кіоску продавчиня радісно сповіщає, що випродала всі примірники ще до того,  дізналася про розпорядження припинити торгівлю.

-  Якби щось залишилось, торгувала б і зараз, бо поки вихідні, ніхто не приїде їх забирати. А якби справді хотіли заборонити, то приїхали б і вилучили, як бувало на моїй пам‘яті не раз, - каже літня кіоскерка і радить пошукати журнал там, де попит на нього може бути менший: може, завалявся якийсь примірник.

Іду далі. На моєму шляху трапляється ще кілька кіосків, де мені розповідають про заборону, але натякають, що можуть продати. Отже, якби було бажання й здоров‘я, і не жалко було грошей,  я б могла притягти додому цілий мішок «заборонених «Фокусів».

Однак в українському інформпросторі субота минула без розвитку теми «знятого з продажу» журналу.

І лише у неділю надвечір інтернет буквально вибухнув «новиною» із посиланням на єдине джерело – повідомлення журналіста Мустафи Найєма на його сторінці у Фейсбуці. 

«Последний номер журнала Фокус от 21.02.2013 №8 был снят с продажи со всех точек распространения по всей Украине. Центральными материалами выпуска были четыре статьи, посвященные 3-й годовщине президентства Виктора Януковича. Просьба ко всем, кто успел купить журнал - пришлите или опубликуйте эти статьи вместе с обложкой номера».

Не  маю нічого проти Мустафи Найєма. Навпаки, шаную його як гарного і передусім, небайдужого журналіста. Маю лише питання до редакторів веб-ресурсів (серед яких – чимало авторитетних),  які вчора поставили собі на сайти, не додавши нічого свого, скопійоване  повідомлення з Фейсбуку: чи не бентежить вас сам факт, що дослівного копіювання удостоївся  не ексклюзив про подію, недосяжну  для інших журналістів – з лінії фронту, землетрусу, падіння метеориту чи виверження вулкана, а цілком доступна для принаймні мінімального дослідження (чи хоча б перевірки-уточнення) пересічна (та ще й з підозрою на піар) подія у вітчизняному інформаційному просторі? Розумію, що у суботу-неділю непросто здобути коментар безпосередньо у винуватців події, особливо якщо вони зовсім не хочуть говорити. Але ж чому навіть не спробувати перевірити ту новину хоча б у сусідньому з офісом кіоску для преси, аби у читачів, які без проблем купили чтиво-«дефіцит тижня», не склалося враження, що не лише влада, а й журналісти живуть своїм, далеким від народу життям?  

Живі підтвердження гасла під умовною назвою «як повідомили нашому кореспондентові у телевізорі (газеті-Фейсбуці)», тобто, приклади елементарного лінивого небажання поставити під сумнів хоча б інформацію з неназваних чи сумнівних джерел, можна знайти в українському інформаційному просторі ледь не щодня. Зовсім недавній приклад – історія з ведмедями, Власенком та Кужель, подана УНІАНом і бездумно скопійована та поширена цілою низкою веб-ресурсів. А «новину» про Кучму, який з подачі маловідомого російського ресурсу, намагався втекти з України на приватному літаку без дозволу адміністрації аеропорту “Жуляни”, подала навіть державна агенція Укрінформ, яка дотепер не була помічена у поширенні чуток.   

Ольга Бурда, ІМІ