«Алієв купує навіть депутатів ПАРЄ!»

До стратегічних геополітичних інтересів України належить, поміж іншого, співпраця з Азербайджаном, який разом із нами творить спілку ГУАМ. Закавказький Азербайджан — це й нафта, диверсифікація енергетичних джерел, і... східна диктатура в сучасному розумінні цього слова. Реальними жертвами впровадження авторитарного режиму Гейдара Алієва та його наступника, сина Ільхама, є журналісти, котрі з останніх сил намагаються рятувати закладені в 1990–х роках паростки свободи слова. Владі в Баку це вочевидь не подобається. За даними міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch, минулого року за ґратами перебувало 11 азербайджанських журналістів, - пише Роман Кабачій у 86 числі газети "Україна молода". 

Справжнім випробуванням для медіа–середовища була підготовка країни до «Євробачення–2012». Тоді стало відомо про жорстоке побиття службою безпеки державної нафтової компанії журналіста Ідрака Аббасова, котрий знімав на камеру руйнування будинків та примусове виселення людей у старій частині Баку в інтересах корпорації. Також влада розгорнула цькування кореспондентки «Радіо «Свобода» Хадіджі Ісмаїлової, вдавшись навіть до прихованих зйомок її приватного життя — кадри було викладено в інтернеті. Цьогоріч у січні Хадіджа за участь в антиурядовому мітингу була засуджена до штрафу розміром понад 500 доларів США. За те, що відмовилася його сплачувати, у червні була покарана судом 220 годинами громадських робіт.

Влада залякує і друкарні, що співпрацюють із більш–менш незалежними виданнями. До них належить газета «Азадлиг» («Свобода»), яку очолює, перебуваючи у вимушеній еміграції в Туреччині, один із найпринциповіших азербайджанських журналістів Ганімат Захід. Він водночас є автором телепрограми «Азербайджанська година», що транслюється з Туреччини. Ганімат Захід відповів на наші запитання щодо свободи слова в країні, яка є закавказьким партнером України.

«Збираю гроші по всій Європі»

— Ганімате, хто фінансує вашу програму? Туреччина? Маємо тут недалечко приклад, коли Польща фінансує незалежний канал «Белсат» для Білорусі...

— Фінансує народ. Стабільних спонсорів ми не маємо та сталі проекти не реалізовуємо. Тому збираємо кошти. Це двогодинна програма, що виходить в ефір раз на тиждень — у неділю ввечері.

Із системою роботи «Белсату» я знайомився перед заснуванням нашої програми, коли зо два тижні гостював у їхньому корпункті в Мінську. Вони мають великий ресурс, акумулюють гранти від Польщі та Євросоюзу.

Добре те, що Туреччина поки не втручається в нашу роботу — хоча й толерує політичний режим у Баку. У мене в Туреччині є два технічні працівники–турки в студії в Анкарі і безліч співробітників–добровольців в Азербайджані. Коли ми починали, техніки не було жодної. Спершу слали мобільне відео, потім закупили телекамери, і продукт став якіснішим.

Якби ця програма мала гарантовані джерела фінансування, я повернувся б до Азербайджану — навіть якби мене арештували. Я знав би, що програма виходитиме далі. А так — займаюся пошуком коштів по всій Європі.

«Після вступу Азербайджану до Ради Європи в нас з’явилася «ігрова демократія»

— На противагу диктатурам Середньої Азії, у вашій країні сильне інтелектуальне середовище, свого часу була потужна опозиція. Тобто підґрунтя для вільнодумства існує. Питання — наскільки воно може себе реалізувати?

— Ви говорите про структури, що закладалися на зламі 1980—1990–х років і збереглися, незважаючи на важкі умови. Гейдар Алієв був не гіршим диктатором, ніж Сапармурат Ніязов у Туркменії чи Іслам Карімов в Узбекистані, — він ставився до опозиції з тією самою пихою. Але активність суспільства, зароджена наприкінці 1980–х, не дозволила Гейдару перетворити Азербайджан на Туркменістан. Це заслуга тих людей. Плюс можна говорити про певну частку негативного впливу західних організацій. Після того як ми увійшли до Ради Європи та ОБСЄ, рівень демократії різко знизився. Наша влада швидко знайшла спільну мову з європейськими представниками, після чого можна було говорити про появу «ігрової демократії». Наша влада підкуповує їх хабарами та подарунками. Купують навіть самих депутатів Парламентської Асамблеї. Це відомо.

Але ми тримаємося на ентузіазмі окремих людей та невеликих осередків, що вижили. Системної демократії в Азербайджані немає. Її знищив Гейдар, а потім добив Ільхам Алієв.

— В Україні маємо ситуацію, коли свобода слова фактично загнана в інтернет. При цьому частка користувачів інтернету зростає. Тобто кількість людей, що мають можливість сприймати вільну інформацію, може збільшуватися. Яка ситуація в Азербайджані в цьому контексті?

— Наші інтернет–журналісти та блогери частіше підпадають під різного роду покарання. Можуть взяти висловлювання молодого хлопця із «Фейсбуку» і пришити йому хуліганство, підкинути наркотики. Нещодавно прийняли закон з приводу образ та наклепів в інтернеті. Довгі роки йшли переговори з євроструктурами щодо того, що треба навіть із друкованих ЗМІ це прибрати, натомість ми отримали поширення цієї норми і на інтернет.

— Чи інтернет–видання в Азербайджані зареєстровані офіційно?

— Онлайн–газети не реєструються. Хоч є навіть інтернет–ТБ. У них дуже мало глядачів, десь по 2–3 тисячі. Загалом свободи слова в Азербайджані не існує, животіють лише її елементи — через окремі особистості. Свободи не існує також тому, що влада не має політичних структур, які б взаємно одна одну контролювали. Це режим, це купа гангстерів, що узурпували владу та продовжують це робити на кожних виборах. У парламенті немає жодного опозиціонера. У них немає політичної основи, вони існують за рахунок відточеної до ідеалу корупційної системи. Данина збирається навіть із найбідніших людей, зі старців. Усе багатство країни — під ковпаком Алієвих.

«Я відсидів 2,5 року. Тепер журналістам дають утричі більше»

— Доводилося читати, що під час так званої «реконструкції» Баку до «Євробачення–2012» знищувалося чимало перлин Старого міста. І журналісти, і активісти з цим намагалися боротися. Чи мало це вплив на активізацію громадянського суспільства?

— Я ту «реконструкцію» назвав би, скоріше, «прихватизацією». Вони знищували центр міста — під супермаркети, під бутіки, забирали їх собі у власність, а людей розкидали по околицях. Цей дерибан триває далі. Під час тої акції, суспільної істерики [коли людей викидали з будинків. — Авт.] дісталося й нашим журналістам. Деяких побили до напівсмерті.

— Чи відомо, скільки азербайджанських журналістів були змушені виїхати з країни?

— Наші журналісти більше «мігрують» до в’язниці. Побував там і я.

Я керую своєю газетою з 1991 року (існує вона з 1989–го). Завжди був критичним до влади, але режим Алієвих — це взагалі окремий випадок. За цього режиму я відсидів два з половиною роки в тюрмі. Сфабрикували справу, нібито я побив молодого хлопця, — буцімто причепився до його дівчини перед приміщенням видавництва, той підійшов, і я йому «зламав щелепу та спричинив струс мозку». А він, пробачте, майстер спорту з рукопашного бою. Це при тому, що на той час «потерпілий» уже мав перебувати в тюрмі, а ця дівчина — у розшуку за наркотики. Мої адвокати були шоковані.

Звільнився я 2010–го. Вони думали, я «порозумнішаю», а я не «порозумнішав». Тому почав отримувати повідомлення, що влада хоче покарати мене через дітей. Я за них побоювався, оскільки не міг кожному виставити охорону. Через міжнародну організацію «Репортери без кордонів» мусив 2011 року вивезти сім’ю до Франції. Бачуся з ними час від часу (там у квартирі, до речі, теж маленька студія). А сам повернувся і займаюся журналістикою з Туреччини. Тобто поза обов’язками головного редактора газети взявся ще й за телепродукт.

А наші сидять по тюрмах... Їм дають по сім–вісім років — так, приміром, нещодавно засудили редактора релігійного сайту. Тобто можна вважати, що три–чотири роки, які давали раніше, — це було ще мало. Великими строками влада залякує решту інакодумців. Добре, принаймні, що немає смертної кари.

Офіційно не вбивають. Перед моєю «відсидкою» в 2007 році до мене доходили чутки, що готується моє вбивство. Я ту інформацію розповсюдив. Наша журналістська профспілка пішла до міністра внутрішніх справ, до генпрокурора — мовляв, не можна допустити, щоб таке сталося. То вбивати мене не стали, а арештували.

— На що ви сподіваєтеся?

— Наша надія в тому, що боротьби своєї ми не припинимо. Коли ми почали трансляції цієї телепрограми, ніхто не вірив у будь–який успіх. Усі думали, що нас виженуть із Туреччини, оскільки через добрі відносини Анкари й Баку це цілком можливо. Але ми протрималися й вижили. Азербайджан має 9 мільйонів населення, з яких близько 3 мільйонів — на заробітках. Більше 2 мільйонів дивляться нашу програму. Вона — немов кватирка зі свіжим повітрям для суспільства. Це важливо, бо в нас ніколи не було вільного телебачення. Із шести діючих каналів усі провладні. Одне державне, інше нібито «суспільне», хоч насправді теж державне, і три приватні — «ільхамівські».

Моя справа — боротися за справедливість, і я це роблю. Не думаю, що треба боятися. «Вони» ж не бояться!

Заходе, почуй Західа!

— Виходить, Захід не протестує проти порушень демократичних свобод в Азербайджані через залежність від нафти Алієва?

— Частка нашої нафти не є великою — десь близько 5% того, що споживає Європа. Натомість ми є транзитною країною для нафти із Середньої Азії, тому Європа жорстко не висловлюється, за винятком «Репортерів без кордонів», Freedom House чи Amnesty International. Ці організації називають нашу владу хижою, і правильно роблять.

У зв’язку з майбутніми президентськими виборами та непростою нинішньою ситуацією хотілося б звернутися до міжнародної спільноти: зверніть увагу на Азербайджан! На довгострокові терміни арештів та ув’язнень журналістів, на побиття активістів та працівників ЗМІ, на неможливість проведення нормальної виборчої кампанії опозиційними силами. Люди не можуть зібратися навіть на квартирах активістів, залів їм не дають — поліція бере штурмом квартири й розганяє, б’є учасників зборів. За участь в несанкціонованому мітингу можуть «впаяти» до 6–7 тисяч євро штрафу.

Текст: Роман Кабачій, ІМІ, для "України молодої".

Фото: SalamNews.org