Як не допустити безкінечний «тиждень «дИмократії»

Заяви журналістів з каналів «1+1» та СТБ збурили медійну громадськість та змусили представників влади реагувати. Але не до кінця залишається зрозумілим, що ж власне відбувається на всеукраїнських телеканалах, на скільки це законно і що робити в ситуації, яка склалася. Пропонуємо короткий юридичний аналіз ситуації.

Позиція журналістів зводиться до того, що на каналах з’явилося табу не певні теми, деяка небажана інформація вилучається з репортажів й не потрапляє в ефір, щодо певних тем іде вказівка висвітлювати їх по-особливому, наприклад одним рядком. Узагальнено журналісти це все назвали цензурою.

Керівники телеканалів, у відповідь на закиди, пояснили перераховані журналістами випадки певними вимогами редакційної політики каналів, окремі спірні матеріали були названі «редакційними» (на які вимоги професійних стандартів нібито не поширюються). Отже, важливо розуміти що таке цензура.

Цензура

 Згідно із Законом «Про інформацію» (ст. 45-1) цензура – це по суті перешкоджання в будь-якій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб.

Останнього елементу (доказів дій влади) зазвичай бракує, хоча після випадку з відео про Януковича та ялиновий вінок (яке багато каналів не показали, а Яндекс просто видалив всупереч бізнесовій логіці) переконаних у відсутності цензури стає все менше. З одного боку не вбачається реальним довести вказівку владних осіб блокувати інформацію в кожному конкретному випадку неповного висвітлення каналами подій в Україні. З другого, зрозуміло кому вигідна ситуація із замовчуванням певної інформації, плюс масовість таких випадків.

Власники й топ-менеджери телеканалів цілком імовірно є людьми, які бояться «як би чого не вийшло». Можна припустити, що на них ніхто не тисне, але брак доказів втручання влади в діяльність телеканалів не дозволяє їх керівникам порушувати закон, чим вони почасти займаються, діючи так, як про це заявили журналісти.

Що таке редакційні статути

Закон «Про телебачення і радіомовлення» в його новій редакції 2006 р. є доволі недолугим, але дає журналістам певні важелі впливу на менеджмент каналів: редакційні статути та редакційні ради.

Відповідно до ст. 57 цього Закону редакційний статут телерадіоорганізації має містити вимоги до створення та поширення інформації, затверджується власником телерадіоорганізації або уповноваженим ним органом і має бути оприлюдненим, а його копія надсилається Нацраді з питань телебачення й радіомовлення. Власник не може втручатися в творчий процес інакше, ніж вносячи зміни до редстатуту.

Порушення менеджерів на «плюсах» і СТБ

Нині топ менеджери часто ігнорують редакційні статути. Наприклад, Олексій Мустафін нібито заявив, що його канал буде висвітлювати політичні події одним рядком. Між тим редакційний статут , що діє (?) на каналі СТБ  прямо передбачає: «3.4. Телеканал СТБ своєю діяльністю сприяє інформаційному плюралізму, висвітлюючи усі суспільно-важливі події та надаючи можливість для обнародування повного спектру політичних, соціальних, культурних, національних і релігійних поглядів, що побутують у суспільстві, та ідеологічній різноманітності, за якої жодна ідеологія не може визнаватись державною, панівною, обов’язковою або єдино правильною.» Особливо яскраво виконання цієї норми на даному каналі ілюструє відмова висвітлювати питання про статки й майно політиків. 

Якщо трохи відійти від теми, то можна зазначити, що відмова від висвітлення політики є ознакою зміни формату каналу, тобто елемента програмної концепції  (програмна концепція мовлення є додатком до ліцензії телерадіоорганізації відповідно до ч. 4 ст. 27 ЗУ «Про телерадіомовлення»),- від інформаційного до більш розважального. Оскільки канал одержував право мовлення на державних частотах з певною програмною концепцією, то її зміна мала б стати предметом реагування Нацради.

 Інший приклад – сюжет про Ю.Тимошенко 2 травня на каналі «1+1», до певної міри правдивий, але зовсім незбалансований (тому названий редакційним матеріалом). Редакційний статут «плюсів» в абзаці першому підпункту 3.4. передбачає: «Телеканал “1+1” подає позиції усіх сторін відображуваного конфлікту, різні міркування щодо суперечливого питання.» І «редакційність» матеріалу тут не аргумент, оскільки стаття 57 вищевказаного Закону не передбачає поширення дії редакційних статутів на якусь частину інформаційного продукту каналу, і непоширення на іншу, а термін «редакційний матеріал» в законодавстві не закріплено.

Як бачимо, дії менеджерів вказаних телеканалів є неправомірними, що легко довести (треба визнати, що два згадані редакційні статути непогано виписані, хоча й затверджувалися представниками власника).

Редакційні ради

На кожному каналі має бути створена редакційна рада, половина складу якої призначається власником, інша половина – обирається творчими працівниками (ч. 5 ст. 57 Закону). Редрада контролює дотримання прав журналістів, вимог щодо заборони цензури та невтручання у творчу діяльність телерадіоорганізації.

Оприлюднення редстатутів

Редакційні статути каналів, журналісти яких почали «бунтувати», знайти дуже просто – вони опубліковані на корпоративних сайтах. Пошуки в Інтернеті редстатутів каналів «Інтер» та «Україна» (в т.ч. на сайтах цих каналів) результату не дали.

На жаль, Закон не визначає способу оприлюднення редстатутів телеканалів. Хоча роздобути редстатут власного каналу для фахового журналіста не має бути проблемою. На крайній випадок в Нацради можна вимагати копію редстатуту, оскільки із Закону випливає, що вміщена в ньому інформація є відкритою.

Незаконне втручання власника

Потрібно окремо згадати і про так званий «тиждень демократії» (коли Гендиректор керував ньюз-румом) чи радше димократії на «плюсах», бо ця подія має мало спільного з демократією, хіба з «димом», який пускають в очі журналістам і глядачам топ-менеджери. Частина 3 статті 57 Закону «Про телерадіомовлення» визначає, що «власник телерадіоорганізації не має права втручатися у творчу діяльність телерадіоорганізації в інший спосіб, ніж через внесення змін до редакційного статуту телерадіоорганізації.» Олександр Ткаченко займає посаду Генерального директора, призначається на неї власником, саме через нього власник керує телерадіоорганізацією. І тут раптом «рука власника» влізла в творчий процес, хоча для керування ньюз-румом призначається окремий менеджер. Хіба це не втручання у творчу діяльність? Знайомі вже кидали мені на цю тезу контраргументи, що Гендиректор особисто затверджує творчі проекти. Але це не означає, що він керує творчим процесом. Творчий бік при виробництві інформаційного продукту безумовно оцінюється найвищим керівником телерадіоорганізації, але крім нього ще враховуються як мінімум 1) фінансовий аспект, 2) технічні можливості каналу, 3) відповідність продукту бренду й програмній концепції каналу - тобто має місце керівництво процесом виробництва продукту загалом, а не керівництво творчим процесом.

Можливості для журналістів

Для ефективного опору журналісту необхідно (1) уважно проштудіювати редстатут свого каналу, спробувавши знайти в ньому норми, які забороняють найтиповіші порушення, що допускаються.

Окрім того варто вивчити (2) свою посадову інструкцію (вона визначає права і обов’язки журналіста на каналі, зокрема конкретну ділянку його роботи), а також бажано (3) посадову інструкцію керівників каналу (а раптом багато-хто з них формально не має жодних повноважень вказувати вам як робити сюжет). За умови суворого дотримання редакційного статуту журналістом політикам і менеджерам каналу буде значно важче обґрунтувати, що журналіст ангажований певною політичною силою чи його симпатія до такої сили впливає на виконання професійних обов’язків.

Другою важливою річчю є діяльність редакційної ради.

Варто також задіювати журналістські профспілки, включати вимоги по дотриманню редстатутів у колективні договори на каналах (це дасть змогу цілком законно перевести суперечку щодо дотримання вимог редстатут в формат колективного трудового спору з перспективою оголошення страйку).

Важливим для уникнення появи в ефірі тенденційних матеріалів на користь влади є недопущення до керівництва ньюз-румом інших осіб, окрім офіційно призначеного його керівника. Форми боротьби можуть бути різними – і прямий протест, і різні варіанти боротьби з діяльністю цензора в редакції, описані Ігорем Кулясом тут.

Проблемнішим є випадок, коли цензором виступає власне офіційний керівник ньюз-руму. Формально журналісти мають виконувати його вказівки, але зазвичай вони видаються в усній формі, що (а) ускладнює керівнику ньюз-руму можливості довести, що такі вказівки були (оскільки документально не закріплені), (б) дає можливості їх по-різному інтерпретувати з тієї ж причини. Вказівка не скасовує вимог редстатуту і законів «Про телерадіомовлення», «Про інформацію», а виконання завідомо незаконного наказу може тягти за собою відповідальність.