Краще втратити якусь гучну історію, ніж відчути, що ти завдав людині болю, – Крістіна Бердинських

Із фрилансеркою, авторкою видань Financial Times Weekend, Liberation, Le Courrier d'Europe centrale Крістіною Бердинських говоримо про етичність роботи журналістів з чутливими темами, про особливість співпраці з іноземними медіа, а також про те, чому вона не вважає себе воєнною кореспонденткою, попри те що понад рік у своїх репортажах розповідає про війну.

Перед новим роком ви повідомили про те, що йдете з “Нового времени”, і сказали, що очікуєте на нові пропозиції. Від кого пропозиції отримали, з ким ви зараз співпрацюєте?

Насправді я пішла ще у вересні. Спочатку зробила паузу перед тим, як ухвалити остаточне рішення. З вересня почала працювати на фрилансі. Я писала і продовжую писати переважно для західних ЗМІ. Це і формат колонок, і формат статей. І це різні ЗМІ. Минулого року, перед новим роком, у мене виходила одна колонка у Financial Times Weekend. Це був репортаж із Херсона після його звільнення. Після Нового року до річниці повномасштабного вторгнення в мене виходив великий текст у французькій газеті Liberation. У шведському виданні в мене виходив репортаж про Ізюм, але найчастіше я зараз співпрацюю з невеличким франкомовним виданням, яке називається Le Courrier d'Europe centrale.

Ви пишете французькою, англійською чи ваші статті перекладають? 

Я пишу українською, і мої тексти перекладають французькою. Я отримувала пропозиції і від українських ЗМІ, але я хотіла працювати саме на фрилансі, не хотіла працювати в якомусь медіа на постійній основі. Я вирішила спробувати інші формати, щоб працювати в комфортнішому режимі.

У західних видань тут є власні кореспонденти – громадяни країн цих видань. Інколи в них є великий обсяг роботи, коли не вистачає журналістських матеріалів і текстів з України. Тоді можна пропонувати свої теми. Найімовірніше, їх візьмуть. Інколи такої потреби нема, тому якось воно складається по-різному. Я сама завжди пишу, пропоную теми.

І ось із Le Courrier d'Europe centrale у мене така найбільш стала співпраця, тому що в них немає своєї людини тут. Я пишу зараз тільки репортажі, а тому їм цікаві мої тексти з різних українських міст чи регіонів.

Які теми зараз цікаві для іноземних медіа?

Звісно, там різні ЗМІ цікавить різне, але я пишу репортажі. Тобто це про життя міст, сіл українських, які потерпають від війни. Наприклад, для французької газети Liberation я писала репортаж про село Прудянка (Харківська область), яке на 90% знищене ракетними обстрілами росіян. І якщо до повномасштабного вторгнення там жили 2 тисячі людей, то зараз 24 людини.

Це село – за 13 кілометрів від кордону з Росією. Ми з фотографом їздили туди й дивилися, як живуть усі 24 людини, які залишилися в селі, де рік уже немає електроенергії, як там дає раду з усіма цими побутовими проблемами сільська влада. І була приємно вражена там старостою села. Він очолює два села. Дуже молодий хлопець, який став старостою перед повномасштабним вторгненням і в якого були зовсім інші плани на розбудову цих сіл. А зараз просто дає раду із зовсім іншим рівнем проблем, яких не очікував до цього.

Для Le Courrier d'Europe centrale нещодавно робила історію, яка мене особисто зачепила. Це про трагедію в Дніпрі, про ракетну атаку, що сталася 14 січня. Але робили матеріал після того, як минуло понад три місяці з цієї трагедії, спілкуючись із очевидцями, а також з родичами тих, хто загинув.

Так, інколи я пропоную тему, не прив'язану до якихось дат і подій. Мені особисто було цікаво, що з цими людьми зараз, як їхні внутрішні почуття, що вони переживають, з якими проблемами стикаються. Ми працювали з фотографом два дні на проспекті Перемоги, де сталася ця трагедія, і поговорили з величезною кількістю людей. Це неймовірні, але переважно дуже сумні історії. Це історія про те, що переживання не закінчується через день, через тиждень після трагедії, що це все має тривалі наслідки. І багато хто відверто нам казав, що вони перебувають у стані депресії, приймають антидепресанти, звернулися до лікарів, а деякі не звертаються до лікарів. І особливо погано себе почувають люди похилого віку.

Крістіно, на вашу думку, що цікавіше для іноземних медіа, з якими ви співпрацюєте? Розповідати, умовно кажучи, про Бучу, про яку вже знають майже в усьому світі, чи про ту ж Прудянку, про яку все-таки знають менше? 

Якщо ми беремо великі західні ЗМІ, то вони насправді роблять велику кількість матеріалів, і вони зроблять обов'язково і про Бучу, і про Маріуполь. Тому що вони на це витрачають велику кількість людського ресурсу. У них велика кількість журналістів, які працюють над різними темами. Подивімося, наприклад, розслідування The New York Times, яке вони робили про Бучу, – з відеодоказами, доказами щодо OSINT, доказами з відкритих даних. Усе це робила взагалі зовсім інша команда. Це робила команда розслідувачів. Це робила команда не та, яка робить щоденні або щотижневі матеріали в газету. І завдяки тому, що є велика кількість найрізноманітніших команд, я можу сказати, що великі західні ЗМІ намагаються покривати різноманітні теми: ті, які є в топі, які у всіх на слуху, і ті, які ні.  

Людські історії завжди цікаві. Нещодавно повернулася з Львівського медіафоруму. Там спілкувалася, зокрема, із західними редакторами, і поспілкувалися з редакторкою Liberation, яка приїхала на цей форум. Кілька тижнів тому вийшла історія в Liberation, яка стала вірусною, зокрема в Україні. Їхні журналісти, фотограф поїхали, чи то до Херсонської, чи до Миколаївської області. Вони робили  матеріал про розмінування і під час подорожі туди зустріли жінку. Їй 60 з чимось років. Вона сама розміновує свою ферму. Тобто в неї спеціальний пристрій. Вона шукає залишки вибухових пристроїв, живе сама на цій фермі, і ось вона щоденно шукає ці залишки, перевіряє. Вони написали історію про цю жінку.

І все. Тобто там героїв більше нема. Там героїня вона, її корова, її ферма. Коли ти дивишся на фото, читаєш текст, це вражає, і після цього тексту була величезна реакція. Мені казали, що писали багато читачів, пропонували цій жінці допомогу. Міжнародні організації, які вже займаються розмінуванням в Україні, писали, що хочуть поїхати до цієї жінки на ферму, допомогти з цією роботою.

Так і українські ЗМІ підхопили цю історію. Теж зробили про неї сюжет. Ось я навіть вам зараз даю інтерв'ю і точно не можу пригадати населений пункт, де це відбулося. Це точно історія, яка на слуху у всьому світі. Інколи розповідь про одну людину і персональну трагедію та боротьбу може зачепити серця читачів.

Крістіно, ви сказали, що пішли у фриланс. Чому вам так захотілося? Чому відчули таку потребу і чи комфортно вам працювати з іноземними медіа? Я маю на увазі умови роботи. Тобто, можливо, вам допомагають організувати транспорт? Інколи в людей складається враження, що якщо ти працюєш на іноземні медіа, то заробляєш купу грошей. Насправді, я думаю, всюди є нюанси попри непогані гонорари.

Я пішла тому, що з початком повномасштабної війни дійсно працювала в щоденному режимі й на якомусь етапі відчула вигорання, тому що робила багато всього: і новини, і репортажі, і політичну аналітику.

Мені здавалося, що забагато якось цієї інформації в моїй голові, у моїй роботі й що треба сконцентрувати свої зусилля на чомусь, що ти дійсно вважаєш важливим і цікавим для себе.

Зараз, незважаючи на те що я політичний журналіст, мене цікавить найбільше репортерська робота, тому що я вже об’їздила багато регіонів. І щоразу ти бачиш, по-перше, що ситуація всюди різна. Наприклад, ситуацію в Ізюмі не можна порівнювати із ситуацією в Херсоні, які були обидва окуповані.

І це також момент глибокого вивчення країни, регіонів, сіл і того, як вплинула російська агресія та окупація на їхнє життя.  

У мене пробудився професійний інтерес багато всюди їздити й максимально спілкуватися з людьми. Я вирішила, що можу це робити тільки на фрилансі, тому що мені так буде зручніше. Щодо умов роботи – у мене є стратегія. Я одразу вирішила, що спробую співпрацювати не з одним медіа.

Тому що, як я вже казала, буде там інтерес до України зростати або падати й декому не потрібно буде на якомусь етапі матеріалів з України, тому краще мати декілька партнерів, кому ти можеш запропонувати різні теми.

Зараз, маючи досвід дев'яти місяців, я розумію, кому та яку тему можна запропонувати, щоб редактори розглянули. 

Щодо покриття витрат, то, як і все інше, у кожному виданні це індивідуально. Я підтверджую, що це не дуже просто – нема рожевих окулярів. В одному місяці ти можеш зробити багато текстів, в іншому – взагалі дуже мало. Але поки що те, як минули ці дев’ять місяців, перевищило мої очікування. Я думала, що буде набагато складніше. Але робота мене любить, і я люблю роботу.

Чи виникає час від часу бажання займатися політичною журналістикою і в якому вона стані зараз? На перший погляд, зараз не до політики, з іншого боку, вже починають ширитися чутки про те, що скоро будуть вибори.

Я не думаю, що вибори будуть скоро. Треба бути реалістами. Все залежить від того, коли, як і чим закінчиться війна. І на якому етапі. Я абсолютно переконана, що, поки частина України окупована, навряд чи відбудуться вибори, тому що їх фізично провести буде неможливо. Поки що триває обстріл України, що не дасть можливості абсолютно всім з'явитися на виборчі дільниці. Звісно, часом виникає в мене таке бажання. Я сумую. Я колись вела на Радіо НВ передачу в хард-току з політиками. Ось мені трохи не вистачає поставити запитання різним політикам. Політики, звісно, стало в  рази менше. Я маю на увазі, що звертати на неї стали увагу менше через те, що вона теж стала дуже закритою. Наприклад, журналісти не мають змоги потрапити до Верховної Ради, тому що засідання засекречені. Ми про них дізнаємося постфактум, коли вони відбулися, тому немає вільного доступу до депутатів, щоб їх про щось запитувати.

Правда життя така, що багато хто, зокрема журналісти, сконцентрований на війні. Хоча, я вважаю, те, що нарешті почали з'являтися журналістські розслідування про корупцію, що ці теми знову стали повертатися в медіа, – це дуже важливо. Тому що абсолютно точно ні журналісти, ні суспільство не мають закривати на це очі. Це потрібно робити, незважаючи на те, чи літають над нами ракети, бомби, чи ні. Це просто про те, як ми житимемо після війни. І це треба контролювати.

Крістіно, ви сказали, що відчули, що ви на межі вигорання. Воно пов'язане з тим, що ви тривалий час працювали інтенсивно чи саме з повномасштабним вторгненням, коли багато людей скаржилися на сильну втому. Я сама цю втому відчувала, хоча до 24 лютого могла дуже довго працювати. А після 24-го бувало таке, що я відчувала, що зараз в ефірі засну й нічого не можу зробити.

І те, і те. Ти як людина переживаєш стрес війни, і ти теж цілодобово в цьому інформаційному полі війни. Ти не можеш утекти, тому що ти все весь час перевіряєш інформацію. Багато роботи. Два стреси наклалися один на одного, і на якомусь етапі я відчула, що якщо я попрацюю в такому суперінтенсивному режимі ще кілька місяців, то я просто почну замислюватися про те, щоб іти з професії, що я просто не витримую такого темпу та ритму. І потім я вирішила, а що робити для того, щоб залишитися, тому що я за покликанням душі журналіст. Я не бачу в цьому житті себе ніким іншим і не мрію стати ніким іншим, ніж журналістом. Я обожнюю цю роботу і вважаю її дуже важливою, я їй глибоко віддана. Тому вирішила шукати, у якому форматі мені комфортно працювати. Якщо я можу видати навіть один текст на місяць для того, щоб залишитися в професії, то нехай так і буде. Але я знаю, що згодом я зроблю набагато більше роботи. В принципі, ця стратегія працює. Я відчула себе психологічно набагато краще. Відчула, що я відновилася, повернула до себе якісь насамперед психологічні емоційні ресурси. Не відчуваю вже емоційного вигорання. Навпаки, шукаю ідеї для матеріалів.

Тому можу стверджувати, що психологічно я точно відновилась і зараз не відчуваю емоційного вигорання. Мені навіть нещодавно запропонували поїздку для журналістів, щоб відпочити. І я відмовився, тому що я не відчуваю втоми зараз. У мене абсолютно комфортний ритм. Нехай їдуть ті, хто працює на новинах, хто робить щоденну роботу, працює в редакціях щодня. Багато багатьом колегам цей відпочинок реально потрібен. Мені зараз він не потрібен.

В одному з інтерв'ю журналіст Reuters Сергій Каразій зізнався, що він хоче їздити на різні збройні конфлікти, що це певна залежність у частини журналістів. У вас, за вашими відчуттями, може виникнути така залежність їздити?

Ні, точно. Тому що я навіть за перший рік повномасштабного вторгнення зрозуміла, що я не воєнний кореспондент. Я, наприклад, не рвуся, не хочу і не вважаю, що хочу їздити на “нуль”, висвітлювати те, як там працює артилерія. Мені здається, що для цього треба мати підготовку або інтенсивно її проходити й отримувати. Я захоплююся роботою українських колег, які ризикують своїм життям і це роблять. І українських, і іноземних, які це роблять.

Я побувала там декілька разів. У Харківській області працювала в Руській Лозовій, яку щойно звільнили. Фронт розташовувався зовсім близько, ми потрапили під обстріли. Я зробила цей свій репортаж. Я їм, звісно, задоволена, але зрозуміла, що я не воєнний журналіст. 

Як мені здається, мої тексти набагато краще, коли я працюю на прифронтових територіях. Вони теж небезпечні часом, але там є дуже багато історій, які треба розповісти. Якщо в мене це виходить краще, ніж робота прямо на передовій, то я робитиму це.

Я працюю на звільнених територіях і вважаю, що зараз масштаби війни настільки величезні, що знайдеться тема абсолютно для всіх. 

Коли закінчиться війна нашою перемогою, то, найімовірніше, думаю, що повернуся в політичну журналістику, оскільки політика з'явиться. Вона вибухне одразу. Або ж поєднуватиму це з репортажною роботою, якої теж буде далі багато, тому що розвиватимуться громади, будуть великі проблеми в громадах. 

Я вже зараз якраз глибоко вивчаю інформацію про конфлікти між людьми всередині громад, між тими, хто був в окупації, та між тими, хто не був. А потім із-за кордону почнуть повертатися люди. На наступний день після деокупації нічого не закінчується, проблема не розв'язується.

Що довше окупація, то складніші її наслідки. Є в нас міста, села, які перебували дуже мало під окупацією, є, які були пів року, є, які вже рік перебувають і будуть довше. І це все дуже різні наслідки. Я точно розумію, що на війну в іншу країну я не збираюся їхати точно. Я працюватиму в Україні з українськими темами. Моя робота – це Україна.

Ви можете пригадати, можливо, що під час роботи в прифронтових громадах ви для себе відзначили, що припустилися якихось помилок – у спілкуванні з людьми, можливо якихось інших?

На сьогодні я не фіксую нічого, що пов'язане з технікою апріорі, тому що я не висвітлюю фронт. Моя категорія зараз усе ж таки цивільне населення.

Переважна більшість моїх матеріалів про цивільне населення, не про військових. Хоча  мене теж дуже цікавить ця тема. Мені здається, вже зараз потрібно говорити про те, що всередині переживають наші військові, ті, що після поранення. Ось усі ці психологічні стани, мені здається, це вже треба теж досліджувати зараз. Потім його буде дуже багато, і ми всі про це будемо писати. І треба теж навчитися працювати з тими темами етично.

Я намагаюся не лізти в душі людей, якщо вони цього не хочуть. Навіть працюючи над темою про Дніпро, я шукала людей, які пережили цю трагедію. І мені багато написали: “Ми просто не хочемо повертатися в той день, згадувати той день”. Я абсолютно людей розумію. Я не намагалася їх переконати. Для мене важливо не завдати психологічної травми людині. Для мене зараз питання етики дуже важливе – коли ти працюєш із людиною, яка пережила величезне горе. Краще втратити якусь гучну історію, ніж відчути, що ти завдав людині болю.

На похоронах, якщо колись там буваю, я не лізу до родичів, які всі плачуть, по коментарі. Ні. Я випадково потрапила на день похорон у Бучі. Вже минув якийсь час після трагедії. Я не хотіла говорити з цими людьми, тому що вважала, що вони мають право попрощатися зі своїми родичами, а не давати інтерв’ю.