IMI

Гаряча лінія

Барометр свободи слова

Данi з початку 2017 року

Вбивства Побиття Перешкоджання Цензура Погрози

0

27

81

5

34

Повернути і покарати

Фото: Сергій Нужненко

«Я винна лише в тому, що дозволила собі гарантовану конституцією свободу слова», – так утікачка з Казахстану, затримана в Києві журналістка Жанара Ахметова закінчила в суді своє останнє слово, яке вона промовила в присутності десятирічного сина. За останній місяць у Києві були заарештовані ще два журналісти: узбек Нарзулло Охунжонов та азербайджанець Фікрат Гусейнов. Усі вони перебували в розшуку Інтерполу. Правоохоронні органи пострадянських країн намагаються повернути опозиційних журналістів додому і притягнути до відповідальності під не пов’язаними з їхньою журналістською та активістської діяльністю приводами. Правозахисники заявляють – таким чином країни переслідують незгодних, які втекли через загрозу небезпеки, а часто і життя. Тепер доля журналістів і їхніх сімей в руках української прокуратури – саме вона повинна вирішити, чи є підстави для їх екстрадиції на батьківщину. Про те, як Україна затримує опозиційних журналістів на вимогу влади «авторитарних режимів», і про долі тих, хто живе в страху екстрадиції, – у репортажі LB.ua.

Отримавши інформацію, що розшукувана особа, можливо, знаходиться за межами країни, правоохоронні органи направляють відповідний запит у Національне центральне бюро Інтерполу. Запит з метою екстрадиції називається Red Notice. Згідно з українським законодавством, процедура екстрадиції розбита на кілька етапів. Перший – затримання людини за наявності документів, що підтверджують перебування в розшуку. Другий – ухвалення рішення про доцільність тимчасового арешту (максимум на 40 діб). За цей час українська прокуратура повинна отримати повний пакет документів з країни, яка оголосила в розшук людину. Далі починається екстрадиційна перевірка – вивчення необхідності і можливості видачі. На цьому етапі суд може відправити підсудного під варту, залишити під домашнім арештом (різного роду), відпустити під особисту поруку або особисте зобов’язання. Екстрадиційний арешт може тривати не більше одного року. Згідно з міжнародними конвенціями, видачі не підлягають люди, яких переслідують за політичні переконання, біженці і ті, хто перебуває в процедурі отримання цього статусу.

“Не треба боятися”

– Не треба боятися, Ансар. Вже їдуть адвокати. Не бійся, – казахська журналістка Жанара Ахметова однією рукою притискає до себе сина, а іншою веде пряму трансляцію в свій фейсбук. Вони стоять на темному майданчику орендованої в Києві квартири, поруч з ними – двоє невідомих чоловіків.

Фото: Макс Требухов

– Якби я не кричала, як божевільна, ви б мене вже потягли. Щастя, що тут є камери. Я тому такий будинок вибирала, щоб мене кнбшники не могли потягти (КНБ – Комітет національної безпеки Казахстану, – авт.). У мене легальний документ на території України.

– Чому так довго поліція їде? – продовжує панікувати Ансар.

– Якщо в Україні такі ж методи, як у Казахстані, навіщо я сюди втекла, поясніть мені?

Жанара Ахметова писала для казахстанської опозиційної газети “Трибуна” і вела свій блог під псевдонімами Жанна Бота і Жанар Ахмет. У січні і лютому 2017 роки її двічі визнали винною в адміністративному правопорушенні – “за публікації в Facebook і заклики до несанкціонованого мітингу”. Тоді ж почався суд над головним редактором газети “Трибуна”. У березні Жанару звинуватили в порушенні правил дорожнього руху – завели нову адмінсправу.

“Останньою краплею стало розслідування діяльності міністра культури і спорту Мухамедіули – людини, що займалася корупцією і домагалась студенток академії мистецтв. Одна з потерпілих дівчат розповіла все на камеру, пройшла детектор брехні, тому що її цькування було неймовірним. Після цього посадили моїх друзів, а щодо мене почалася фабрикація справи. Потім я дізналася, що Мухамедіули – рідний дядько молодшої дружини президента Назарбаєва. Виходить, що моє розслідування стосувалося сім’ї президента”, – розповідає Жанара. До цього її не один раз викликали в КНБ – просили закрити акаунт “Жанна Бота” і перестати висловлюватися.

Фото: Радіо Азаттик. Жанара Ахметова та інші казахстанські журналісти проводять акцію на підтримку журналу ADAM bol, Алмати, 24 січня 2015 р.

“Я збиралася жити в Казахстані, думала, що зможу захиститися, але стало ясно – потрібно тікати”, – розповідає Жанара. 14 березня 2017 року вона отримала закордонний паспорт і вночі виїхала з сином на кордон Киргизстану. Потім вона дісталася України, де відразу подала документи на отримання статусу біженця, орендувала житло і повідомила міграційну службу про місце проживання, а Ансара віддала до школи.

У вересні, коли Жанара вже була в Києві, головного редактора “Трибуни” засудили до трьох років обмеження волі за “відмивання коштів” – отримання спонсорської допомоги від опозиційного політика Мухтара Аблязова.

21 жовтня в орендованій квартирі Жанари в Києві зникло світло. Вона вийшла на майданчик і побачила двох невідомих людей, які представилися поліцейськими і попросили жінку залишити дитину вдома і проїхати “на годинку” у відділення. Жанара встигла покликати на допомогу, а охорона будинку – викликати поліцію. Перша патрульна група під’їхала до будинку і поїхала, не піднімаючись у квартиру. Друга – піднялася зі словами: “Нам повідомили, що в цьому будинку знаходиться розшукувана по лінії Інтерполу людина”. Тим часом невідомі люди просто зникли.

Жанару Ахметову відвезли в райвідділок. Через дві години поліцейські отримали факс про те, що Жанара Ахметова розшукується Інтерполом для притягнення до відповідальності за шахрайство, вчинене в період 2005-2008 рр. У цій справі журналістка вже була засуджена Казахстаном до семи років позбавлення волі, але виконання вироку було відстрочено до досягнення її дитиною 14 років. Ахметова не раз заявляла: вирок “залишив її банкрутом”, і не приховувала, що залишилися люди, яким вона не відшкодувала цивільні позови, але, за її словами, саме цей факт тепер використовується як легалізація політичного переслідування.

У Києві почався суд з метою екстрадиції Жанари до Казахстану.

Фото: Сергій Нужненко. Адвокат Владислав Грищенко

“Ми надали комплект документів, який підтверджує те, що вирок 2009 року зараз використовується владою Казахстану як привід запроторити Ахметову за ґрати саме у зв’язку з її політичною діяльністю. І що це, згідно з 3-ою статтею Європейської конвенції, є підставою для відмови в екстрадиції, а значить, ні про який тимчасовий або екстрадиційний арешт не може йти мова “, – говорить український адвокат Владислав Грищенко.

У суді Ахметова виглядала бадьоро, поки судді пішли в кімнату для нарад, вона давала коментарі журналістам. Адвокати були впевнені – доказів достатньо, щоб випустити підзахисну з залу суду. Але суд вирішив інакше – заарештувати Ахметову на 18 діб.

– Пробач мене, будь ласка. Пробач, будь ласка. Будь ласка, пробач мене. Ну будь ласка, – намагалася вона обійняти через скляну камеру свого заплаканого сина.

Фото: Макс Требухов

Далі була апеляція на тимчасовий арешт і паралельно суд, у якому розглядалося питання про екстрадиційний арешт. 2 листопада 2017 року суд застосував до казахстанської активістки екстрадиційний арешт на 60 діб з утриманням у Київському СІЗО. На засідання з апеляції на тимчасовий арешт Жанару двічі не доставляли до суду, тому відбувся він лише 8 листопада: тимчасовий арешт Ахметової визнали незаконним. Саме тому мало хто сумнівався, що призначена на 10 листопада апеляція на екстрадиційний арешт теж буде задоволена в інтересах Ахметової. Але Жанару вчергове просто не доставили до суду і залишили в СІЗО ще на 12 днів.

– Ми були впевнені, що сьогодні її відпустять. Завтра я повинна бути в Алмати, мені ні з ким залишити племінника. – сказала сестра Жанари біля будівлі прокуратури, куди нардепи прийшли отримати відповідь на питання про те, чому Ахметову не доставили до суду. – У вас, напевно, є дитячий омбудсмен? Може, він зможе якось прискорити процес повернення Жанари на свободу? Сьогодні вранці Ансар прочитав, що вона повісилася в СІЗО, і прийшов до мене з питанням “Мама померла?”.

Весь час у СІЗО Ахметова дотримувалась голодування, їла тільки перед судовими засіданнями – “огидно бути слабкою на судах”. Апеляційний суд відбувся 22 листопада і ухвалив рішення відпустити журналістку із залу суду під особисту поруку народної депутатки України Світлани Заліщук.

Жанара вийшла з камери і обійняла Ансара, який встиг відсвяткувати свій десятий день народження без неї.

Фото: Макс Требухов

– Від тебе сигаретами смердить, – уткнувся він у її куртку, а потім додав: – Я ж казав, що дуже сильно тебе люблю, а ти не вірила!

– Я хочу, щоб вона повернулася на батьківщину і повернула мої гроші. Ви захищаєте шахрайку, у неї дар переконання, – зібрала навколо себе в коридорі журналістів одна з жінок, яка до цього спокійно слухала все засідання.

– Але ви ж знаєте, що це судове засідання щодо арешту? – уточнили журналісти.

– Так, просто хотіла до вас це донести.

На брифінгу після звільнення Жанара парирувала:

– Займатися цькуванням активістів у ЗМІ у нас прийнято. У кожної людини є проблеми, у мене в тому числі. Вирок 2009 року був дуже важкий і, по суті, залишив мене банкрутом. Залишилися люди, яким я ще не до кінця відшкодувала цивільні позови. На жаль, у мене все конфіскували, а цивільні позови не закрили. Ненормально, коли тебе переслідують за невеликі суми і роздмухують з цього цілу піар-компанію. Якщо ви бачили б вирок, то зрозуміли, які величезні суми я відшкодувала людям і зрозуміли б, що дуже смішно через 3 млн тенге (близько $ 9 тис., – авт.) бігати в Україну і обмовляти.

Рішення суду не гарантує того, що Ахметову не екстрадують до Казахстану, – екстрадиційна перевірка все ще триває.

“Якщо мене екстрадують, то постараються порушити кілька справ за неполітичними мотивами, щоб утримувати мене під вартою якомога довше і виставити стіну правозахисним організаціям. Це буде трагедією для моєї сім’ї “, – сказала Жанара після звільнення.

Фото: Макс Требухов. Зліва направо: Владислав Грищенко, Жанара Ахметова, Юліан Хорунжий під час брифінгу після звільнення. 22 листопада 2017 р.

“Протягом короткого проміжку часу трьох журналістів з країн, які визнані країнами з авторитарними режимами, політично переслідують в Україні і пакетно затримують. Збіг? Три випадки поспіль наводять на роздуми “, – заявив адвокат Владислав Грищенко.

 “Вони посадили моїх друзів”

Фікрата Гусейнова затримали в аеропорту “Бориспіль” 14 жовтня. До Києва Гусейнов без проблем прилетів тижнем раніше, щоб вести переговори про відкриття філії опозиційного азербайджанського телеканалу “Tуран TV” з офісами в Парижі, Страсбурзі й Амстердамі. Під час проходження паспортного контролю дорогою до Нідерландів, громадянином яких Гусейнов був останні три роки, на нього спрацювала “червона картка” Інтерполу. Журналіста відразу ж затримали і доставили в поліцейський відділок, де і повідомили про те, що Азербайджан розшукує його за шахрайство, підробку документів та організацію незаконної міграції.

Далі був перший суд, який з двох законодавчо можливих варіантів – заарештувати чи ні – вибрав перше і помістив Гусейнова в СІЗО на 18 днів. Через три дні після затримання Азербайджан, на запит Генеральної прокуратури України, відправив усі додаткові документи, що підтверджують “потрібність” екстрадиції. Саме вони і стали підставою для екстрадиційного арешту – початку перевірки факту можливості видачі Азербайджану Фікрата Гусейнова.

27 жовтня прокуратура випустила його на волю під особисту поруку депутата Миколи Княжицького та директора Адвокатського центру в Українській Гельсінській спілці з прав людини Бориса Захарова.

Однак цим вимога екстрадиції журналіста не скасувалася – у 60-денний термін українська прокуратура повинна ухвалити рішення про доцільність екстрадиції Гусейнова до Азербайджану. Термін перевірки закінчується 27 грудня. Весь цей час Гусейнов повинен чекати рішення прокуратури в Києві.

Фото: Сергій Нужненко

Зараз Фікрат Гусейнов живе в центрі міста, але свою адресу тримає в таємниці, а з квартири намагається виходити поменше. Йому досі не повернули паспорт – він не може отримати грошовий переказ від міжнародних журналістських організацій, які офіційно його підтримали відразу після затримання, не може пересуватися вулицями міста вільно. “Не те, щоб я боявся когось, просто заради моєї ж безпеки потрібно бути обережнішим”, – спокійно говорить він. Потім дістає з шафи шоколадні цукерки: “Купив, щоб у Нідерланди забрати, але затримався в Києві. Доведеться купити нові”, – сміється і наливає чай.

Фікрат народився у Вірменії, але з початком Карабахської війни разом з сім’єю змушений був тікати в Азербайджан. “Все моє життя – журналістика”, – говорить він.

З першим тиском він зіткнувся в 2001 році, коли працював у щоденній газеті “Улус”, – його безуспішно намагалися посадити на п’ять років за розслідування про цементний завод, який був пов’язаний з родиною президента.

Фото: theins.ru

– Боротьба за свободу медіа в Азербайджані почалася в 2005 році. Спочатку вбили хорошого журналіста Ельмара Гусейнова (головний редактор журналу “Мир”, у якого вистрілили в упор у під’їзді власного будинку в Баку, – авт.). Найгірше було в 2006 році: коли я готував текст про життя багатого району, мене викрали і жорстоко побили.

Гусейнов виїхав до Голландії в 2008 році. На той час головного редактора опозиційної газети “Азадлиг” ( “Свобода”), з якою він співпрацював, вже засудили на чотири роки за хуліганство. Через шість місяців після прибуття до Нідерландів Гусейнов отримав статус біженця, а ще через шість років – громадянство. В Азербайджані у Гусейнова залишилися літні батьки, дядько і племінник. Він не бачив їх десять років.

– Мама сказала, щоб у разі її смерті я не відмовлявся від своїх ідей і не приїжджав її ховати. Мені немає вороття до Азербайджану. Вони відразу заарештують мене. В країні немає незалежних медіа. Тільки за кордоном працюють “Туран TV” і “Мейдан TV”. Азербайджан веде бій без правил із законом, опозицією, свободою. Вони судили мене шість разів, побили, вони посадили моїх друзів. Кожен їхній крок – це війна.

До Києва Гусейнов час від часу приїжджав до друзів і завжди відчував себе вільно. Останній раз, рік тому, він був тут з Афганом Мухтарли, який зараз сидить в азербайджанській в’язниці: 29 травня 2017 року невідомі у формі грузинської поліції викрали журналіста-розслідувача в центрі Тбілісі, а через 12 годин він опинився в слідчому ізоляторі Баку.

Фото: Рамін Деко. Афган Мухтарли

Гусейнов навряд чи колись міг припустити, що затримають його саме в Україні, що через дев’ять років за межами Азербайджану в розшуку Інтерполу він опиниться за три дні до вильоту з Києва.

– Я підшукував собі в Києві приміщення для оренди, розповів, що для телебачення, що опозиціонер. Після 10 жовтня розпочав помічати біля себе спецслужби. Я не звинувачую Україну в тому, що зі мною сталося, – мене ж не затримали на вулиці, а виконали те, що повинні були в разі спрацювання бази Інтерполу. Так, можливо, це вина конкретних людей.

Проти затримання Фікрата Гусейнова виступили Amnesty International, Human Rights Watch, Репортери без кордонів, Freedom house.

– Не вірити таким шановним організаціям немає сенсу. – каже адвокат Дмитро Мазурок. – Але прокуратура занадто щільно співпрацює з правоохоронцями Азербайджану. І це явно виходить за рамки міжнародних угод. Все почалося з того, що у судді виникло питання, чому був затриманий громадянин Нідерландів Фікрат Гусейнов, якщо Інтерпол розшукує громадянина Азербайджану Фікрата Гусейнова Нурали. На наступне засідання з’явився прокурор зі словами: “Азербайджан дослав нам документи, що Фікрат Гусейнов Нурали може ховатися під нідерландським паспортом”. Як Азербайджан дізнався про питання судді? Це ж несерйозно.

Фото: Макс Требухов. Адвокат Дмитро Мазурок

Поки Гусейнов у Києві, його програма журналістських розслідувань про корупцію в Азербайджані не виходить.

– Коли мене випустили з СІЗО, усі подумали, що це кінець фільму, що я вільний. Але це не кінець. У Києві я фактично політичний заручник. Я живу, як партизан. За кожним моїм кроком стежать. Багато людей бояться контактувати зі мною: “Це ворог Алієва (Ільхам Алієв – президент Азербайджану, – авт.), навіщо нам потрібні проблеми?” Якщо українська прокуратура знає, що я не винен, чому мене тоді досі тут тримають? – каже Гусейнов.

“Якщо всі мовчать, хто скаже?”

Батько п’ятьох дочок Нарзулло Охунжонов почав працювати керівником відділу політико-просвітницьких передач узбецької національної телерадіокомпанії в 1995 році. “Завжди відверто говорив, висловлював свою думку Голосу Америки, Радіо Свобода. Якщо була якась несправедливість, давав слово людині в ефірі “, – коротко описує свою двадцятирічну роботу в медіа Нарзулло.

Фото: Радіо Свобода

У міжнародному індексі свободи преси Узбекистан тривалий час займає останні позиції. 27 лютого 2013 року кореспондент радіо ВВС в інтерв’ю запитав у Нарзулло, хто на його думку повинен нести відповідальність за свободу слова в Узбекистані. Журналіст відповів: “Заступник прем’єра Абдулла Арипов“. Після виходу розмови в ефір тодішній президент Узбекистану Іслам Карімов викликав до себе директора телерадіокомпанії і, за інформацією Нарзулло, спочатку побив, а потім звільнив.

Пізніше до Охунжонова звернулася мати звинуваченого в зґвалтуванні триразового чемпіона Узбекистану з кікбоксингу Бекзода Рахімбоева. Журналістське розслідування показало, що Бекзода змусили зізнатися в тому, чого він не робив, катували його електрошоком. Нарзулло вирішив запросити матір спортсмена в ефір, де вона розкритикувала правоохоронну систему Узбекистану. Незабаром після цього, 10 червня 2013 року, проти Нарзулло порушили кримінальну справу – його звинуватили в тому, що у 2009 році він взяв у двох незнайомих йому людей по 2 тис. доларів.

У кінці липня до Нарзулло подзвонили зі Служби національної безпеки і сказали приїхати за призначеною адресою о 17.00: “Я погодився, тому що знаю – будеш ставити запитання, приїдуть і заберуть з кабінету. Приїхав сам. Мене допитували майже чотири години, погрожували тим, що посадять у підвал, питали, чому не мовчу, чому захищаю звільнених за правду журналістів, чому без їхнього дозволу даю інтерв’ю зарубіжним радіостанціям”.

У серпні сім’я почала хворіти. За словами Нарзулло, це сталося після того, як у його кабінеті зламали замок. “У всієї родини протягом 3 місяців трималася температура, ми ходили по лікарях, поки один з них не сказав, що нам підсипають порошки – намагаються отруїти. Він же і порадив нам залишити Узбекистан якомога швидше”.

Фото: Оксана Романюк. Дружина та доньки Нарзулло Охунджонова

У листопаді 2013 року без виїзної візи, з дружиною і п’ятьма дітьми Охунжонов покинув Узбекистан: через Казахстан дісталися Туреччини, де впродовж наступних чотирьох років безуспішно намагалися отримати статус біженців. Весь цей час Нарзулло продовжував писати про те, що відбувається в Узбекистані. “Нас почали переслідувати. Постійно поруч були люди, зареєстровані як біженці, але поведінка яких видавала в них працівників спецслужб: у нас не було ні грошей, ні підтримки, а вони не бідували – почали їздити за нами на шикарній машині”, – розповідає він.

Нарзулло дізнався імена переслідувачів і подав на них заяву в поліцію. Місцева влада почала охороняти сім’ю, але охорона ця не здавалася сім’ї безпечною: “Я не міг вийти з дому більше, ніж на 30 хвилин. Моя дружина захворіла і не могла ходити, мої діти потрапили в реанімацію з отруєнням. Тоді я зрозумів, що між спецслужбами країн є зв’язок. Нам не було спокою в Туреччині. Ми почали шукати інше місце”.

У фейсбуці журналіст познайомився з чоловіком, котрий переконував його в тому, що в разі переїзду в Україну йому допоможуть з квартирою, роботою і документами, а дітей відправлять до школи. Незважаючи на те, що в Україні у сім’ї не було ні близьких, ні знайомих, сім’я вирішила негайно переїжджати. 20 вересня вони прилетіли до Києва і відразу подали заяву на отримання статусу біженців. Знайомий сім’ю не зустрічав.

Деякий час журналіста з дітьми тримали в аеропорту без пояснень, а потім Нарзулло затримали: “Привели вівчарок, солдат зі зброєю, думав, може, танки приїдуть, вертольоти, – іронізує він. – Я й подумати не міг, що опинюся в розшуку Інтерполу. А ось, виявляється, якого зловили злочинця, “шахрая”.

Прикордонники склали протокол затримання і викликали співробітників Солом’янської поліції, які відвезли журналіста в ізолятор тимчасового утримання. Прокуратура одразу подала клопотання про обрання тимчасового арешту на час проходження екстрадиційної перевірки, а адвокат Охунжонова надав листи міжнародних правозахисних і журналістських організацій з метою переконати суд у тому, що Охунжонова переслідують для політичної розправи – заарештовувати його на час перевірки про можливість видачі в Узбекистан немає сенсу, оскільки журналіст цій видачі не підлягає.

Незважаючи на це, 25 вересня Охунжонова помістили в Лук’янівське СІЗО: “На жаль, українські суди не в повному обсязі дають оцінку правовим позиціям Європейського суду із захисту прав людини”, – констатує адвокат журналіста Олексій Федоров.

Фото: helsinki.org.ua Олексій Федоров

У СІЗО Нарзулло застудився, потім стрімко почав втрачати зір, а пізніше в нозі утворився тромб. Зусиллями адвокатів Охунжонова вивезли на огляд до офтальмолога, але належної діагностики не провели і лікування не призначили. Йому ставало все гірше. Весь цей час сім’я відчайдушно боролася за звільнення батька і чоловіка і одночасно намагалася облаштуватися в Києві – у них не було ні предметів першої необхідності, ні дитячих речей, ні теплого одягу.

18 жовтня 2017 року, за день до призначеного розгляду апеляції на тимчасовий арешт, прокуратура ухвалила рішення випустити Нарзулло Охуджонова з-під варти. “Почув… і сльози з очей пішли. Складно було “, – згадує журналіст.

За словами його адвоката Олексія Федорова, за час утримання в СІЗО на підтримку Охунжонова прокуратура отримала близько 60 електронних і паперових листів з усього світу, в тому числі від Комітету із захисту журналістів, ПЕН-клубу, Репортерів без кордонів, Amnesty International, Human Rights Watch: “Якби апеляційний суд відбувся, його б туди довелося заносити, був би міжнародний скандал. Коли я прийшов забирати його додому з СІЗО, його вивели охоронці під руки, а зір у нього вже був такий слабкий, що він мене спершу не впізнав”.

Зараз Нарзулло чекає рішення міграційної служби України – він сподівається, що його сім’я отримає статус біженців. Це стане гарантією того, що їх не зможуть повернути додому примусово.

Доля Охунжонова, так само як і Ахметової і Гусейнова, виявилася в руках української прокуратури, яка повинна вирішити – екстрадувати їх на батьківщину чи ні. “Якщо мого батька депортують в Узбекистан, він проживе там максимум три дні. Влада хоче позбутися його, заткнути йому рота, тому його обов’язково вб’ють “, – говорить його єдина російськомовна донька Фарзона.

Фото: helsinki.org.ua Фарзона Охунжонова

Сім’я досі перебуває у стресі. Вони розгублені і неспокійні. Нарзулло дуже погано бачить, бореться з температурою, тиском, майже не виходить з орендованої однокімнатної київської квартири, у якій вони туляться всі разом.

– Ви відчуваєте себе в безпеці зараз? – питаю його.

– Жодної безпеки. За нами стежать, нам тричі довелося міняти квартиру. Коли дівчатка прийшли в школу, на них подивилися підозріло. Біженці ж не люди. Тому тепер вони не ходять у школу.

– Де зараз ваші узбецькі колеги? Усім вдалося втекти?

– Чотирьох убили. Доньку одного журналіста розрубали на шматки, сина іншого – побили і залишили інвалідом. Вони змусили їх мовчати. А ви б змогли замовчати? Ви б ризикнули після цього залишатися? – питає він спокійно і відчайдушно.

– Ви чому до останнього не тікали?

– Ми ж люди, журналісти. Є ті, хто чує наш голос, хто розділяє з нами наш біль, і це нас дуже надихає. Усіх, хто звертався до мене по допомогу, я приймав як своїх близьких людей. Я не вмію інакше. Допомагаючи, я забував про свої проблеми. Якщо будемо мовчати, як же тоді свобода слова? Якщо всі ми будемо мовчати, то хто тоді скаже?

Маргарита Тулуп, LB.ua 

Ще Статті