IMI

Гаряча лінія

Барометр свободи слова

Данi з початку 2019 року

Вбивства Побиття Перешкоджання Цензура Погрози

1

11

64

5

22

Усе перемішалося в забороні російських фільмів

Уже майже чотири роки в Україні діє закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України» (зміни вносилися до законів «Про телебачення і радіомовлення» і «Про кінематографію»), який забороняє показ в Україні фільмів і телепрограм, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора (Російської Федерації), показ фільмів і телепрограм за участі осіб, які створюють загрозу національній безпеці, а також трансляцію будь-яких російських фільмів / серіалів, вироблених або вперше оприлюднених після 1 січня 2014 року. Із 2014 по 2018 роки Державне агентство з питань кіно через невідповідність положенням закону «Про кінематографію» заборонило 778 фільмів та серіалів, переважно російського виробництва.

9 липня 2018 року 47 народних депутатів (із «Опозиційного блоку» та позафракційних) звернулися до Конституційного Суду з поданням, у якому просять визнати неконституційними окремі положення законів «Про телебачення і радіомовлення» та «Про кінематографію», які забороняють показ і трансляцію деяких фільмів, серіалів і телепрограм. Справа розглядається Великою палатою Конституційного Суду з 12 березня 2019 року.

«Детектор медіа» оприлюднив точку зору медіаюриста В’ячеслава Якубенка, який вважає, що заборона фільмів без аналізу їхнього змісту має всі шанси бути визнаною неконституційною. Нині ми публікуємо іншу позицію з цього приводу – медіаюриста Романа Головенка. «Детектор медіа» відкритий до дискусії аргументів.

Нещодавно на «Детекторі медіа» було опубліковано блог щодо провадження в Конституційному Суді з питання заборони російських фільмів в Україні та правомірності такого заходу загалом. Мені здається доцільним унести ясність з приводу того, які саме фільми заборонено, які заборони оскаржуються (адже для неюристів із вказаного блоку це навряд чи зрозуміло). А раз так, то й висловити власну думку, наскільки різні заборони юридично обґрунтовані.

Загалом заборони і, відповідно, російські фільми можна поділити на такі категорії:

  1. якщо одним з учасників фільму є фізична особа, включена до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці;
  2. фільми, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх окремих дій, вироблені після 1 серпня 1991 року;
  3. будь-які інші фільми, вироблені фізичними та юридичними особами держави-агресора після 1 січня 2014 року.

Якщо за змістом заборони різняться, то, очевидно, різниться і їхнє обґрунтування.

Заборона другої категорії не оскаржується в КСУ навіть колишніми регіоналами, які ініціювали відповідне провадження. А щодо решти категорій (перша і третя), то їхня заборона дійсно оскаржена. Хоча обґрунтування кожної такої заборони принаймні частково видається мені відмінним. А отже, обґрунтування потенційної неконституційності кожної з категорій заборон мало би бути різним.

Стосовно Переліку осіб (категорія 1), то в мене як у юриста теж є питання до того, як виписана ця заборона. Зокрема, легітимною метою для заборони через фігурування у фільмі певних осіб мені видається не так національна безпека, як захист прав інших осіб. А саме – громадян України, які стали внутрішньо переміщеними особами внаслідок російської агресії, втратили дах над головою, й особливо тих, які втратили рідних на війні чи внаслідок репресій РФ. Я не можу уявити, як їм дивитися на російських персонажів, які підтримали агресію, не думаю, що це гуманно (й цікаво, чи думав над цим блогер, якому я опоную). У такому контексті цілком логічним виглядає, щоб такі персонажі не фігурували в контенті українського телебачення, адже перемикаючи канали можна було щоразу натрапити як не на Пореченкова, то на Охлобистіна. З кінопрокатом – інша справа, оскільки глядачі, які йдуть на фільм до кінотеатру (якщо таки буде бажання піти на російський фільм), мають змогу спершу переглянути акторський склад.

Чому саме народні обранці в назві переліку послалися на нацбезпеку – велике питання (хоча захист прав громадян України є складовою нацбезпеки, як і запобігання можливим заворушенням через неповагу до цих прав). І така неточність народних обранців у формулюваннях може сприяти скасуванню відповідної заборони.

Що стосується заборони будь-яких російських фільмів, вироблених після 2013 року, то легітимною метою тут дійсно виглядає національна безпека, хоча можна говорити про кілька аспектів.

По-перше, російські фільми, щоби потрапити на українське телебачення та в кінотеатри, мають бути закуплені, швидше за все, в певних резидентів РФ. А ті, у свою чергу, щонайменше платять податки в її бюджет. Тобто заборона – це цілком економічна санкція, яка вписується в контекст національної безпеки. Адже хоч Україна й не перебуває в стані війни з РФ, але факт агресії було визнано як українським парламентом, так і на міжнародному рівні. Мінімізувати надходження ресурсів до агресора – цілком природний крок. Проблема лише в тому, що Україна пішла на надто вибіркове, а не загальне обмеження (і не на припинення взагалі) торгівлі з РФ, і до нас можуть поставити питання: це обмеження економічних відносин з агресором, яке охопило й фільми з РФ, чи обмеження саме виробленого там контенту?

Іншим аспектом обґрунтування заборони російських фільмів, новіших 2013 року, є їхній непрямий чи «м’який» пропагандистський вплив. Наразі низка авторів обґрунтовує як сам факт існування, так і ефективність пропаганди через розважальний контент (наприклад, тут). Оскільки це питання не мого профілю, то я не буду коментувати те, наскільки ефективно заборону можна обґрунтувати м’якою пропагандою в російському кіно, а лише зазначу про таку потенційну можливість.

На мою думку, немає суттєвого значення, чи вироблені певні російські фільми за підтримки цієї держави чи ні. Соцопитування в Росії явно демонструють масову підтримку населенням політики Путіна щодо України. Серед російських лідерів громадської думки залишилися буквально одиниці, які «не зашкварилися» антиукраїнськими випадами на кшталт ксенофобських оцінок у бік України чи перекручування фактів про неї. У РФ ненавистю або принаймні зневагою до України та української культури й ідентичності страждає не лише влада, а й суспільство загалом. Тому створення переліків осіб, що становлять загрозу нацбезпеці, виглядає явно менш логічним, аніж загальна заборона кінопродукції країни-агресора.

У підсумку зазначу, що потенційно Конституційний Суд може скасувати частину заборон щодо російських фільмів, особливо з формальних підстав. Але можливість для видозміни наявних або введення нових заборон, швидше за все, залишиться.

Джерело – “Детектор медіа”

Ще Блоги